Шіккеданц разом з сім’єю покінчив самогубством к квітні сорок п’ятого. Ті ж, хто служив в “Ейизацштабі” й залишився живим, запевняють, що ніколи навіть не чули про план Шіккеданца.

…У пеклі війни мистецьким скарбам випадало безслідно щезати і на рідній землі. Як, наприклад, сталося з тими, що були в звичайнісінькому на вигляд фанерному чемоданчику, обтягнутому чорним дерматином, згодом відомому як

Фашисти наближалися до Криму, і наприкінці сорок першого року Керченський археологічний музей евакуював до Краснодара свої безцінні експонати: колекцію античних, босфорських і візантійських золотих та срібних монет, філігранної роботи золоті оздоби — браслети, персні, кулони, сережки, маски. Складені вони були до чорного чемоданчика, який в інвентарному списку значився як “пакунок № 15”. Коли фронт підступив до Краснодара, музейні експонати евакуювали далі — спочатку до Армавіра, а потім ще глибше на південь. І тут слід “золотої валізки” щезає.

1976 року газета “Советская культура” за допомогою читачів трохи відслонила запону над цією загадкою.

Встановлено, що влітку сорок другого року директор Керченського археологічного музею Ю. Марті з інструктором Керченського міськкому партії Ф. Іваненковою перевезли “пакунок № 15” до Армавіра. Перед цим валізку відкрили і перевірили її вміст згідно з описом. Все сходилося. Валізу замкнули, опечатали і заховали до кімнати-сейфа, де зберігалися секретні документи. Про її існування знало лише кілька чоловік. Серед них, звичайно, і завідуюча канцелярією Г. Авдєйкіна. Ось що вона писала згодом:

“3 серпня 1942 р., тобто за три дні до зайняття гітлерівцями Армавіра, я, ще зовсім ослабла після тифу, прийшла до Будинку Рад. Вразила мене зловісна пустка і тиша на міських вулицях. В приміщенні Будинку — теж порожньо, двері розчинені навстіж. Заледве зійшла на третій поверх і в канцелярії побачила той чемоданчик з Керчі. Мабуть, під час евакуації на нього не звернули уваги, такий він був непоказний на вигляд. Що робити? Сама я не в змозі була його нести. Біжу додому по свого чотирнадцятилітнього племінника. “Швидше, Шурику, швидше!” — підганяю. Ось і Будинок Рад. Ледве встигли піднятися на третій поверх, як повітря струсонув потужний вибух. Німці почали бомардувати місто. Ми попадали на підлогу. Обійшлося переляком. Витягаємо чемоданчик на вулицю. Несемо, відпочиваючи через кожні п’ятнадцять-двадцять метрів. Нарешті наш будинок по вулиці Лєрмонтова. Залишаю ношу на подвір’ї у траві й біжу шукати, де збираються активісти. На щастя, вдається зустріти голову міськради В. Малиха. Він обіцяє прислати машину. Бігом повертаюся до чемоданчика. З’являється вантажівка. Ставимо в кузов наш скарб. Малих розпоряджається якнайшвидше їхати до станиці Спокійна, бо інші дороги з міста вже зайняті фашистами. В Спокійній здаю чемоданчик у банк і вирушаю на південь. Мені разом з кількома працівниками армавірських установ вдалося перейти лінію фронту і потрапити до наших”.

21 січня 1943 року радянські війська звільнили Армавір. На початку лютого Авдєйкіна повернулася додому. Мати сказала, що її шукали гестапівці, все допитувалися, де валізка. Виходить, довідалися про керченський скарб! Гестапівці приходили кілька разів, хотіли дізнатися, чим виїхала Авдєйкіна з міста, хто її супроводжував, що взяла з дому, вимагали опису валізки, обшукали весь будинок.

Ось і все, що знала Авдєйкіна про “золоту валізку”.

Як уже було згадано, пошуки газети “Советская культура” і її читачів дещо прояснили загадку. З’ясувалося, що тодішній керуючий банку на станції Спокійній Я. Лобода влітку сорок другого року доставив “пакунок № 15” у партизанський загін і сам залишився в рядах народних месників. Та взимку того ж року він попав у полон і був розстріляний. Я. Лобода не зрадив таємниці керченського скарбу, про який у нього, безсумнівно, допитувалися фашисти.

На початку грудня сорок другого партизани потрапили в оточення, залишившись без продовольчих баз, без боєприпасів. Вихід був один: прориватися невеликими групами, з собою взяти найнеобхідніше. Отож зайве спорядження, документи і, очевидно, “золоту валізку” довелося закопати, причому в різних місцях. Про кожне з цих місць знали лиш двоє-троє людей. Але ті, хто знав, де закопано коштовності з Керчі, мабуть, загинули…

Так завжди бувало у воєнне лихоліття: мистецькі твори часто-густо пропадали під руїнами, вчасно не вивезені чи не сховані — щезали надовго, а то й взагалі про них забували, наче їх ніколи й не існувало. І тільки через багато років з’являлися світу, як

Чеський король Рудольф II, який правив понад три століття тому, зібрав рідкісну колекцію полотен Веронезе, Дюрера, Рафаеля, Тіціана. На замовлення короля працювали кращі італійські, голландські, німецькі митці. Після його смерті це зібрання поступово розпорошилося. Більшу частину його було вивезено до Відня. Під час Тридцятилітньої війни багато картин опинилося в Стокгольмі й загинуло в огні, коли загорівся королівський палац.

Уже в наші часи історією зібрання Рудольфа II зацікавився відомий чеський мистецтвознавець Я. Нейман. За давніми каталогами він ретельно простежив шлях вивезених з країни полотен. Поступово вимальовувалася доля кожної з картин. Але майже півсотні творів йому так і не вдалося розшукати.

Та ось у шістдесятих роках в Празькому Граді провадилися реставраційні роботи. І саме завдяки їм було виявлено полотна Тінторетто, Рубенса, Веронезе, Фетті, які намагався знайти мистецтвознавець. Увесь світ облетіла звістка про цю знахідку.

У вісімдесятих роках минулого століття в німецькому місті Майнці прокладали водогін. Під час робіт натрапили на рештки якоїсь стіни. Почали розбирати її. І тоді побачили нішу, а в ній невеличку, почорнілу від часу скриньку. Там лежали численні золоті ланцюжки з коштовним камінням, каблучки.

Та найбільше привертала увагу нагрудна прикраса з перлинами й античними камеями. Спеціалісти встановили, що вона могла належати тільки імператриці Гізелі, яка жила на початку XI сторіччя.

Після першої світової війни прикраса потрапила до музею, влаштованого в колишньому кайзерівському палаці у берлінському передмісті Кепенік.

У травні сорок п’ятого палац був зруйнований. Місцеві жителі повідомили радянське командування про поховані під руїнами цінні експонати. Нині унікальна прикраса знову прикрашає експозицію у відбудованому палаці.

Завдяки щасливому випадку була знайдена і статуя Венери Мілоської, яка понад сто шістдесят років прикрашає паризький Лувр. Натовпи відвідувачів надовго зупиняються біля шедевру безіменного грецького скульптора, не задумуючись, звичайно, над тим, як він з грецького острова Мілоса потрапив до Лувра.

А сталося це так. У вересні 1821 року французький військовий корабель “Мессажер” пришвартувався в гавані на острові Мілос. Моряки, як водиться, зійшли на берег. Молодий офіцер Олівер д’Увріль, який захоплювався живописом, зійшов на скелю й заходився малювати. До нього наблизився старий чоловік і запропонував купити мармурову статую жінки небаченої краси. “Дайте мені чотириста піастрів, — сказав він, — і статуя ваша”.

Офіцер зацікавився пропозицією. Він чув, що дехто з англійських моряків, буваючи у цих місцях, скуповував античні знахідки і добре заробляв, перепродуючи їх музеям. Про те, що він побачив у хліві для кіз під хмизом та ганчір’ям, д’Увріль так описав у своїх мемуарах: “Краса цієї статуї була приголомшливою. Її неможливо передати словами”. Але старий не схотів зачекати кілька днів, доки офіцер дістане потрібну суму, і запропонував йому звернутися до священика православної церкви на Мілосі з проханням позичити потрібну суму. Священик, побачивши статую, відразу зрозумів, яку цінність для грецького народу вона становить. Він заборонив старому продавати її французові, та ще й католику, і сам дав за неї удвічі більше грошей.

Багаті грецькі купці, які мешкали неподалік Мілоса на острові Сірос, виявили бажання придбати статую, як вони говорили, для нації. На Мілос прибув з грішми їхній уповноважений і вночі статую перенесли на грецьку шхуну. Шхуна з дорогоцінним скарбом саме лаштувалася вийти в море, коли на борту “Мессажера” з’явилися французький археолог і скарбник посольства з десятьма тисячами піастрів у мішках, їм було наказано неодмінно придбати античну скульптуру.