— Я міркувала про помилки, — вони сіли поряд на парусинових стільцях. — Помилки... Ця тема хапає за душу найбільше. Жінки дуже рідко замислюються над погрішностями — вони готові забувати про них швидше, ніж чоловіки. Але вже якщо задумаються...

— І ви припустилися помилки?

Вона кивнула.

— Непоправної?

— Думаю, що так. Швидше за все. Саме про те я й думала-гадала, поки ви пропливали на човні.

— Може, я можу якось допомогти? — запропонував Вел. — Може, ваша помилка не така вже й жахлива?

— Ні, не можете, — сумно зітхнула дівчина. — Забудьмо про це. Ці роздуми мене надто втомили: краще вже розкажіть про те, як веселяться в Каннах.

Їхні погляди привабила низка таємничих й заманливих вогників на березі, великих іграшкових мурашників зі свічками всередині, що насправді були просторими фешенебельними готелями, осяяний ліхтарями баштовий годинник у Старому місті, затуманена пляма світла «Café de Paris»[19], загострені вікна вілл на невисоких пагорбах на тлі темного неба.

— Чим зараз всі вони зайняті? — прошепотіла панянка.  — Схоже, там відбувається дещо дивовижне, але що саме — не знаю.

— Там все живе й дихає любов’ю, — тихо промовив Вел.

— Справді? — дівчина довго не відривала очей від берега, з дивним виразом на обличчі. — Тоді мені хочеться додому, в Америку. Тут любові забагато. Відправлюся додому завтра ж.

— Так ви боїтеся закохатися?

Дівчина похитала головою:

— Не те щоб. Просто тому... тому що для мене кохання тут немає.

— Для мене теж, — підхопив він. — Так сумно — таке славне місце, така ніжна ніч, а ми з того не маємо нічого.

Він спрямував на дівчину пильний погляд, натхненний і піднесено-романтичний, і вона злегка від нього відсунулася.

— Розкажіть мені більше про себе, — поспішно продовжила дівчина. — Якщо ви росіянин, то де навчилися так добре говорити англійською?

— Моя мати з Америки, — зізнався Вел. — Дідусь теж американець, так що вибору в неї не було.

— Так значить, ви теж американець!

— Ні, я росіянин, — з гідністю заперечив Вел.

Дівчина уважно подивилася на Вела, посміхнулася й вирішила не сперечатися.

— Ну добре, — примирливо мовила вона. — Втім, напевно, ім’я ваше — російське.

Але Вел не мав наміру називати своє ім’я. Ім’я — навіть прізвище Ростових — осквернило б цю ніч. Досить було їхніх тихих голосів, їхніх білявих у темряві облич — і тільки. Він не сумнівався — без всяких на те причин інтуїтивно відчуваючи, — що в душі в нього співає впевненість: ще трохи — і через годину, через хвилину він урочисто вступить світ романтичної любові.

Його ім’я не було реальністю, бо існувало те, що хвилювало серце.

— Ти — прекрасна, — несподівано випалив він.

— Чому ви так думаєте?

— Бо для жінок світло місяця — найправдивіше.

— Я у сяйві місяця гарно виглядаю?

— Кращих за вас у житті не зустрічав.

— Он воно як, — дівчина задумалася. — Звичайно ж, мені не слід було пускати вас на борт. Могла б здогадатися, про що ми станемо балакати — при такому сяйві. Але не можу ж я стирчати тут одна й цілу вічність витріщатися на берег. Я для цього надто молода. Як вважаєте, юна?

— Занадто юні, — з жаром підтвердив Вел.

Раптом обом почулася якась нова музика — зовсім поблизу: музика, яка, здавалося, підіймається з моря не далі як за сто ярдів від них.

— Чуєте? — вигукнула дівчина. — Це з «Міннегагу». Обід скінчився.

З хвилину обидва вслухалися мовчки.

— Дякую вам, — раптом вимовив Вел.

— За що?

Вел навряд чи розумів, що сказав ці слова вголос. Він відчував вдячність до неголосного соковитого звучання духових інструментів, яке доносив до нього бриз; до теплого моря, що бурмотіло невиразні скарги навколо носа яхти; до молочного сяйва зірок, що їх омивало: все це, як він відчував, підносило його вгору легше, ніж подих вітру.

— Як гарно, — прошепотіла дівчина.

— І що ми будемо з цим робити?

— А ми повинні щось із цим робити? Я думала, ми будемо просто сидіти та насолоджуватися...

— Ви цього не думали, — м’яко перебив її Вел. — Ви знаєте, що ми повинні щось із цим робити. Я хочу вас любити — і вас це втішить.

— Ні, не можу, — ледь чутно вимовила дівчина.

Вона спробувала засміятися, недбало кинути якусь дріб’язкову фразу, яка повернула б ситуацію в безпечну гавань випадкового флірту. Але було вже пізно. Вел розумів, що музика довершила розпочату місяцем справу.

— Скажу вам правду. Ви — моя перша любов. Мені сімнадцять — стільки ж, скільки й вам, не більше.

У тому, що були вони ровесниками, було щось зовсім роззброювальне. Перед долею, котра зіштовхнула їх разом, панянка відчула безпомічність. Палубні крісла заскрипіли, і, коли обидва вони раптово і по-дитячому хитнулися назустріч один одному, Вел відчув слабкий, ледве вловний аромат парфумів.

Чи раз Вел цілував незнайомку, чи двічі — згадати не міг, хоч минуло, певно, не менш як година, як сиділи, тісно притулившись вони одне до одного, і її рука лежала в його руці. Найдивнішим для нього в коханні було те, що жодні атрибути палкої пристрасті — мука, жадання, відчай — не хвилювали його душу, втім любов дарувала запаморочливу обіцянку такого неймовірного щастя в житті, про яку він зроду не підозрював. Перше кохання… це була лиш перша любов! Яким же ж є кохання у своїй цілісній повноті, у своїй довершеності? Вел не знав, що нинішні переживання — нежданий, небувалий синтез хвилювань й спокою — більш ніколи не повторяться.

Музика замовкла, а потім розлиту навколо тишу порушив ритмічний плескіт весел. Дівчина схопилася з місця й напружено вдивилася в далечінь.

— Слухайте! — проторохтіла вона. — Ви маєте сказати як вас звуть.

— Ні.

— Ну будь ласка! — благала вона. — Адже завтра я їду.

Вел мовчав.

— Мені не хочеться, щоб ви мене забули. Мене звати…

— Я вас не забуду. Обіцяю завжди про вас пам’ятати. Навіть якщо я когось полюблю, я завжди буду порівнювати її з вами — моїм першим коханням. До кінця життя пам’ять про вас не зів’яне в моєму серці.

— Так, я хочу, щоб ви про мене пам’ятали, — судомно пробурмотіла дівчина. — О, наша зустріч означала для мене набагато більше, ніж для вас, — набагато більше.

Дівчина стояла біля нього так близько, що Вел відчував на своєму обличчі її тепле юне дихання. Вони знову хитнулися назустріч один одному. Вел стискав її долоні й зап’ястя у своїх руках (як, ймовірно, і треба було) і цілував її в губи. Поцілунок був, на його думку, саме таким, як треба — романтичний, але не вульгарний. Однак поцілунок цей таїв надії на інші, майбутні поцілунки, і серце його втекло в п’яти, коли почув, як до яхти наблизилася шлюпка, а це означало, що повернулося її сімейство. Вечір закін­чився.

— Але це тільки початок, — твердив Вел сам собі. — Все моє життя нагадуватиме сьогоднішню ніч.

Дівчина швидко говорила щось півголосом, і він намагався вслухатися в її слова:

— Ви повинні дізнатися ось що: я заміжня. Уже три місяці. Це і є та сама помилка, про яку я думала, коли вас привело сюди місячне світло. Зараз ви все зрозумієте.

Вона замовкла, бо шлюпка штовхнулася в сходи, що вели на палубу, і знизу долинув чоловічий голос:

— Ти тут, люба?

— Так.

— А чия це друга шлюпка?

— Сюди помилково потрапив один із гостей місіс Джексон, і я затримала його на годинку, щоб він мене розважив.

Через мить над палубою з’явився стомлений образ чоловіка з рідкими, сивими пасмами. І тільки тоді Вел усвідомив — правда, занадто пізно, — наскільки йому було небайдуже.

Коли сезон на Рив’єрі в травні закінчився, Ростови та всі інші росіяни замкнули свої вілли й вирушили проводити літо на північ. Православні церкви закрилися, на підвали з рідкісними винами навісили замки, а фешенебельне місячне сяйво сховали, так би мовити, за сімома горами, — чатувати на повернення гостей.