Якось він завів мову про зірки, Всесвіт, властивості матерії. Мало що з того відклалося в голові. Але було в його словах щось ніби відблиск якихось недосяжних знань, ніби… Врешті він звернув усе на жарт, засміявся. Хоча це було чим завгодно, тільки не жартом.
Відтоді як я удостоївся його уваги, він у бесідах наших поводився неначе кіт, що торкає лапою їжака: з одного боку, з іншого — легко, м’яко… І все ніби чекав чогось, ніби сподіваргя щось од мене почути. І нарешті висока честь — запрошення до замку. Його замку.
Про той замок, як і про його господаря, говорили всіляко. Здебільшого пошепки. А де найкраще виловити чутки? У корчмї, звісно.
У замку, казали, ніхто сторонній не бувяв. Звідки ж тоді моторошні чутки? Хтось таки бував. Але той, хто бував, мовчав намертво — ні півсловом, ні натяком… А чутки? Хтось прохопився. Але хто не вмів тримати язика — помирав. Ні, не помирав — зникав. Куди — невідомо… Туди, “де світло завжди в німоті і завиває глибочінь морська, коли двох вихорів лютує ворожнеча. То вітер з пекла, відпочинку він не знає, мчить сонми душ людських серед пітьми і мучить їх, катуючи в обіймах…”
Гаразд, спробувати з іншого боку… Чи далеко до замку? Ніби й близько, але без запрошення туди не дістав тися. Чому? А хто ж його знає. Ось дорога, виїздиш з міста, монастир ліворуч, виноградники праворуч, потім ліс, і дорога нікуди не звертає, де там заблукати; а потім побачиш удалині замок, вежі та стіни. Всі знають цю дорогу… Ну й прямуй собі, куди їхав. А до замку звернути — і знову опинишся там, звідки виїхав: монастир, виноградники. Якщо схочеш іще раз спробувати — всяке може трапитись. У туман потрапиш чи в сусідньому містечку опинишся, а іноді й подалі. Одного ось у Мадрід закинуло. Задрімав він у сідлі, а коли очі розплющив — будинки високі, вулички вузенькі, бруківка, кінь змилений. “Де я?” — питає. “У Мадріді”. Тут тільки дурень не зрозуміє, що й до чого. Перехреститись треба, діву Марію згадати — і додому тихенько. Але ж ви знаєте наших іспанців — у багатьох гордість попереду розуму ходить. Воно й непогано, інакше як би ми колись відстояли свій півострів від маврів, а нині он скільки країн підкорили. Але ж і розуміти не гріх, коли та перед ким сміливість виказувати. Такий ото сміливець диявола згадає, пекло та іншу всячину і — вперед, на штурм. Тільки нікому не щастило. То кінь понесе, то на самого раптом такий жах нападе, що… А то й пам’яті на якийсь час позбудешся. Якщо ж людина просто їде, у своїх справах, їй нічого не станеться.
Можна, звичайно, в місті хазяїна замку порозпитувати. А що запитаєш? Чому в мене кінь сказився? Чому до тебе без запрошення приїхати не можна? Сміх, та й годі… Не порозмовляєш з ним дуже. Ні, не шпага, шпага пусте… Сам не розмовляв, про що такому донові розмовляти з корчмарем, а бачив сміливців, що пробували, — як овечки ставали. Чому? В них і спитайте. Страшна людина він, господар замку, якщо взагалі… людина. А як і людина, то вже напевне за ним стоїть хтось, не проти ночі казати… Кажете, куди дивиться мати наша, свята церква? А звідки вона дізнається? Хоча — ваша правда, що корчмар знає, вона таки теж знає. Більше знає, це так. Але корчмар знає і мовчить, ми з вами, шляхетний доне, ні про що не говорили, я не казав, а ви не слухали, так для обох ліпше буде. Розумію, ви нікого не боїтесь, ви шпагою від усіх відіб’єтесь, а я… Звісно, ви порядна людина, відразу видно, тільки тому я… Так, з вашого дозволу ще трохи вип’ю, пити з вами — для мене велика честь… Та й що там я знаю, теревенив більше, вигадував… Не доведе мене до добра язик мій, ой, не доведе. Церква знає багато, але її обізнаність можна на деякий час приспати. Ні, не лише золотом, хоча й золотом теж. Ось був тут не так давно такий чернець — брат Боніфацій. Ревний та лютий був інквізитор, чимало люду на його совісті… Тьху, що це я? Багато заслуг було в нього перед церквою, пошаною користувався, дарунків не брав і жалю не знав. Звісно, відьом і єретиків нічого жаліти, але дуже він був нещадним. От і в це діло він поліз, “узяв слід”, як сам казав. Нібито й потрапив він туди, а повернувся геть недужим. Оклигав, проте сам на себе став не схожим. У монастирі живе, пташок годує, кошенят і собачок доглядає. Були й ще декотрі… Але то вже…
Даруйте, шляхетний доне, і так уже я вам своїм патяканням, мабуть, набрид. Дякую вам за честь, всього вам найліпшого, завжди радий вас бачити, а про це… Там такі справи, в які краще не встрявати людині. Та й навіщо? Здоров’ям вас господь не обділив, достаток маєте, шану… Послухайте нерозумного базіку, я вам тільки добра зичу. І пам’ятайте, шляхетний доне, я вам нічого, зовсім нічого…
І ось я удостоєний: будьте моїм гостем, і, звісно, один, і, звісно, виїдемо надвечір, і, звісно, нікому нічого… Що ж, побачу на власні очі, тоді й зрозумію, хто він-чорнокнижник, алхімік, чарівник чи… Ця таємниця — вже не таємниця. Когось він добре налякав, комусь заткнув пельку золотом, когось запроторив пташок годувати, але все це до певного часу. І сам він це має розуміти — не дурень. Хто завгодно, але не дурень.
Під вечір з міста виїхали два ідальго без слуг, без почту, в широких плащах і крислатих капелюхах, які закривали обличчя. Копита лунко цокали по нагрітій за день кремнистій дорозі, ультрамаринове прохолодне небо оздобили перші зорі, від п’янкого аромату квітів паморочилось у голові. Зійшов рожевий місяць, перетворивши відполіровану бруківку на тьмяні люстерка.
Куди можуть прямувати два ідальго такого чарівного вечора? Безумовно, в оселю у старому саду за містом; там пригашене світло, і передзвін гітарних струн, і веселі приятельки. Але ідальго їдуть не туди. Куди ж тоді жене вас диявол? Що може бути краще від вишуканих страв, тонких вин, жартівливих і сумних пісень, легких, приємних, хай навіть трохи грішних радостей, які можуть стати сенсом життя — і зовсім непоганого життя? Яка ж сатанинська гордість, яка злочинна гра розуму, яка бісівська мана жене вас, ідальго?
А дорога вже не блищить, мов замерзла річка, її стисло громаддя лісу. В повітрі запахло гниллю, небо вкрилося важкими, мов чавунними, хмарами, і їхні краї, розжарював уже криваво-червоний місяць. Немов обценьки в катівні… Куди ж ви, ідальго? Кінь збився з легкої ходи, рука мимоволі напнула повіддя, а серце стисло щось крижане й липуче… Страх?
Він посміхнувся до мене. Як це я досі не помічав, що в нього такі сліпучо-білі зуби?
— “Тут треба, щоб душа була твердою. Тут страх порадником не може бути”. Знову Данте…
Думати про мене, що я злякався? Та чи знаєш ти, що я перебачив за своє життя? Тобі б десяту частку того — тоді б ми й поговорили про страх. Смішно… Але страх має багато облич. Усміхнеться вам кохана — і зблиснуть вовчі ікла…
В нього немає ікол; рівні, білі, напрочуд гарні зуби, а от очі… Величезні, мерехтливі, смарагдово-зелені, чаклунські. Чи бувають у людей зелені очі? Чом ні, бувають. Ось в однієї моєї знайомої з яскраво-мідним волоссям… Але щоб так горіти в темряві… Моя рука мимохіть стиснула руків’я кинджала, лезо холодно сяйнуло в місячному світлі, і той спокійний, надійно-знайомий блиск прогнав страх. Кинджал може захистити не від усього, це ясно й дитині, і все-таки… Улюблений кинджал, він завжди був зі мною — зручний ефес, добре вигострений чотиригранний клинок. Гарна, небезпечна іграшка. Супутник мій скоса поглянув на мене, очі його втратили інфернальний блиск, він знову посміхнувся:
— Може, вернетесь?
— Чого б це? Залюбки буду вашим гостем.
Він кивнув і пустив коня учвал, його чудовий арабський скакун, білий, з лебединою шиєю, маленькою виразною головою і вогненними очима, мовби летів над землею і тільки інколи, ніби граючись, торкався землі копитами; мій рослий золотий андалузець не відставав. Повітря раптом стало пружним, коні на мить непорушно зависли над землею, ця мить тяглася й тяглася, а дерева край шляху стояли непорушно. Це неможливо, такого не могло бути, але так було. І раптом — немов постріл, чи ляскіт вітрила чи… Повітря знову стало звичайним, дерева побігли назад, а з пітьми виринув замок. Замок? Якісь дивні для ока обриси, в жодних краях не бачив я нічого схожого. Щось потойбічне було в тій будівлі. Власне, темно було, розгледіти важко. Стіни є, і вежі є, чим не замок? Але стіни ніби з якогось дивного суцільного каменю, чорного, як вугілля, слизького, мов лід. І, наче лід, холодного, несподівано холодного теплої ночі. Ніде ні вогника, жодне вікно не світилось. А чи є в замку вікна? Двері принаймні є.
