— Не так швидко, Седрику. Леді не звикла до такого падіння з висот.

Ліфтер з посмішкою обернувся. Обличчя в нього було бліде, овальне, оточене жовтим волоссям. Мадемуазель почервоніла.

— Седрик родом з Вессекса, — пояснив Джон. — Схожість, скажу без перебільшень, просто дивовижна. Принци особливою стриманістю не відзначаються, тож не здивуюся, коли в жилах Седрика трохи тече гвельфської крові.

Рагс зняла з шиї монокль і накинула стрічку на голову Седрика.

— Дякую, — сказала вона простодушно, — за другу найбільш захопливу пригоду в моєму житті.

Джон Чеснат, як роблять зазвичай торговці, потер собі руки.

— Будьте моїм постійним клієнтом, леді, — прохальним тоном вимовив він. — Мій універмаг — кращий у місті!

— А чим ви торгуєте?

— Ну, мадемуазель, сьогодні завезли сорт ідеа-а-альної любові.

— Загорніть її, пане торговцю! — вигукнула Рагс Мартін-Джонс. — Схоже, це неоціненний товар.

О п’ятій годині похмура кімната в готелі «Рітц», за формою схожа на яйце, дозріває для ледь відчутної мелодії: легке клацання одного чи двох шматків цукру в чашці, брязкіт блискучих чайників та сметанників, коли вони, ковзаючи по срібній таці, витончено стикаються боками. Є й ті, які залюблені в цю бурштинову годину більше за всі інші, бо необтяжлива праця лілей[24], що населяють «Рітц», до цього часу вже закінчується — настає залишок дня, співучий і ошатний.

В один із весняних вечорів, оглядаючи невисокий підковоподібний балкон, ви, можливо, помітили за столиком на двох молоду місіс Альфонс Карр та юну місіс Чарльз Хемпл. Та, що в сукні, була місіс Хемпл. Під «сукнею» я маю на увазі виріб чорного кольору бездоганного крою, з великими ґудзиками та червоною подобою капюшона на плечах; винахідники цього наряду з Рю де ла Пе свідомо надали йому не позбавлену стильної зухвалості схожість з убранням французького кардинала. Місіс Карр і місіс Хемпл виповнилося по двадцять три роки, і вони, якщо послухати їхніх недоброзичливців, зуміли дуже непогано влаштуватися. Як ту, так і іншу міг би чекати під дверима готелю лімузин, але обом набагато більше хотілося у квітневих сутінках прогулятися додому пішки по Парк-авеню.

Луелла Хемпл, висока молодиця, мала лляний відтінок волосся, який вважається типовим для жінок з англійської провінції, однак насправді доволі рідкісний. Шкіра її світилася свіжістю й не потребувала жодного маскування, проте, підкоряючись застарілій моді (йшов 1920 рік), місіс Хемпл приховала свій яскравий рум’янець і намалювала нові губи, нові брови — з тим вельми скромним успіхом, до яких подібне втручання тільки й може привести. Зауваження це виголошено з майбутнього 1925 року. У ті дні зовнішність місіс Хемпл цілком відповідала постулатам краси.

— Я заміжня вже три роки, — говорила вона, гасячи недопалок об вичавлену дольку лимона. — Завтра крихітці виповниться два. Не забути б купити...

Вона витягла з футляра золотий олівчик і записала в щоденнику кольору слонової кістки: «Свічки» й «Штучки, які тягнуться, в паперових обгортках». Потім підняла очі, глипнула на місіс Карр і завагалася.

— Хочеш, скажу тобі щось огидне?

— Спробуй, — весело відмовила місіс Карр.

— Навіть моя дитина мені набридає. Звучить неприродно, Ідо, але це справді так. Вона не наповнює мого життя. Люблю її всім серцем, та тими вечорами, коли сама доглядаю за нею, хочеться заревіти з нервів. Пройде дві години, і я вже молюся, аби на поріг ступила няня.

Зізнавшись, Луелла судомно зітхнула й придивилася до подруги. Насправді вона не думала, що її слова такі вже неприродні. Адже це правда. Нічого порочного в правді бути не може.

— Мабуть, це через те, що ти не любиш Чарльза, — байдуже припустила місіс Карр.

— Але ж люблю! Гадаю, у тебе не склалося хибне враження, судячи з цієї розмови, — Луелла вирішила, що Іді Карр бракує розуму. — Саме те, що я люблю Чарльза, й ускладнює все. Минулої ночі я заснула в сльозах: відчуваю, що ми повільно, проте впевнено пливемо до розлучення. Разом нас тримає тільки наша крихітка.

Іда Карр, яка прожила в шлюбі п’ять років, подивилася на подругу пильно, намагаючись визначити, чи подруга не прикидається, але гарні очі Луелли були серйозними й сумними.

— І чому ж так відбувається?

— Причин багато, — Луелла насупилася. — По-перше, їжа. Я погана господиня й не збираюся ставати хорошою. Ненавиджу замовляти продукти, ненавиджу бігати на кухню й перевіряти, чи чистий холодильник, ненавиджу прикидатися перед слугами, нібито цікавлюся їхньою роботою, бо їжа мене цікавить лише тоді, коли вона на столі. Бачиш, мене не вчили готувати, а тому до кухні плекаю такий інтерес, як... як, наприклад, до котельні. Для мене це всього лише машина, в якій я нічого не тямлю. Легко людям у книгах говорити: «Відвідай кулінарну школу» — але ж, Ідо, у реальному житті хіба хтось перевтілюється в абсолютну Hausfrau[25] — хіба в неї немає іншого виходу?

— Продовжуй, — запропонувала Іда, нічим не видаючи свого зацікавлення. — Розповідай далі.

— Ну, у результаті, у будинку панує хаос. Слуги звільняються щотижня. Якщо вони молоді й нічого не вміють, я не можу їх вимуштрувати й справа закінчується звільненням. Якщо ж вони досвідчені, їм не до смаку будинок, де господиню не хвилює скільки коштує спаржа. Тож вони собі йдуть, а нам часто доводиться харчуватися в ресторанах і готелях.

— Чарльз, напевно, від цього не в захваті.

— Його це дратує. Щиро кажучи, він ненавидить все, що люблю я. Не тішиться театром, оперою, танцями, коктейльними вечірками — інколи гадаю, що його бісять найпрекрасніші речі. Рік чи більше я просиділа вдома. Поки була вагітна, поки доглядала за Чаком, я нічого не мала проти. Але цього року я сказала Чарльзу відверто: «Я ще молода й хочу розважатися». Тоді ми стали виходити в люди, хотілося йому цього чи ні, — Луелла забарилася, задумавшись. — І мені так його шкода, Ідо, я просто не знаю, що робити, але коли ми закриємося вдома, то шкодуватиму себе. І скажу тобі ще одну правдиву річ: як на мене, хай краще він почувається нещасним, а не я.

Луелла не стільки розповідала, скільки думала вголос. Вона завжди вважала себе відкритою людиною. До заміжжя її постійно звеличували за любов до справедливості, тому жінка намагалася перенести цю чесноту в подружнє життя. Тож точка зору Чарльза була їй так само зрозумілою, як своя.

Коли б Луелла була жінкою першовідкривача, то, ймовірно, боролася б за існування пліч-о-пліч з чоловіком. Але тут, у Нью-Йорку, ніхто ні за що не боровся. Спокій і вільний час не доводилося завойовувати — і того й іншого в Луелли було в надлишку. Луелла, як і тисячі молоденьких нью-йоркських дружин, справді прагнула щось робити. Коли б мала трохи більше грошей і трохи менше любові чоловіка, вона б захопилася кіньми чи любовними інтрижками. І, навпаки, коли б сім’я її зубожіла, то надлишок енергії спрямувався б на сподівання й працю. Але становище Хемплів було проміжним. Вони належали до численного класу американців, які щоліта мандрують Європою й сміються, відчуваючи одночасно тугу й розчулення, над звичками, традиціями та способом життя інших країн, тому що своїх звичок, традицій і способу життя їхня країна не виробила. Клас цей виник завдяки батькам і матерям, які, либонь, жили б так само двісті років тому.

Година чаювання різко перейшла в передобідню годину.

Столики здебільшого спорожніли, замість суцільних, тіснуватих говірок зрідка лунали пронизливі голоси та віддалений, гучний сміх: в одному кутку офіціанти вже накривали столики до обіду білими скатертинами.

— Ми з Чарльзом діємо один одному на нерви, — в новоствореній тиші голос Луелли лунав із приголомшеною ясністю, і вона поспішно знизила тон. — Дрібнички. Він постійно потирає своє обличчя — за столом, у театрі, навіть у ліжку. Доводить мене до сказу, а коли починаєш злитися через такі дрібниці, значить, кінець не за горами, — вона замовкла і, напівобернувшись, натягнула собі на плечі легку хутряну накидку. — Сподіваюся, я не дуже тобі набридла, Ідо. Тільки про це й думаю, тому що сьогодні ввечері дещо планується. Я домовилася на сьогодні про зустріч, цікаву зустріч: вечеря після театру з деякими росіянами — співаки, чи танцюристи, щось таке, і Чарльз сказав, що не піде. Коли не хоче — піду сама. І на цьому крапка.