Ці слова зворушували Вела. Коли свіжим, золотистим квітневим днем вони спадали на його думку, він без кінця повторював «Кохання в сутінках, кохання в сутінках…». Він смакував ці слова трьома мовами — російською, французькою та англійською — і вирішив, що найкраще слова звучать англійською. Кожна мова мала якесь своє кохання та свої сутінки: сутінки англійські здавалися найтеплішими та найтихішими — з невагомим та прозорим розсипом зірок. Англійське кохання видавалося найбільш крихким та романтичним — біла сукня, ледь вловні обличчя й очі, мов дві зорі-озерця. Та коли додати сюди роздуми Вела про французькі сутінки, то, гадаю, варто почати спочатку.

Вел був наполовину росіянином, наполовину — американцем. Його мати виявилася дочкою того самого Морріса Хейзелтона, який надав фінансову підтримку Всесвітній виставці в Чикаго в 1892 році, а батько (див. Готський альманах за 1910 рік) — князем Павлом Сергієм Борисом Ростовом, сином князя Володимира Ростова, онуком великого князя Сергія Лихослівного, котрий був кревняком цареві. Нерухомість по батьківській лінії вражала: особняк у Санкт-Петербурзі, мисливський будиночок під Ригою й розкішна вілла, що радше нагадувала палац, з видом на Середземне море. Саме на цій віллі в Каннах сімейство Ростових проводило зиму, і навряд чи княгині Ростовій треба було нагадувати про те, що ця вілла на Рив’єрі з мармуровим фонтаном в стилі Берніні й золотими чарками для післяобіднього лікеру — збудована американським золотом.

У веселу довоєнну епоху росіяни в Європі розважалися, зрозуміло, без упину. З трьох націй, які вважали південь Франції майданчиком для розваг, саме росіяни користувалися ним з найбільшим розмахом. Англійці вирізнялися практичністю, американцям же ж, хоч ті й розкидалися червінцями, була не властива романтична фривольність. Росіяни ж — народ, що не поступався галантністю латинянам — мали на додачу грошей хоч греблю гати. Перед прибуттям Ростових на Канни, у кінці січня власники ресторанів дали телеграму на Північ, просячи надіслати їм етикетки улюблених сортів шампанського князя, аби наклеїти їх на свої пляшки; ювеліри приберігали найбільш розкішні вироби не для княгині, а для її чоловіка; православні церкви прибирали й прикрашали на цей період з особливою ретельністю на той випадок, якщо князю заманеться помолитися за відпущення гріхів. Навіть Середземне море весняними вечорами слухняно розфарбовувалося густим винним відтінком, а крутогруді, мов малинівки, парусні судна вишукано погойдувалися на хвилях поблизу узбережжя.

У душі юного Вела скрадалося дивне відчуття, що все це призначалося для блага його власного й для блага його сімейства. Це білосніжне містечко біля моря здавалося йому привілейованим Едемом, де він — завдяки юності, багатству й крові Петра Великого, що текла в його жилах — міг робити все, що забажає. У 1914 році, коли почалася ця історія, Велу виповнилося лише сімнадцять, проте він вже бився на дуелі з молодиком старшим за нього на чотири роки, доказом чого слугував невеличкий, безволосий шрам на його витонченій маківці.

Втім незвідане досі сутінкове кохання бентежило серце Вела найбільше. Воно ввижалося Велу туманним, солодкавим сном, який мав перевтілитися в реальність, коли трапиться унікальна та незрівнянна нагода. Подробиці малювалися смутно, втім присутність чарівної незнайомки була обов’язковою, та й статися пригода мала на Рив’єрі під сяйвом місяця.

Дивина цієї історії була не в тому, що Вел упивався бентежними й суто піднесеними сподіваннями про романтичне рандеву (хто ж з юнаків, навіть з наймізернішою уявою, не впивається тими сподіваннями), а в тому, що воно таки трапилося. А коли сталося, то абсолютно несподівано: на Вела нахлинула така хвиля вражень і переживань, такі безглузді фрази зривалися в нього з губ, такі картини та звуки обступили його з усіх боків і такі миті миготіли, проходили й зникали, що він ледь розумів що відбувається. Либонь, саме ця розпливчатість і допомогла зберегти в серці ту історію й зробила її незабутньою.

Тієї весни атмосфера навколо Вела так і квітнула любов’ю: взяти до прикладу хоча б батьківські романи — численні й нерозбірливі, про які Вел мало-помалу дізнавався завдяки пліткам, котрі сіяли слуги, а прямо почув від матері-американки: одного разу він ненавмисно застав її у вітальні перед портретом батька в стані цілковитої істерики. Батько — в білому мундирі, з хутряним доломаном, безпристрасно дивився на дружину з фотографії, і погляд той немов питав: «Люба, ти справді гадаєш, що вийшла заміж за спадкового священнослужителя?»

Вел тихенько, навшпиньках, вийшов з кімнати — здивований, збентежений і розтривожений. Він, забачивши цю сцену, на відміну від його американського ровесника, не був приголомшений. Спосіб життя багатіїв в Європі був відомий юнаку не перший рік, і батька він засуджував тільки за те, що через нього ридала мати.

Любов — законна й незаконна — оточувала Вела. Коли о дев’ятій вечора він прогулювався по набережній і зірки змагалися яскравістю з ліхтарями, по всіх усюдах творилася любов. З кафе просто неба, де якому рясніли сукні а ля «остання колекція з Парижу», струменів солодкий, пронизливий аромат квітів, шартрезу[18], свіжозвареної чорної кави та сигарет, з яким з’єднався ледь-ледь чутний інший аромат — таємничий, бентежний аромат любові. Над білими столиками руки, на яких виблискували коштовності, торкалися таких самих рук. Нарядні сукні й білосніжні пластрони погойдувалися в такт; вогники сірників, дещо тремтливі, підносилися до неспішно розкурених сигарет. На іншому боці бульвару під затіненими деревами прогулювалися менш світські коханці зі своїми пасіями — юні продавці французи з місцевих магазинів, втім романтичний погляд Вела рідко коли звертався туди. Розкішна музика, яскраві фарби й приглушені голоси — все те було частиною його мрії. Все те було головними принадами сутінкового кохання.

Втім, обличчям Вела скрадався суворий вираз, властивий юному російському джентльмену, котрий гуляв на самоті, і Вел почувався все більш і більш нещасним. Березневі сутінки змінилися квітневими, сезон підходив до кінця, а теплі весняні вечори не мали жодного сенсу. Знайомі Велу дівчата шістнадцяти-сімнадцяти років прогулювалися перед сном в напівтемряві під пильним наглядом (часи, нагадаємо, були ще довоєнні), а інші — з-поміж тих, хто охоче погодився б його супроводжувати, — соромили його романтичні пориви. Отже, минув перший тиждень квітня, другий, третій...

Вел пограв у теніс до сьомої вечора й ще годинку провештався по корту, так що запряжена в кабріолет втомлена конячка піднялася на пагорб, де блищав вогнями фасад вілли Ростових, лише о пів на дев’яту. Біля під’їзної алеї горіли жовтим фари лімузина матері, а сама княгиня, застібаючи рукавички, тільки-но вийшла з яскраво освітлених дверей. Вел кинув кучерові два франки й підійшов до матері, щоб поцілувати її в щоку.

— Не торкайся до мене, — поспіхом попередила вона. — У руках гроші тримав.

— Але ж не в роті, мамо, — жартівливо запротестував Вел.

Княгиня кинула на нього невдоволений погляд:

— Я серджуся. Чому ти сьогодні так пізно? Ми обідаємо на яхті, і ти теж повинен був з’явитися.

— На якій яхті?

— З Америки.

Назву рідної країни княгиня завжди вимовляла з відтінком іронії. Її Америку втілювало Чикаго дев’яностих, яке вона все ще уявляла в образі великого верхнього поверху над м’ясною крамницею. Навіть аморальність князя Павла була надто дорогою ціною за порятунок.

— Там дві яхти, — продовжувала княгиня. — Власне, ми й не знаємо, на якій саме. Записка була дуже недбалою. Черкнули абияк.

З Америки. Мати Вела привчила його дивитися на американців зверхньо, проте не зуміла прищепити йому неприязнь до них. Американці тебе помічають, навіть якщо тобі всього сімнадцять. Велу подобалися американці. Хоча він і був з ніг до голови росіянином, але все-таки не цілком: як склад прославленого мила — на дев’яносто дев’ять і три чверті відсотка.