Після того, як натовп розсіявся, Ллуелін відчув, що йому необхідно побути наодинці. Все ще, мов зачаклований, молодик переступив поріг хатинки та заходився бродити з кімнати в кімнату, доторкаючись до стін, меблів, віконних рам — ледь не пестячи їх. Ллуелін відслонив запони та довго дивився у вікно; постояв на кухні, де йому здалося, мов на білосніжній поверхні столу лежать нещодавно приготовані бутерброди, а на плиті свистить чайник з киплячою водою. Потім Ллуелін повернувся до їдальні (там, згадав він, згідно з його задумом, крізь вікно мали б литися промені літнього заходу), і почимчикував до спальні, де вітерець ніжно бавився з краєчком портьєри — так, мовби тут і справді хтось жив. Я сьогодні тут переночую, подумав Ллуелін. На вечерю придбаю холодні закуски в крамниці на розі. Йому стало шкода всіх, хто не займався архітектурою та не міг зводити для себе будинки сам: хотілося, щоб кожен творив своє житло власними руками.

Запали вересневі сутінки. Повернувшись з магазину, Ллуелін розклав покупки на обідньому столі: смажена курка, хліб та джем, пляшка молока. Неспішно повечеряв, відтак відкинувся в кріслі та запалив, поглядом блукаючи по стінах. Оце і є домашнє вогнище. Ллуеліну, вихованому низкою тіток, невиразно пригадувався родинний закуток. Та коротке співжиття з Люсі мало інший сенс. Ледь не пусте житло, в якому були такими нещасливими разом, все-таки нагадувало домівку. Бідолашні діти: саме так Ллуелін тепер із великої відстані сприймав обох. Не дивно, що любов їхня, намагаючись ожити, ледве стрепенулася, та потім, не пристосована до задушливого тиску чужих стін, швидко зачахнула.

Минуло пів години. Ззовні панувала цілковита тиша: тільки обурений гавкіт собаки десь на краю вулички тривожив супокій. Думки Ллуеліна, розбурхані незнайомою, ледь не містичною атмосферою, потягнулися до минулого: молодик згадав той день, коли рік тому вперше зустрів Люсі. Крихітка Люсі Вортон: як же він розчулився її беззаперечною довірою — вона не сумнівалася, що він, двадцятирічний, досконало знає тонкощі життя.

Ллуелін звівся з крісла і, тільки-но почав неспішно тинятися кімнатою, як негайно стрепенувся: будиночком вперше рознісся дзвінок у двері. На порозі стояв містер Гарнет.

— Доброго вечора, — привітався він з Ллуеліном. — Повернувся поглянути, чи щасливий король у своєму замку.

— Сядьте, — ледве вимовив Ллуелін. — Мені треба запитати вас дещо. Чому Люсі виходить заміж за цього чоловіка? Мені б хотілося знати.

— Я ж бо, здається, говорив вам, що він набагато за неї старший, — стримано відповів Гарнет. — Люсі відчуває, що він її розуміє.

— Я хочу її бачити! — скрикнув Ллуелін. У розпачі прихилився до камінної полиці. — О господи, я не знаю, що робити. Містере Гарнете, ми кохаємо один одного — ви це розумієте? Як, залишаючись тут, можна не пам’ятати про це? Це її та мій будинок — вона тут, у кожній кімнаті! Вона увійшла, коли я вечеряв та сіла зі мною за стіл… тільки-но бачив її у спальні, коли чепурилася перед дзеркалом…

— Вона стоїть на ґанку, — незворушно перервав його Гарнет. — Думаю, не проти з вами потеревенити. Незабаром у неї народиться дитина.

Чонсі Гарнет поснував порожньою кімнатою, блукаючи очима по боках, поки стіни, що оточували його, не розтанули та не перетворилися на стіни того невеличкого будинку, куди сорок років тому привів свою дружину. Від того будинку — подарунка його тестя — давним-давно й сліду не залишилося, теперішнє покоління над ним тільки посміялося б. Та численними напівзабутими пізніми вечорами, коли він відкривав хвіртку, а з вікон його весело вітав вогник запаленого газу, душа відчувала такий супокій, якого не було ще в жодній домівці, окрім…

…окрім цього. Тут ховалася така ж невловна таємниця. Чи два житла змішалися його постарілою уявою докупи, чи пак любов зраненого серця Ллуеліна відродила її заново? Питання залишилося без відповіді; Гарнет відшукав свій капелюх і ступив на темний ґанок, мигцем глянувши на нечіткі обриси двох фігур, що, злившись воєдино, сиділи на веранді трохи віддалік.

— Власне, я так і не подбав про те, щоб домогтися анулювання шлюбу, — вголос міркував він. — Добре все обмізкував та вирішив, що ви — гідна пара. Подумав, що рано чи пізно зійдете на праведний шлях. Хороші люди часто роблять саме так.

Ступивши на тротуар, Гарнет озирнувся на будинок. І знову чи то думки спотворилися, чи зір зрадив, але йому здалося, ніби перед ним той самий будинок — сорокарічної давності. Відтак, у полоні якоїсь ніяковості та навіть провини за те, що вплутався в чужі справи, він повернувся та поспіхом рушив вуличкою.

Одного весняного дня, першого року нинішнього століття якийсь молодий чоловік сидів у брокерській конторі в нижньому кінці Бродвею та експериментував з новенькою друкарською машинкою. Поруч на столі лежав лист з восьми рядків, і молодик намагався зробити його машинописну копію, однак щоразу невдало: то серед слова вискакувала сущим неподобством прописна буква, або алфавіт, склад якого здавна зводився до двадцяти шести символів, отримував недоречне доповнення у вигляді $ або %. Щоразу, коли чоловік виявляв помилку, то з чистого аркуша починав все спочатку, але після п’ятнадцятої спроби в ньому заговорив кровожерливий інстинкт, який зажадав викинути машинку у вікно.

Короткі грубі пальці парубка були завеликі для клавіш. І все його тіло було теж великим; ба більше, здавалося, що його громіздка постать продовжує зростати: бокові шви на піджаку розповзалися, штани, мов жіночі колготи, тісно обтягали стегна й гомілки. Жовте волосся склалося в химерну купу — коли він проводив по ньому пальцями, воно розповзалося в борозни; очі блищали металевою блакиттю, проте напівопущені повіки підкріплювали апатичний вираз, що випромінювала незграбна постать. Молодику виповнився двадцять один рік.

— А для чого існують ластики, га, Маккомасе?

Юнак роззирнувся.

— Що це таке? — запитав він уривчасто.

— Ластики, — повторив коротун, увійшовши в кімнатку й затримавшись позаду Маккомаса — виглядав він, мов справжнісінький, хитрющий лис. — Ось це — хороша копія, коли ж не брати до уваги одного словечка… Помізкуй, бо сидітимеш тут до ранку.

Людина-лис зайшла до свого кабінету. Юнак якусь мить посидів незворушно, скорившись апатії. Раптом буркнув щось, схопив згаданий лисом ластик й люто жбурнув його у вікно.

Через двадцять хвилин молодик відкрив двері кабінету свого наймача. У руці він тримав лист, надрукований без жодної помилки, і конверт із вказаним адресатом.

— Ось лист, сер, — юнак все ще морщив лоба після недавньої напруги.

Людина-лис взяла копію, переглянула, затим, якось своєрідно всміхаючись, глипнула на Маккомаса.

— Ви таки не використали ластик?

— Ні, містере Вудлі.

— Ти один з тих педантів, чи не так? — саркастично запитала людина-лис.

— Прошу?

— Я сказав «педант», але коли ви вже не почули, то назву інше слово: «осел». Чиїм часом ви зловжили, тільки б не скористатися малесеньким ластиком, хоч навіть найкращі друкарки схиляють голови перед ним? Моїм чи своїм?

— Я хотів зробити хороший екземпляр, — не змінюючи тону, відгукнувся Маккомас. — Бачте, мені не доводилося раніше друкувати на машинці.

— Відповідайте на запитання! — гаркнув містер Вудлі. — Поки ви сиділи й друкували ці дві дюжини екземплярів, чиїм часом ви зловживали — моїм чи своїм?

— Здебільшого я працював у час своєї обідньої перерви, — обличчя Маккомаса спалахнуло лютим рум’янцем. — Я звик робити все по-своєму, або взагалі не робити.

Замість відповіді містер Вудлі схопив лист і конверт, розірвав їх на чотири частини й, широко всміхаючись, кинув у кошик для паперів.

— А я звик по-моєму. Що ви про це думаєте?

Юний Маккомас ступив вперед, мовби маючи намір вихопити з лисячих рук шматки паперу.

— Чорт забирай! — скрикнув він. — Чорт забирай! Та я б за копійку вам ребра полічив!