— Я це передбачав, — кивнув Ван Кемп.

— Сподіваюся, ти не відстаєш.

— Ні, — зітхнув Ван Кемп. — Відстаю.

— А що сталося? — Маккомас зі задумливим виглядом повернув своє важке тіло в сидяче положення.

— Зрозумів, що це марно, — трохи помовчавши, відповів Ван Кемп. — Не знаю, які місця Кодман вибирав в Огайо, але, коли справи там настільки погані, то воно й копійки не варте. У тих містах, з населенням по двадцять тисяч, десь три хороші магазини залізних товарів. Господар одного не бажає продавати через місцевого оптовика, господар іншого продав магазин Мактігу — все, що залишилося, це крамнички на розі. Хочеш хороший магазин — збудуй його сам. Я одразу знав, що все намарно, — він змовк. — Скільки магазинів купив Кодман?

— Вісімнадцять чи дев’ятнадцять.

— Я купив три.

Маккомас зміряв його нетерплячим поглядом.

— На що ти витрачав свій час? Невже на ці покупки тобі знадобилося аж два тижні?

— Два дні, — сумно мовив Ван Кемп. — Затим в голову сяйнула блискавична ідея.

— Яка ж бо? — пролунав іронічний голос Маккомаса.

— Ну… Мактіг придбав всі найкращі крамниці.

— Продовжуй.

— Тож я й подумав: чи не найкращим рішенням буде покупка всієї компанії Мактіга.

— Що?

— Покупка всієї компанії Мактіга, — і, з якимсь алогічним зв’язком, Ван Кемп додав. — Бачте, я чув, що він серйозно посварився зі своїм дядьком, який володів п’ятнадцятьма відсотками акцій.

— Далі, — корпус Маккомаса нахилився вперед — з його обличчя зникла пелена сарказму.

— Сам Мактіг володів тільки двадцятьма п’ятьома відсотками, сорок залишалося за власниками магазинів. Отже, умовивши дядька, ми могли б заволодіти більшою частиною акцій. Спершу я переконав дядька, що його гроші будуть в безпеці, якщо Мактіг займе пост завідувача відділення в нашій організації.

— Чекай… чекай. Я не встигаю. Ти кажеш, у дядька було п’ятнадцять відсотків — як ти дістав інші сорок відсот­ків?

— Від власників. Я їм розповів, що дядько більше не вірить в Мактіга, і запропонував найкращі умови. Всі вони довірили мені свої голоси за умови, що я голосуватиму, маючи більшість.

— Гаразд, — зацікавлено кивнув Маккомас. І невпевнено продовжив: — Але ти сказав, це не спрацювало. Як так? Помилковий план?

— Та ні, план безпомилковий.

— Безпомилкові плани завжди працюють.

— Цей не спрацював.

— Чому ж?

— Дядько помер.

Маккомас розсміявся. Опісля несподівано замовк і задумався.

— Тож ти намагався купити компанію Мактіга?

— Так, — з присоромленим виглядом підтвердив Макс. — І в мене не вийшло.

Раптом двері відчинилися, і в кімнату влетіла Гонорія.

— Батьку! — крикнула вона. Побачивши Макса, вона прикусила язика, завагалася, але, не стримавшись, продовжила: — Тату, ти коли-небудь розповідав Расселлу, як зробив пропозицію мамі?

— Стривай... ну так, розповідав.

Гонорія застогнала.

— Так ось, він використав на мені твій метод.

— Що ти таке говориш?

— Всі ці місяці я чекала, — вона ледь не плакала. — Чекала — що ж він повість. А коли... коли він заговорив, слова виявилися знайомі... немов я чула їх раніше.

— Либонь, ти чула їх із моїх вуст, — зметикував Ван Кемп. — Я ж безліч разів освідчувався.

Гонорія тут же обернулася до нього:

— Про що це ти? Ти робив пропозицію не тільки мені?

— Гонорія... ти щось маєш проти?

— Маю. Але ні, не маю. Я з тобою поки жива, не розмовлятиму.

— Кажеш, Кодман освідчився тобі тими ж словами, що і я — твоїй матері? — запитав Маккомас.

— Точнісінько такими ж, — скрикнула вона. — Він напам’ять їх вивчив.

— У тому-то й річ, — задумливо протягнув Маккомас, — він вічно слухає мене, а не самого себе. Виходь краще заміж за Макса.

— Як? — Гонорія переводила погляд то на батька, то на Макса. — Як, тату... мені й у голову не приходило, що тобі подобається Макс. Ти ніколи цього не показував.

— На те ми й різні люди, — відгукнувся її батько. — Ти поводишся по-своєму, я — по-своєму.

Драбина Якова[33]

То був найбільш жалюгідний і банальний судовий процес, що стосувався вбивства, і Джейкоб Бут, тихо соваючись на глядацькій лаві, відчув себе дитям — хоч і не відчував голоду, але щось несамовито ковтав, бо тицяли в рота. Газети облагородили цю справу, звели її до зрозумілої, акуратної, і тому пропуск до зали суду добути було важко. Джейкобу пропуск надали напередодні ввечері.

Джейкоб озирнувся на двері, з яких сотня глядачів, важко дихаючи, породжувала хвилювання в залі своєю пристрасною зацікавленістю, своєю мертвецькою втечею від реального життя. Стояла спека, і натовп пітнів — піт виступав на обличчях великими росяними намистинами, і якби Джейкобу знадобилося протиснутися до дверей, він потрапив би під душ. Хтось ззаду припустив, що присяжні з’являться не раніше ніж через пів години.

З магнетизмом стрілки компаса голова Джейкоба повернулася до лави підсудних, і він знову втупився на величезне, пусте обличчя вбивці, оздоблене червоними очима кнопками. Це була місіс Чойнскі, уроджена Делаханті, і за волею долі сталося так, що одного прекрасного дня вона схопила сокиру для м’яса й порубала на частини свого коханця — моряка. Пухкі руки, що тримали знаряддя вбивства, тепер безупинно крутили чорнильницю; часом обвинувачена з нервовою посмішкою ковзала поглядом по натовпу.

Джейкоб спохмурнів і швидко озирнувся; йому попалося на очі гарне обличчя, яке тут же загубилося в натовпі. Це обличчя проникло в куточок його підсвідомості, коли він уявляв собі місіс Чойнскі за справою; але тепер розчинилося в нерозрізненій масі. Це було обличчя темного ангела — з ніжними променистими очима й білою, бездоганною шкірою. Двічі він обвів поглядом кімнату, потім забув про личко, прийняв напружену незручну позу й розчинився в очікуванні.

Присяжні винесли вердикт «вбивство першого ступеня»; місіс Чойнскі пропищала: «О боже!» Оголошення вироку перенесли на наступний день. Повільно, ритмічно погойдуючись, натовп повалив за поріг, назустріч серпневому вечорові.

Джейкоб побачив те обличчя ще раз й зрозумів, чому не вдавалося впиватися ним раніше. Личко належало молодій панянці, що сиділа біля лави підсудних, і кругла, мов повний місяць, фізіономія місіс Чойнскі, ховала його від натовпу. Тепер ясні, променисті очі блищали від сліз, а нетерплячий молодик зі сплющеним носом намагався привернути увагу, торкаючись її плеча.

— Ох, йди собі! — пробурмотіла дівчина, роздратовано відмахнувшись від його руки. — Дай мені спокій, зрозуміло? Відчепися! О Боже!

Чоловік глибоко зітхнув й відступив. Дівчина обійняла застиглу в нерухомості місіс Чойнскі, і якийсь глядач, що затримався біля зали суду, шепнув Джейкобу, що вони сестри. Потім місіс Чойнскі повели зі сцени (при всій абсурдності, вигляд у неї був такий, ніби вона відправляється на якусь важливу зустріч), дівчина сіла за стіл і почала пудрити обличчя. Джейкоб чекав; чекав і молодик зі сплющеним носом.

Тут до Джейкоба підскочив поліцай-сержант, і Джейкоб дав йому п’ять доларів.

— Господи святий! — покривилася дівчина молодику. — Коли ж ти відчепишся від мене? — вона звелася. Її роздратування поширювалося незрозумілими вібраціями по всьому залу. — Кожен день одне й теж!

Джейкоб підібрався ближче. Молодик поспіхом забелькотів:

— Міс Делаханті, ми були більш ніж щедрими з вами та вашою сестрою, і я прошу тільки, щоб і ви, зі свого боку, виконали ваші зобов’язання за контрактом. Наш номер йде в друк...

Міс Делаханті в розпачі повернулася до Джейкоба:

— Можете собі уявити? Тепер їм треба фотокартку моєї сестри, а там вона разом із матір’ю.

— Ми виріжемо вашу матір.

— Все одно мені потрібна ця фотографія. Це все, що від неї залишилося.

— Я обіцяю, що завтра поверну вам світлину.

— Ох, як же мені все це набридло, — дівчина знову звернулася до Джейкоба, вбачаючи в ньому не чоловіка, а якусь смутну, нерозбірливу частину маси. — У мене навіть очі розболілися, — вона клацнула зубами, висловлюючи вищу ступінь презирства.