— Але в мене є для вас дещо цікаве.

Повільно, відчуваючи поштовхи серця, він здійняв руку: світло фар вималювало паку грошей. Раптом із долини повіяло вітром, порив ставав все сильнішим. Коркоран почекав ще, поки обличчя не впилося прохолодною свіжістю.

— Тут двісті тисяч лір в англійських банкнотах!

Він підняв стопку купюр, немов маючи намір протягнути їх тому, хто стояв ближче за всіх. Потім легенько підкинув їх і відпустив — вітер підхопив банкноти та поніс на всі боки.

Один з грабіжників, вилаявшись, нахилився за банкнотою, інші заметушилися біля дороги. Відтак тендітні папірці пливли по повітрю, тріпотіли, перекидалися, як ельфи в траві, стрибали й пустотливо металися з боку в бік.

Грабіжники металися теж, і з ними Коркоран, — ловили гроші, зминали, пхаючи в кишені, брели все далі й далі в гонитві за примарними, порочними символами багатства.

Раптом Коркорану підвернулася вдала нагода. Пригнувшись, він вдав, що женеться за банкнотою, яка втекла під автомобіль, миттю вивернувся й кинувся на сидіння водія. Включив першу швидкість, почулися прокляття, прогримів постріл, але заведений автомобіль легко рушив з місця, і куля пролетіла повз ціль.

Зі стиснутими зубами, напружуючись в очікуванні пострілів, Коркоран минув несправне таксі та помчав у темну невідомість. Під самим вухом пролунав новий вистріл, Коркоран з переляку нахилив голову. На мить йому здалося, що один з грабіжників вчепився за підніжку, але тут зрозумів: йому прострелили одну з шин.

Проїхавши три чверті милі, він зупинився, заглушив двигун і прислухався.

Скрізь було тихо, тільки з радіатора падали на дорогу краплі.

— Хеллі! — гукнув Коркоран. — Хеллі!

Поблизу, за десять футів, з тіні виринула фігура, потім ще одна, і ще.

— Хеллі! — полегшено видихнув Коркоран.

Вона залізла на сусіднє сидіння та обвила руками Коркорана.

— Ти живий! — проридала вона. — Ми чули постріли й хотіли повернутися.

Містер Носбі, з крижаним обличчям, стояв на дорозі.

— Припускаю, що гроші не з вами.

Коркоран вийняв з кишені три зім’яті папірці.

— Це все. Але грабіжники будуть тут з хвилини на хвилину, і ви зможете забрати в них решту.

Містер Носбі, а за ним і місіс Бушмілл, прихопивши водія, поспішно сіли в авто.

— А все-таки, — пискляво продовжував Носбі, коли рушило авто, — ваша витівка дорого коштувала. Ми кинули на вітер десять тисяч доларів, котрі призначалися на закупку товарів у Сицилії.

— Вони були в англійських банкнотах. До того ж великих номіналів. У будь-якому банку Англії та Італії стежитимуть за цими номерами.

— Але ми їх не знаємо!

— Я списав всі номери, — сказав Коркоран.

Чутки про те, ніби відділ постачання в фірмі містера Джуліуса Бушмілла вимагає його невсипущої присутності, абсолютно безпідставні. Інші, щоправда, подейкують, що нові методи ведення справ, котрі прийшли на зміну традиційним, найімовірніше, ефектні, але не ефективні, втім такі слова, певно, жебонять жалюгідні й злісні заздрісники, що за своєю природою не здатні побороти страх поступу. На всі непрошені наклепи містер Бушмілл відповідає, що навіть тоді, коли його зять, здавалося б, кидає гроші на вітер, вони повертаються. Юний нетяма, обдарований справжнім мистецтвом пускання грошей на вітер — така теорія містера Бушмілла.

Історія ця трапилася за три дні до того, як потрапила в пресу. Як і тьма-тьмуща жадібних до новин американців, що тієї весни опинилися в Парижі, одного ранку я розгорнув «Франко-Амерікен стар» і, ковзнувши по обридливих заголовках (здебільшого присвячених одвічній пихатій балаканині французьких та американських ораторів «Лафайет-Лав-Вашингтон»), наткнувся на щось дійсно цікаве.

— Глянь-но! — з цими словами я передав газету моїй сусідці по двоспальному ліжку.

Однак та, вгледівши на сусідній колонці замітку про Леонору Г’юз[9], панічно в неї вп’ялася. Я ж, звісна річ, зажадав газету назад.

— Ти не розумієш… — почав було я.

— Мені ось що цікаво, — відгукнулася моя супутниця, — чи натуральна вона блондинка?

Втім, незабаром вибравшись із нашого сімейного номера, я всюди натикався на чоловіків, які з вигуками «погляньте-но!» тикали пальцем на сторінку з сенсацією. І з наближенням полудня я зустрів одного письменника — щоб його втихомирити, довелося замовити шампанське — тож разом ми попрямували до редакції цієї самої газети — довідатися, як і що. Там і з’ясувалося, що ця історія почалася за три дні до того, як потрапила на шпальти газет.

Трапилося те на кораблі з молодою жінкою, яка, хоч і не почувалася слабко, а за поручні борту перехилилася. Стежила вона за паралелями довготи, що змінювалися під кілем, намагаючись визначити позначені на них цифри, але швидкість руху океанського лайнера «Олімпік» занадто велика для цього, і якщо молодій жінці й вдавалося щось розгледіти, то лиш агатово-смарагдові, схожі на листя морські бризки, які, переливаючись, з шипінням розліталися навколо корми. І попри те, що окрім морської піни, похмурого скандинава-бродяги в далині та захопленого мільйонера, який із верхньої палуби першого класу намагався привернути її увагу, ніщо не приковувало уваги, все ж Міллі Куллі відчувала безмежне щастя. Життя починалося спочатку.

Надія — звичайнісінький собі вантаж з Неаполя до Елліс-Айленда, та кораблі, що прямують на схід до Шербура, гидять такою поклажею. Пасажири першого класу вправляються в софістиці, а пасажири третього класу практикують розчарування (що по суті одне й те ж), однак молода жінка біля поручнів купалася в надії, що п’янила своєю силою. Життя вона давала не собі, а комусь іншому — заняття куди більш небезпечне.

Міллі була темноволосою, тендітною спокусницею з одухотвореним, приреченим поглядом, котрий нерідко був атрибутом південноєвропейської вроди. Мати її була чешкою, батько — румуном, але Міллі не успадкувала характерні для вихідців з цих країн невиграшні ознаки — надто коротку верхню губу й гострий, орлиний ніс: риси її обличчя були правильними, а шкіра — світло-оливкового кольору, вирізнялася юністю та свіжістю.

Симпатичний, вугруватий юнак з яскравими очима кольору блакитного мармуру, що спав на мішковині недалечко від неї, — був чоловіком Міллі; саме його життя дружина розпочинала спочатку. За шість місяців шлюбу він накинув на себе ярлик безпорадного гультіпаки, та зараз вони готувалися до нового початку. Джим Кулі заслуговував на це, бо був героєм війни. Існує така хвороба як «бойова психічна травма», що виправдовує будь-які гріховні витівки колишнього солдата: про це Джим Кулі й повідомив дружині на другий день медового місяця, коли напився до втрати пульсу й звалив її з ніг добрим стусаном.

— У мене припадки, — з притиском заявив він зранку, а його мармурові очі реалістично перекрутилися. — Мені все здається, що я в битві, — ось і заводжуся: що бачу перед собою, на те й кидаюся, розумієш?

Джим виріс у Брукліні й потрапив у морську піхоту. Якось червневими сутінками він проповз п’ятдесят ярдів від лінії розташування військ, щоб віднайти тіло баварського капітана, що лежало на нейтральній смузі. Там він виявив копію секретних полкових наказів: завдяки цьому його бригада атакувала набагато раніше наміченого терміну, що, ймовірно, наблизило закінчення війни на чверть години. На честь цієї події французьке командування разом з американським нагородило учасників гравійованими жетонами з дорогоцінного металу: Джим демонстрував свій всім і кожному протягом чотирьох років, поки йому не спало на думку, що час зібрати постійних шанувальників. Бойовий подвиг вразив матір Міллі, незабаром призначили весілля, а дівчина усвідомила свою помилку тільки через добу після того, як виправляти її було вже пізно.

Через кілька місяців мати Міллі померла, залишивши їй капітал у двісті п’ятдесят доларів. Ця подія помітно вплинула на Джима. Він протверезів, а якось з’явився після роботи з наміром перегорнути сторінку й почати життя заново. Фронтові заслуги допомогли йому знайти місце в бюро, яке займалося доглядом за солдатськими могилами у Франції. Платня там була маленька, але, як відомо, за океаном можна жити та біди не знати за мізерні копійки. Хіба сорок доларів на місяць, які він отримував під час війни, не були приманкою для паризьких дівчат та виноторговців? Особливо, коли перевести цю суму на французьку валюту.