Наступного ранку, аби уникнути випадкової зустрічі на вулиці, Вел з’явився з валізою на вокзалі за годину до прибуття потяга й зайняв місце у вагоні третього класу.

Сидячи у вагоні, Вел помітив, що його ставлення до життя якось змінилося: всередині жевріла слабка, може й нездійсненна, надія, що добу тому була йому чужа. А що, коли в майбутньому знайдеться якийсь спосіб, завдяки якому йому вдасться організувати ще одну зустріч — коли він завзято працюватиме, пристрасно використовуватиме все, що кинула доля під ніс? Щонайменше Вел був знайомий із двома росіянами в Каннах, котрі, володіючи лиш спритністю й хорошими манерами, тепер на диво досягли успіху. Кров Морріса Хейзелтона застукала в його скронях, змусивши пригадати те, на що йому було байдуже: адже Морріс Хейзелтон, збудувавши доньці палац у Санкт-Петербурзі, теж не мав нічого за плечима.

Одночасно Вела захопив й інший порив — не такий дивовижний і не такий наполегливий, але, разом із тим, суто американський: ним опанувала цікавість. У випадку, коли він зможе — хоча б, коли життя коли-небудь складеться так, що зустріч із цією жінкою стане можливою, — принаймні ім’я її має дізнатися.

Вел схопився з місця, схвильовано повернув ручку дверцят — і вистрибнув із вагона. Кинувши валізу в камеру схову, він помчав в американське консульство.

— Зранку прибула яхта, — квапливо звернувся він до службовця, — американська яхта «Корсар». Мені потрібно дізнатися хто її власник.

— Хвилиночку, — відгукнувся службовець, кинувши на Вела дивний погляд. — Спробую з’ясувати.

Трохи згодом (Велу здалося — пройшла ціла вічність) службовець повернувся.

— Так, почекайте хвилиночку, — запинаючись, вимовив він. — Ми… здається, з’ясовуємо.

— Яхта прибула?

— О, так — все гаразд. Принаймні я так думаю. Будьте ласкаві, зачекайте трохи, присядьте в це крісло.

Пройшло ще десять хвилин, і Вел нетерпляче поглядав на годинника. Якщо вони не поквапляться, він не встигне на потяг. Молодик нервово сіпнувся, немов хотів скочити на ноги.

— Прошу вас, не хвилюйтеся, — заспокоїв його службовець, швидко глянувши на Вела зі своєї конторки. — Посидьте спокійно, будь ласка.

Вел витріщився на нього. Яка йому різниця, чи чекатиме він, чи ні?

— Я спізнюся на потяг, — нетерпляче пробелькотів він. — Вибачте, що спричинив вам стільки клопоту...

— Прошу вас, посидьте, будь ласка! Ми будемо тільки раді виконати свій обов’язок. Бачте, ми чекали на ваше звернення протягом… ох… вже трьох років.

Вел схопився з крісла й гнівно насунув капелюх на голову:

— Чому ж ви відразу мені про це не сказали?

— Тому що повинні були зв’язатися з нашим... з нашим клієнтом. Прошу вас, не йдіть! Вже — ах так, вже занадто пізно.

Вел обернувся. У дверному отворі, на тлі сонячного сяйва, виникла струнка жінка: її темні перелякані очі сяяли.

— Як...

Вел розкрив рот, але продовжити фразу не зміг. Жінка зробила крок до нього:

— Я… — вона безпомічно дивилася на нього, очі її були повні сліз. — Я просто хотіла з вами привітатися, — пробурмотіла вона. — Я три роки приїжджала сюди, тому що хотіла з вами привітатися.

Вел як і раніше не міг вимовити й слова.

— Могли б і відповісти, — нетерпляче кинула жінка. — Могли б і відповісти, а то я вже почала думати, що вас убили на війні, — вона звернулася до службовця: — Представте нас, будь ласка! Невже не бачите, що я не можу привітатися з людиною, коли ми не знаємо, як звертатися один до одного?

Зрозуміло, є всі підстави з недовірою ставитися до міжнародних шлюбів. Згідно з американською традицією, всі вони приречені на погану кінцівку, і ми звикли читати заголовки на кшталт наступних: «Пропоную Корону в Обмін на Справжню Американську Любов, Заявляє Герцогиня» або «Жебракові Графу Пред’явлено Звинувачення в катуванні жінки Родом з Толедо». Інші заголовки ніколи не публікуються — кому захотілося б прочитати наступне: «Замок — це Гніздо Кохання Стверджує Колишня Перша Красуня Джорджії» або «Герцог і Дочка М’ясного Магната святкують Золоте Весілля»?

Дотепер жодних заголовків про молоду пару Ростових не з’явилося. Князь Вел занадто зайнятий: він тримає парк таксомоторів сріблясто-місячного кольору, що користуються великим успіхом завдяки його незвичайним здібностям, і для інтерв’юерів у нього просто не знаходиться часу. Разом з жінкою вони залишають Нью-Йорк лиш раз на рік — та коли яхта «Корсар» всередині квітня вночі прибуває в гавань Канн, один із човнярів, як і раніше, радісно її вітає.

Одного квітневого ранку в нью-йоркську гавань плавно прослизнув корабель «Маджестік». По дорозі понюхав місцеві буксири й пороми, що тяглися, мов черепахи, підморгнув якійсь молодій, кричущо розмальованій яхті й свистом пари наказав забратися зі шляху суднові, що перевозило худобу. Затим, мов огрядна леді, що хутко всідається на стілець, пристав до власного причалу й самовдоволено оголосив, що тільки-но прибув з Шербура й Саутгемптону, несучи на борту найкращих у світі людей.

Найкращі у світі люди стояли на палубі та ідіотично махали своїм бідним родичам, які тупцяли на пристані в очікуванні рукавичок із Парижа. Незабаром «Маджестік» за допомогою великого тобогана з’єднали з північноамериканським континентом, і корабель почав викидати з себе кращих людей світу, якими виявилися Глорія Свенсон[22], двоє закупників від «Лорд енд Тейлор», міністр фінансів із Граустарка з пропозицією консолідації боргу та африканський король, який всю зиму спав, мріючи доплисти до берега, і жахливо страждав від морської хвороби.

Коли на пристань хлинув потік пасажирів, фотографи захоплено заклацали затворами. Радісними криками зустріли пару носилок із двома жителями Середнього Заходу, які минулої ночі впилися до білої гарячки.

Палуба поступово спорожніла, але коли весь до останньої пляшки бенедиктин досяг берега, фотографи ще залишалися на своєму посту. Помічник капітана, котрий наглядав за висадкою, теж затримався біля підніжжя трапу, переводячи погляд то на годинник, то на палубу, немов важлива частина вантажу змушувала на себе очікувати. Нарешті спостерігачі на пірсі видихнули протяжне «А-а-а-х!»: З головної палуби рушила завершальна процесія.

Першими спускалися дві покоївки-француженки, що несли маленьких королівських собачок, за ними пробиралася наосліп група носіїв, з головою вкритих поклажею: пучками та букетами свіжих квітів. Далі ще одна покоївка вела дитину-сироту зі сумними очима, виразно французького походження, їм же дихав у спину другий помічник капітана, тягнучи за собою, до свого і їхнього незадоволення, трьох неврастенічних вовкодавів.

Пауза. Потім до поручнів вийшов капітан, сер Говард Джордж Вітчкрафт, а супроводжувала його пишна купа хутра — сріблясті лисиці.

Рагс Мартін-Джонс, провівши п’ять років в європейських столицях, повернулася в рідні краї!

Рагс Мартін-Джонс не була собакою. Вона була наполовину дівчиною, наполовину квіткою, і, обмінюючись рукостисканням з капітаном, сером Говардом Джорджем Вітчкрафтом, вона усміхнулася так широко, мовби почула найсучасніший, найсмішніший жарт на світі. Всі ті, хто не встиг ще покинути пірс, відчули у квітневому повітрі трепет цієї усмішки й обернулися подивитися.

Рагс Мартін Джонс повільно спустилася по трапу. Дорогий капелюшок, незбагненно експериментального фасону, щільно притиснута рука, так що куці пасма — зачіска хлопця чи каторжанина — даремно намагалися трохи потріпотіти під вітром гавані. Обличчя її навіювало думки про недоспані ночі перед вінчанням, поки вона легким порухом не вставила безглуздий монокль в ясне, сповнене голубизни й дитячості око. На кожному третьому-четвертому кроці монокль піддавався натиску довгих вій, і Рагс зі щасливим втомленим смішком переносила цей символ зарозумілості в інше око.