Коли я зазирнув в розкопану могилу — я зупинився за кілька кроків від краю, — то побачив, що там нічого нема. Здавалося, це мало б мене збентежити: виходить, я й справді схильний тепер до галюцинацій, та я, навпаки, заспокоївся. Я підійшов ближче і вирішив, що спущуся в яму, хоч мені дуже не хотілося цього робити.

І тут я помітив, що вже в іншому місці, під шаром землі і глини, щось ворушиться, мені здалося навіть, що я розрізняю білувато-брудну шкіру.

Я відійшов од могили, пошукав очима і побачив на землі те, що мені треба, — зварений з водогінних труб хрест завдовжки у півтора метра. Я взяв іржавий важкий хрест у руки, повернувся до ями, опустив трубу вниз і почав нею розгрібати в тому місці, де, як мені здалося, ворушилася ця істота. Вона була на місці. Вона, як і раніше, щось жувала, і ледь рухалась, і ніяк не реагувала на те, що я розгрібаю землю кінцем труби. Та коли я ненавмисне зачепив її цим тупим кінцем, вона раптом неголосно вискнула, як вищить пацюк, якого вдарили каменем. Я витяг хрест, кинув його на землю і швидко пішов геть.

Це не була галюцинація. Це була якась нісенітниця. Знахідка нового жука — подія в науці. А тут зовсім невідома істота і ніхто про неї не чув?..

На обличчі Іветт я побачив ту саму рішучість і той самий біль, як того дня, коли я знов пішов до партизанів. Вона тоді немов передчувала, що я до неї не повернуся. За вказівкою керівників місцевого Опору мене переправили до Англії, де я навчався готувати вибухівку з того, що є напохваті. Там і розпочалася моя кар’єра хіміка.

Вперше я побачив її колишньою Іветт.

— Не треба було знов туди ходити, — сказала вона.

— Не треба було, — підтвердила пані Пуапель.

Ми були втрьох на кухні, і обличчя жінок були напружені і зосереджені.

— Ми знаємо про це, — сказала Іветт. — Хоч самі не бачили. І не чули, що вже й на старому кладовищі…

— Не розумію, — сказав я. — Виходить, якісь люди вже зустрічали цю істоту?

— Так, — сказала Іветт. — Тільки не тут, а в лісі, побіля Генгана.

Я був приголомшений.

— Але вчені, фахівці обстежили її? Що це таке?

— Не знаю, — відповіла Іветт.

Я не хотів їх образити, та все ж таки зауважив, що в них тут якісь середньовічні уявлення, якесь ставлення до явищ природи, як до вурдалаків і відьм, що насамперед годилося б повідомити про це фахівців, які б розібралися,

що це таке.

— Не знаю, — знову сказала Іветт. — У нас про це, мабуть, усі чули. Та розмовляти не будуть. Страшно всім і гидко. Хіба що пан Блоссак. Це наш інспектор. Він природознавець. Викладає біологію. Поговори з ним…

Після того як я доторкнувся до цієї схожої на людський зародок істоти кінцем залізної труби і почув неголосний виск, мене не залишало дивне відчуття легкого нездужання — щось схоже на початок захворювання на грип: морозило, і тихо дзвеніло у вухах, і злегка боліли суглоби.

— Як ви? — спитала пані Пуапель. — Я вам зараз грогу гарячого… З ромом. Може, ви полежите?.. — І спроквола неохоче додала:

— Кажуть, хто це побачить, потім почувається недужим.

Уночі мені снилося, що в кімнаті сліпуче світло, і я щоразу прокидався від цього, та було темно. Я заплющував очі, засинав, і знову мені здавалося, ніби спалахувало щось схоже на потужну лампу, на прожектор, на сонце, а може, на вибух.

Пан Блоссак — людина близько тридцяти років, схожий на Ісуса Христа-акселерата, зріст майже під два метри, у сірому костюмі, судячи з усього, конфекційного походження, слухав мене, мружачись і злегка пихкаючи.

— Ви хто за фахом? — спитав він, не церемонячись.

— Хімік, — відповів я стримано.

— Хімія тепер як філософія, — зневажливо одгукнувся пан Блоссак. — Який ви хімік?

Хімія й справді перетворилась тепер на надзвичайно широку науку, і мені важко було б пояснити людині, далекої від моєї спеціальності, що саме я роблю.

— Ліофільність глинистих мінералів, — відповів я. — Ну, це колоїдна хімія.

— А теорію еволюції ви собі хоч якось уявляєте?

— Гадаю, що уявляю, — розсердився я. — Для того щоб почути вашу відповідь, я, виходить, мушу довести вам, що розуміюся на теорії еволюції?

— Ні. Я просто хотів би з’ясувати, чи відомо вам, що еволюція — це не тільки природний добір. Еволюція не прямий процес — багато залежить од випадковостей, од дії спадковості і змінюваності, від мутацій.

Я мовчав.

— Як би вам це пояснити наочніше? Ось приклад: пан Дарвін розповів колись про те, як впливає кількість котів на врожай конюшини. Як вам, мабуть, відомо, конюшину запилюють джмелі. Та польові миші розорюють джмелині гнізда. І в тих районах, де є коти, вірогідність високих урожаїв конюшини вища, ніж у тих, де їх нема. Тепер уявімо, що загинули б і коти, і миші, і джмелі. Що б сталося з конюшиною?

— Конюшина так само загинула б, — припустив я.

— Ні. Серед маси конюшини завжди знайдеться кілька квіток, що здатні опилюватися іншим способом, без допомоги джмелів. Це вироди. Випадкові відхилення, які під дією стабілізуючого добору елімінуються, гинуть. Та коли б зникли джмелі, залишилися б тільки вони. Природа має можливості створювати безконечну кількість варіантів. І тепер, коли рівень радіації на земній кулі значно підвищився і може підвищитися ще в кількасот разів, природа створює істот, які зможуть існувати тільки в умовах найвищої радіації. Зараз їм її не вистачає, зараз вони слабкі і, очевидно, гинуть. Та якщо станеться атомна катастрофа, вони одержать усе, що їм потрібно для життя. Поява їх, треба гадати, це і є провісник атомної катастрофи.

— Усе не треба спочатку довести, — заперечив я. — Де ж докази? Чому всі мовчать? Чому про це ніхто не знає?

— А населення Хіросіми знало, що взавтра над їхніми головами станеться атомний вибух? А тепер люди знають, які сили приховані в атомних і водневих бомбах, що зберігаються на складах, може, своїм існуванням викликаючи до життя цих мутантів?

Пан Блоссак зіщулився, як від холоду.

— І все ж, — сказав він, — щось таке люди, вся маса людей, очевидно, відчувають. Вони помічають, що рак “стає молодшим”, що на цю хворобу захворює дедалі більше людей. Вони все виразніше відчувають у собі те, що раніше здавалося вигаданою абстракцією і було на тривалий час виключено із життя цілих народів, — я маю на увазі сумління. Для багатьох воно стає не просто абстрактним поняттям, а ніби фізичним відчуттям.

Пан Блоссак подивився мені в очі сумно і співчутливо.

— А хіба ви цього не відчуваєте?

Я прислухався до себе. Там, біля відростка сліпої кишки, у мене нічого не ворушилося. Сумління моє було цілком спокійне. Хоч це саме я довів, що один з різновидів такого глинистого мінералу — аттапульгіта — може бути надзвичайно корисним при поділі ізотопів урану. Та задовго до моїх досліджень ці ізотопи вміли ділити в інші способи. Люди надто вірять у казки, які самі вигадали. У казку про джина, що його випустили із пляшки. Джина не можна в ній утримати. Коли надходить час, він все одно з неї вибирається. А потім важливо лише одне. Важливо, щоб люди доручали цьому джинові споруджувати фантастичні палаци, а не руйнувати їх. Щоб джином керували компетентні фахівці, а не дурні, які погано розуміються навіть на своїй дурній справі і здатні через недолугі престижні міркування винести гонку атомних озброєнь у космос.

— Усе це дуже цікаво, — сказав я стримано. — Та я зараз же зв’яжуся з атомною комісією, запрошу сюди групу фахівців, а вже після цього ми з вами точно дізнаємось, наскільки відповідають дійсності ваші припущення.

— Що ж, запрошуйте, — відповів пан Блоссак. — Добре було б тільки, якби вони встигли приїхати.

1985 р. Пор д’Арвор -

Новгород-Сіверський.

Начальник експедиції Іван Кирилович поглядом наказав Олегові мовчати, однак той не стримався: