— Ми повернемося наступної весни, — повторювали вони, ніби апріорі.

Але обіцянка виявилася передчасною: повернутися їм не судилося. Тим небагатьом, кому вдалося знову прорватися на південь після трагічних п’яти років, випав щасливий шанс влаштуватися на роботу покоївками або лакеями в розкішних готелях, де колись ті багатії бенкетували. Безліч стали жертвами війни чи революції; інша частка розчинилася в натовпі великих міст, ставши утриманцями чи дрібними шахраями, а дехто (і таких було чимало) попрощався з життям, паралізований відчаєм.

Коли уряд Керенського зазнав краху в 1917 році, Вел служив лейтенантом на Східному фронті, безрезультатно намагаючись тримати в підпорядкуванні солдат, котрі давно вже не визнавали жодних авторитетів. Він продовжував боротися й після того, як князь Павло Ростов і його дружина одного дощового ранку розплатилися кров’ю, спокутуючи гріхи династії Романових, і завидна кар’єра дочки Морріса Хейзелтона перервалася в місті, яке ще більше нагадувало м’ясну крамницю, ніж Чикаго в 1892 році.

Опісля Вел якийсь час воював у полку армії Денікіна, поки не усвідомив, що бере участь у безглуздому фарсі, а велич Російської імперії канула в минуле. Незабаром він переїхав до Франції, однак зіткнувся з проблемою бідності.

Очевидною, зрозуміло, здавалася перспектива прилаштуватися в Америці. Там, як і раніше, проживали дві відносно забезпечені тітоньки, з якими матір Вела посварилася ще давним-давно. Однак через забобони, прищеплені матір’ю, ця ідея здавалася йому абсурдною, до того ж і грошей на подорож через океан у нього не було. Варто було почекати того часу, коли ймовірна контрреволюція в Росії поверне йому втрачену власність Ростових, а поки що як-небудь треба протриматися у Франції.

І Вел відправився в те містечко, яке знав найкраще — в Канни. На останні двісті франків купив квиток у вагон третього класу, а після прибуття, обмінявши фрак, отримав від послужливих ділків гроші на їжу та нічліг. Пізніше він про це шкодував, оскільки фрак допоміг би йому знайти посаду офіціанта. Втім, замість цього йому вдалося влаштуватися водієм таксі, що рівночасно могло вважатися як найбільшою удачею, так і найжахливішим нещастям.

Іноді Велу доводилося возити американців, які бажали орендувати віллу, і, якщо переднє скло в автомобілі було піднято, до нього долинали цікаві уривки розмови:

— ...я чула, цей водій — російський князь... — Тихіше!  — Так-так, той самий... — Естер, помовч! — і тут лунали придушені смішки.

Коли автомобіль зупинявся, пасажири товклися біля дверцят, щоб крадькома глянути на Вела. Спочатку, коли так поводилися дівчата, Вела охоплював смуток, але згодом він перестав звертати на це увагу. Одного разу якийсь веселий від випивки американець, поцікався, чи правда, що Вел — князь, і запросив його на обід; іншого разу літня жінка, виходячи з таксі, схопила його за руку, енергійно її потрясла й змусила взяти сотенну купюру.

— Ну, Флоренс, тепер, повернувшись додому, зможу всім похвалитися, що обмінялася рукостисканням з російським князем.

Той підпилий американець, який запросив Вела на обід, думав спочатку, що Вел — син царя: довелося пояснити йому, що княжий титул у Росії означає, як і титул герцога в Великобританії, тільки приналежність до аристократичного стану. Але американець ніяк не міг второпати, чому Вел не буває серед високопоставлених осіб й не може створити собі пристойного стану.

— Це Європа, — похмуро відказав Вел. — Капітал тут не наживають. Гроші або успадковують, або старанно складають роками, і тоді — певно, через три покоління — сімейство потрапляє на вищий щабель соціального стану.

— Подумайте над тим, які в людей потреби — за нашим прикладом.

— Це тому, що в Америці грошей більше. Всі ваші потреби давно передбачені.

Однак через рік — за протекцією молодого англійця, з яким він до війни грав в теніс, — Велу вдалося отримати посаду клерка в каннському відділенні британського банку. Він розсилав пошту, замовляв залізничні квитки та організовував екскурсії для нетерплячих туристів. Інколи до його віконечка підкрадалося знайоме обличчя; коли Вел його впізнавав — тис руку, коли ні — просто мовчав. Через два роки вже ніхто не позиціював його з колишнім князем: та історія набридла, розкіш і багатство Ростових та їхнього оточення поступово спочили в Леті.

Вел майже ні з ким не спілкувався. Вечорами він трохи гуляв по набережній, випивав, не поспішаючи, кухоль пива в кафе й рано лягав спати. Його рідко куди запрошували, вважаючи, що його невеселий, зосереджений вигляд наводить тугу, та він і сам цурався будь-яких запрошень. Замість дорогих твідових і фланелевих костюмів, які батько виписував для них обох з Англії, носив тепер дешевий французький одяг. З жінками не знався зовсім. Якщо в сімнадцять років він і був у чомусь непохитно впевнений, то тільки в одному: що життя його буде сповнене романтики. Тепер, через вісім років стало зрозуміло, що такого не станеться. Власне, часу для любові в нього й не залишалося: війна, революція, а потім і бідність, вступивши в змову, озброїлися проти надій його серця. Ріки його почуття, що вперше пробилися на поверхню того квітневого вечора, одразу ж всохли — окрім хіба що мізерного струмочка.

Щаслива юність скінчилася для Вела, ледь розпочавшись. Він бачив, що роки його йдуть і що зовні він виглядає все більш обшарпаним, а життя поступово зводиться до спогадів про чудові юначі дні. Часом гадали, що Вел втратив глузд: коли той демонстрував молодшим співробітникам старовинний фамільний годинник, ті тільки знущально підморгували один одному, слухаючи розповіді про колишню розкіш сімейства Ростових.

Одного квітневого вечора 1922 року Вел, походжаючи по набережній і дивлячись на довговічну магію запалених ліхтарів, віддавався звичним похмурим роздумам. Ця магія творилася вже не для нього, втім вона апріорі була, і це його хоч трішки тішило. На ранок він збирався відправитися у відпустку та оселитися в недорогому готелі поблизу міста, де купатиметься в морі, читатиме й відпочиватиме, а після повернення знову приступить до роботи. Уже третій рік поспіль він брав відпустку на другу половину квітня — либонь, тому, що саме тоді відчував потребу вдатися до спогадів. Адже саме у квітні доля подарувала йому найкращий період життя — романтику під місячним сяйвом. Цю подію зберігав у душі як святиню; тоді він вважав її всього лише початком, проте вона стала кінцем.

Вел ненадовго зупинився біля «Café des Étrangers[20]», але тут же, підкоряючись якомусь пориву, перетнув вулицю й спустився до берега.

У гавані стояла на якорі дюжина яхт, вже красиво посріблених місяцем. Він бачив їх зранку, вже й читав надписи, викарбувані на бортах — за звичкою, вдаючись до такого вже три роки, суто механічно.

— Un beau soir[21]? — вимовив чийсь голос поруч із ним. Це був човняр, котрий частенько зустрічав тут Вела і раніше. — Мсьє вважає, що море чарівне?

— Так, дуже.

— Також так думаю. Але живеться тут добре лиш під час сезону, а в інші пори року — доволі сутужно. Хоч наступного тижня вдасться заробити. А платять мені тільки за те, що я тут чатую без діла з восьмої ранку до півночі.

— Що ж, зовсім непогано, — ввічливо погодився Вел.

— Наймає мене вдова, красуня з красунь, американка. Її яхта завжди стоїть тут на якорі всю другу половину квітня. Якщо «Корсар» прибуде завтра, буде рівно як три роки.

Вел не спав всю ніч — і не тому, що в голові мелькали думки про те, як вчинити, а тому, що старі почуття несподівано прокинулися й ожили. Звичайно ж, бачитися з нею він не повинен: де вже йому, бідному невдасі, від імені якого залишилася одна бліда тінь... але відтепер і назавжди знати, що про нього пам’ятають — хіба це не ощасливить його хоч трішки? Новина надала його власній пам’яті інший вимір — наділила її життєвістю, як це буває, коли дивитися на звичайне зображення через стереоскопічні окуляри. Новина вселила в нього впевненість у тому, що все це не було оманою: колись його вродою захопилася чарівна жінка й та ще й досі його не забула.