Але перед очима Ллуеліна невідступно стояло юне смагляве обличчя — різке й безпристрасне, на тлі серпневих сутінків, на тлі животрепетного натовпу.

«Впевнена. Наш автомобіль стоїть на узбіччі».

Кивнувши головою, Ллуелін спробував хмуро всміхнутися.

— Ну, принаймні є одна річ, за яку я вдячний, — говорив сам з собою. — Незабаром відповідальність спаде з моїх пліч.

Вдивляючись на пустий листок паперу, юнак сидів ще довго; та невдовзі його олівчик легкими штрихами почав щось креслити в кутку. На ті лінії вдивлявся з байдужою безликістю, мовби помахами його долоні керувало щось ззовні. Зрештою кінцевий результат його засмутив і Ллуелін, закресливши малюнок, взявся знову кидати лінії начорно.

Раптом рука потягнулася до нового олівчика та лінійки, зробила рівну лінію на аркуші, відтак ще одну. Минула година. Проєкт набував певної форми та контурів, дещо видозмінювався, частково зникаючи під тертям гумки та постаючи в ідеальнішому втіленні. Через дві години Ллуелін здійняв голову, і, зиркаючи на свою працю, захоплено піддався чарам. Попільничка біля нього була дощенту завалена недопалками. Коли насамкінець вимкнув світло, було о пів на п’яту ранку. Тьмяно освітленими вуличками гуркотіли фургони з молоком, а рожевощокий промінь ранкового сонця прокрадався крізь дахи будинків, щоб лягти на стіл та освітити його нічні труди. То був проєкт заміського бунгало.

Серпень минав, а Ллуелін і далі згадував Люсі з певною злобою та презирством. Коли вона з такою легкістю сприйняла все те, що трапилося всього-на-всього два місяці тому, то він жертвував почуттями до дівчини з пустою душею. Це різко спотворювало уявлення про неї, нього самого, про все, що трапилося. І знову Ллуелін носився з гадкою про від’їзд з Філадельфії якомога далі на Захід, та його цікавили підсумки конкурсу, тож ідею нового життя вирішив відкласти на кілька тижнів.

Копії проєкту юнак надіслав. Містер Гарнет з обережністю відмовлявся від якихось прогнозів, втім Ллуелін знав, що всі працівники офісу, ознайомившись з його планом, плекали неясне захоплення ним. Автор, майже без перебільшень, створив повітряний замок: у такому будиночку ще ніколи не було поселенців. Архітектурний стиль не скидався ні на італійський, ні єлизаветинський; не нагадував будівлі ані Нової Англії, ані іспанської Каліфорнії: то був сплав, що увібрав у себе риси кожної манери. Хтось охрестив його «будиночком на дереві», і ця назва здавалася доволі ясною; однак шарм проєкту випромінювала не стільки його химерність, стільки віртуозність всієї концепції: то було незвична довгота; був чудернацький, до болю знайомий схил даху; були дверцята, за якими ховалися таємні солодкаві мрії. Чонсі Гарнет зазначав, що вперше в житті перед ним — одноповерховий хмарочос, та він зрозумів, що беззаперечний талант Ллуеліна визрів за одну ніч. Припустімо, організатори проєкту не ставили за мету тяжіння до стандартизації: тоді їхній план має шанси на перемогу.

А Ллуелін не вбивався здогадками. Коли йому нагадали про його вік, він лиш змовчав: скільки б років не було, а серцем давно пережив свій вік. Життя його зрадило. Він нерозважливо розсіяв себе на нікудишню дівицю, і за те світ покарав його так нещадно, мовби дозволив розтринькати не свої духовні цінності, а чиїсь чужі. Зустрівши Люсі на вулиці ще раз, пройшов повз неї навіть не змигнувши оком: та день зіпсував нав’язливий спогад про її обличчя, що виражало лиш байдужість й видиво темних очей, які зоріли тільки нещирим докором.

На початку вересня Ллуелін отримав листа з Нью-Йорку, який повідомляв, що зі чотирьохсот представлених проєктів журі обрало переможцем його план. Ллуелін безутішно, хоч і випромінюючи нелюдське піднесення, увійшов у кабінет містера Гарнета та поклав листа на стіл робото­давця.

— Я дивовижно щасливий через те, — почав він, — що моя мрія здійснилася: перед від’їздом я б хотів виправдати вашу віру в мене.

Обличчя містера Гарнета виразило стурбованість:

— І стосується справа Люсі Вортон, чи не так? — запитав він. — Все ще думаєте про це?

— Не можу бачити її, — заявив Ллуелін. — Щоразу мовби диявол вселяється.

— Але маєте залишитися тут, поки для вас не побудують будиночок.

— Заради цього я, можливо, приїду. Хочу поїхати сьогодні ж увечері.

Гарнет окинув Ллуеліна задумливим поглядом:

— Не схвалюю ваше рішення. Маю розповісти те, що хотів тримати за язиком. Про Люсі можете зовсім забути; будь-яка відповідальність остаточно знята з вас.

— Прошу? — Ллуелін відчув, як серце в грудях стукоче швидше.

— Вона виходить заміж за іншого.

— Виходить заміж за іншого? — глухо перепитав Ллуе­лін.

— За Джорджа Гемміка, який представляє бізнес її батька в Чикаго. Вони оселяться там.

— Зрозуміло.

— Вортони витають у блаженстві, — продовжував Гарнет. — Думаю, вони все дуже близько сприймають до серця — напевно, воно того не варте. Шкодую, що основний тягар поклали на ваші плечі. Але незабаром знайдете дівчину, яка вам дійсно підходить, Ллуеліне, а поки, найрозумніше рішення для тих, кого це стосується — намагатися забути про те, що трапилося, мовби нічого подібного й не було.

— Але я не можу це забути, — нестійким голосом відгукнувся Ллуелін. — Не розумію, чого ви всі хочете — ви, і Люсі, і її батьки. Спочатку розіграли оту трагедію, а тепер просто плюнь та забудь! Спочатку зображали мене порочним звіром, а тепер — знайди собі дівчину, яка дійсно підходить. Люсі збирається за когось заміж і переселиться в Чикаго. Її батьки пречудово почуваються, оскільки преса не розголосила про нашу таємну втечу й не підірвала їх репутацію. Все вийшло якнайкраще.

Ллуелін замовк, приголомшений та пригнічений байдужістю, яку проявило до нього його оточення. Все було намарно: закиди, якими бичував себе, не мали сенсу, виявилися пустопорожніми.

— Гаразд, — мовив він з невластивою йому холоднокровною інтонацією. — Тепер мені зрозуміло, що з самого початку й до кінця я був єдиним, хто сприйняв цю справу серйозно.

Будиночок з верандою, неміцний на вигляд, втім милий для ока, на тлі ясного неба виблискував свіжою синьою фарбою, що нагадувала яйце вільшанки. Красуючись на нещодавно вкладеному дерні між двома іншими будівлями, він одразу ж впадав в очі та надовго приковував до себе зір, змушуючи подорожніх розтягатися в усмішці на кшталт дитячої. Всередині відбувається щось особливе, миготіло у вашій голові — щось чарівне, і, можливо, магічне. А може, весь фасад розкривається, мов передня частина лялькового будиночка; ваші руки самі тягнуться до клямки, бо не в змозі встояти перед спокусою заглянути всередину.

Задовго до прибуття Ллуеліна Кларка та містера Гарнета перед будинком зібралася невелика юрба: знадобилися неабиякі зусилля двох полісменів, аби відтіснити тих, хто згорав з нетерпіння звалити міцний паркан та потоптатися акуратною галявиною. Коли автомобіль обігнув ріг і Ллуелін вперше побачив будиночок на власні очі, до горла підступив клубок. То було його творіння — живий виплід фантазії. Раптом сяйнула думка: будинок не підлягає продажу, нічим іншим на світі йому так пристрасно не хотілося володіти. Цей дах для нього був втіленням тотального сенсу кохання, обіцяючи безконечне сяйво та тепло: тільки тут знайде він притулок та перепочинок від всіх розчарувань, які піднесе доля. Та на відміну від любові, будинок цей не стане пасткою. Майбутня кар’єра в уявленнях постала наче промениста стежка, і вперше за останні пів року він відчув, що переповнений щастям.

Промови та привітання Ллуелін слухав, мов у тумані. Коли мав звернутися до гостей, плутаючи слова подяки, зауважив Люсі, що стояла осторонь пліч-о-пліч з якимось молодиком: та навіть це не шпигнуло його так боляче, як неодмінно шпигнуло б місяць тому. Все кануло в минуле: мало значення лише майбутнє. Ллуелін тепер беззастережно, без краплі суму, всім серцем сподівався, що її чекає щастя.