Дрінквотер, зрозуміло, міг би й викупити його частку, але з різних причин не вважав це доцільним рішенням. Зокрема, старший партнер звик цілком покладатися на Маккомаса у всіх справах, що вимагають ініціативи й рішучості. Ще одна причина полягала в бурхливому пожвавленні на ринках: у 1916-му, коли відгриміла трагічна битва на Соммі, у місто достатку потягнулися, щоб поповнити запаси на наступний рік, союзницькі агенти. Одночасно Дрінквотер з Маккомасом переселилися в люкс, що нагадував танцмайданчик у заміському клубі, де просиджували цілими днями, тоді як схвильовані іноземці, бурхливо жестикулюючи, пояснювали, що їм потрібно, і клялися, що економічний занепад в їхніх країнах триватиме не менше трьох десятків років. Дрінквотер і Маккомас підписували з дюжину контрактів за тиждень і відправляли в Європу незліченні тонни вантажів. Їхні імена надокучали на сторінках світових газет; партнери й зовсім забули про очікування на відповідь біля телефону.

Прибуток зростав, Стелла оселилася в будинку на Лонг-Айленді й вперше за довгі роки здавалася цілком задоволеною життям, проте Генрі Маккомас ставав більш нервовим й роздратованим. Понад усе йому бракувало сну, за яким так зголодніло тіло, та вранці, коли сон найсолодший, організм насильницьким способом повертався до життя.

Всупереч матеріальному успіху, Генрі завжди усвідомлював, що йде не своєю стежкою.

Діяльність фірми розширювалася, і Дрінквотер часто здійснював поїздки в промислові центри Нової Англії та Півдня. Відповідно, конторська робота лягала на Маккомаса, і той взявся за неї з повним запалом. Володіючи величезною здатністю до концентрації, він раніше економив її для особливо важливих випадків. Тепер же вона витрачалася на справи, які, як виявлялося згодом, не були настільки суттєвими. Інколи до шостої Маккомас займався офісними справами, потім працював вдома до півночі й кінець кінцем валився на неспокійний ложе, стомлений, хоч і не відразу поринав у сон.

Політика фірми полягала в тому, щоб мінімізувати дрібні торговельні відносини з Кубою та Вест-Індією й зосередитися на прибуткових замовленнях, пов’язаних з війною; все літо партнери поспішно готувалися до прибуття нової закупівельної комісії у вересні. Але у вересні Дрінквотера на місці не виявилося, він відлучився в Пенсільванію. Часу не вистачало, потрібно було розміщувати безліч замовлень. Після бурхливих переговорів телефоном Маккомас умовив чотирьох членів комісії зустрітися з ним ввечері.

Завдяки далекоглядності Маккомаса все пройшло вдало. Коли б не проявив він у розмові точності й чіткості, все б закінчилося крахом. Після вирішення справи він потребував відпочинку, як ніколи. Останнім часом його мучила сильна мігрень — раніше з ним такого не бувало.

Члени комісії не сказали точно, о котрій годині їх того вечора чекати. Хтось ще запросив їх на обід, і вільний час намічався десь між дев’ятою й одинадцятою. Маккомас повернувся додому о шостій, пів години полежав в гарячій ванні, а затим вдячно розтягнувся на дивані. Завтра він збирався поїхати за місто до Стелли й дітей. Цього довгого літа, коротаючи вечори на 92-гій вулиці, у будинку, де єдину компанію йому складала глуха економка, він рідко дозволяв собі поїхати на вікенд за місто. Тед Дрінквотер зараз би змовчав, бо ця угода, найбільш перспективна, була його ідеєю. Цю угоду він сам породив й розробив — здавалося, що сама доля розпорядилася, аби Дрінквотер вийшов за лаштунки.

Маккомас зголоднів. Він вагався між двома варіантами: розпорядитися, щоб економка принесла холодну курку й хліб з маслом, чи одягнутися й піти в ресторанчик за рогом. Рука, ліниво потягнувшись до дзвоника, застигла в повітрі: Маккомаса здолала приємна знемога, голова вже не розколювалася від болю, що мучила його весь день.

Тут він згадав, що треба прийняти аспірин, встав і ступив до комода за ліками, але виявив, що на подив ослаб після гарячої ванни. Ступивши крок-другий, він несподівано радше звалився, а не впав на ліжко. Слабке почуття тривоги охопило його, і тут голову немов скувало залізним обручем, від чого тіло затремтіло від болю. Треба зателефонувати місіс Коркоран, вона покличе лікаря. Зараз він протягне руку й дотягнеться до дзвіночка. Ще мить… Маккомас був вражений свою нерішучістю, але зрозумів причину й пронизливо скрикнув. Воля вже послала мозку сигнал, і той передав його руці. Але рука не послухалася.

Він перевів погляд на руку. Досить бліда, розслаблена, нерухома, вона лежала на стьобаній ковдрі. Він знову дав команду, відчув, як напружилася від зусилля шия. Рука залишилася нерухомою.

— Затекла, — подумав він, однак стривожився. — Скоро пройде.

Маккомас спробував лівою рукою дотягнутися до правої, щоб промасажувати оніміння, але ліва з разючою байдужістю відмовилася покинути свою сторону ліжка. Він спробував підняти ногу... коліна...

Через кілька секунд з нього вирвався нервовий смішок. Щось було в тому кумедне — він не в змозі порухати власною ногою. Мовби чужа нога, мовби нога уві сні. На мить ледь не повірив у фантастичне припущення, що перебуває уві сні. Але ж ні — реальність кімнати була безпомил­ковою.

— Це кінець, — думав він: майже без страху, без емоцій. — Ця дивина, що б там воно не було, але огортає мене. Через хвилину я помру.

Пройшла хвилина, і ще одна, але нічого не трапилося, нічого не рухалося, окрім стрілки, обтягнутого в шкіру годинника на комоді, яка повільно підкрадалася до позначки сім хвилин по сьомій. Маккомас швидко поводив головою з боку на бік, струснув нею, мов бігун, який помахує ногами, розігріваючи м’язи. Але тіло не відповідало — лиш злегка підіймалася й опускалася від дихання грудна клітка та ще трохи тріпотіли його безпомічні кінцівки від того, що похитувалося ліжко.

— Допоможіть! — крикнув він. — Місіс Коркоран! Місіс Коркран... на допомогу! Місіс Корк...

Відповіді не було. Напевно, вона була на кухні. Докричатися неможливо, залишається лиш дзвіночок і два фути над головою. Нічого не вдієш — тільки лежати, допоки не пройде, поки не помре, чи поки хтось не постукає у двері й поцікавиться що з ним.

Стрілки годинника все бігли, от вже й минула дев’ята година. За два квартали звідси четверо членів комісії, повечерявши, подивилися на годинник, прихопили портфелі й викотилися у вересневі сутінки. Приватний детектив, що стояв за дверима, кивнув і зайняв місце біля водія в лімузині, що на них очікував. Один з чоловіків назвав адресу: 92-га вулиця.

Через десять хвилин будинком пролунав розкотистий дзенькіт, що лився з дверей. Якщо місіс Коркоран зараз у кухні, вона його теж почує. І навпаки, якщо вона у своїй кімнаті, за зачиненими дверима, вона не почує нічого.

Маккомас чекав, напружено ловлячи слухом кроки. Пройшла хвилина. Дві хвилини. Дзвіночок задзвенів знову.

— Місіс Коркоран! — відчайдушно крикнув Маккомас.

На чолі його виступив піт, стік вниз, по складках шиї. І знову чоловік з усіх сил з боку в бік покрутив головою, а воля доклала всіх зусиль, аби розбудити тіло до життя. Ні руху, ні звуку, хіба що третя трель дзвіночка, яка цього разу звучала наполегливо й тривало та лунала доленосною сурмою над вухом.

Раптом чоловік, зриваючи голос, почав лаятися й взивати по черзі то до місіс Коркоран, то до ділових партнерів, закликаючи їх зламати двері. Слова були благальні, сповнені проклять й пояснень. Саме коли зупинився — дзвінок стих; в будинку знову запанувала тиша.

Трохи згодом четверо гостей повернулися в лімузин і поїхали на південний захід, у порт. Цю ніч вони збиралися провести на борту судна. Чоловіки надовго засиділися за паперами, які потрібно було відправити в місто, та ще довгий час, після того, як останній з них провалився в сон, Генрі Маккомас лежав в пітьмі й відчував, як краплі поту стікають з шиї та чола. Може, піт виступив і по всьому тілу. Він же ж не міг визначити.

Півтора року Генрі Маккомас пролежав у затінених й тихих кімнатах, відчайдушно борючись за життя. Стелла вислуховувала знаменитого фахівця, який пояснював, що існують люди з особливою нервовою організацією; межа перевантажень для такої людини відома тільки йому самому. Спеціаліст зазначав, що безліч іпохондриків, яким відомий цей факт, хочуть, аби їх плекали й няньчили все життя, коли насправді ті — міцні й флегматичні, мов дорожні поліціянти. Проте факт залишається фактом. Під захистом великого, ледачого тіла Генрі Маккомаса була нервова система, схожа на найтонші, туго натягнуті струни. Три-чотири години на день, при належному відпочинку, вона працювала чудово, проте, варто було хоч трохи перевищити допустиму норму втоми, і механізм ламався.