Міллі вислухала його казки-небилиці про землю, на якій виноградні лози налиті шампанським, і гарненько все обдумала. А може, найкращий спосіб витратити капітал — дати шанс Джиму, шанс, який востаннє подарувала лиш війна? У будиночку на околиці Парижу вони відкинуть ті шість місяців та віднайдуть мир, щастя, а, може, навіть і кохання.

— Хочеш спробувати? — прямо запитала Міллі.

— Певна річ, Міллі.

— Хочеш переконати мене, що я не припустилася помилки?

— Само собою, Міллі. Я там стану іншою людиною. Ти мені віриш?

Дівчина придивилася до нього. Його очі блищали натхненням та твердою рішучістю. Від запропонованої перспективи тепло розлилося по всьому тілу — такий шанс йому випадав вперше.

— Гаразд, — вирішила Міллі. — Їдемо.

І от вони тут. Шербурзький хвилеріз — білокам’яний змій — блищав в морі під світанковими променями: за ним виднілися червоні дахи та дзвіниці, а далі — невеличкі акуратні пагорби, поцятковані рівним охайним візерунком іграшкових ферм. «Подобається вам цей французький порядок? — мовби виспівував їм пейзаж. — Його вважають чарівним, але якщо ви не погоджуєтеся, то залиште його в стороні: вибирайте оту дорогу, до тієї дзвіниці. Так робилося й раніше, а кінець завжди манив щастям! »

Ранок був недільний, Шербур ряснів кричущо-модними комірцями та високими мереживними капелюшками. Запряжені ослами візки та крихітні автомобілі рухалися під неугавний дзвін дзвонів. Джим та Міллі ступили з катера на берег, де пройшли контроль митної та імміграційної служби. До потяга, що прямував у Париж, їм залишалася година, і вони вступили в яскравий бентежний світ Франції. Щоб краще поспостерігати за жвавою площею, де постійно товклися солдати, бігало безліч собак і чувся перестук дерев’яних черевиків, вони розташувалися за столиком кафе.

— Du vaah,[10] — звелів офіціанту Джим, та почувши відповідь англійською, він ледь не посмутнів.

Поки офіціант ходив за вином, він витягнув дві свої військові нагороди та пришпилив їх до лацкана. Гарсон, який приніс вино, здавалося, на ці медалі категорично не реагував, тож не промовив жодного слова. Міллі потай не сподобався вчинок Джима: вона відчула дивний сором.

Після другого фужеру вина прийшов час сідати на потяг. Вони зайшли в якийсь химерний на вигляд невеличкий вагон третього класу; двигун, мовби запозичений із дитячої залізниці, засопів і з задоволеною невимушеністю неспішно потягнув їх на південь через доброзичливу, затишно населену країну.

— Чим займемося найперше, коли доберемося до пункту призначення? — запитала Міллі.

— Найперше? — Джим неуважно глянув на неї та насупився. — Ну, я думаю, насамперед мені варто пошукати роботу, еге ж? — пожвавлення, спричинене вином, тепер змінилося на хмурість. — Чого тобі треба? Чого так багато питань? Купи собі путівник.

У Міллі впало серце: з тої пори, як затіяли від’їзд, Джим ще жодного разу так на неї не огризався.

— А ми вже й не так багато витратили, як думалося спочатку, — безтурботно зауважила вона. — Хай там як, а залишилося більше сотні доларів.

Джим хмикнув. За вікном вагона погляд Міллі впав на собаку, що тягнула візок з безногим чолов’ягою.

— Глянь-но! — вигукнула вона. — От комедія!

— Боже, закрийся! Вже набачився цього.

Міллі підбадьорилася раптовою думкою: адже саме у Франції Джим підхопив нервову хворобу; не дивно, що якийсь час він злитиметься та дратуватиметься.

Поїзд рухався на захід через Кан та Лізьє, пишнозеленими нивами Кальвадосу. На третій станції Джим встав і потягнувся.

— Вийду на платформу, — похмуро кинув він. — Подихаю свіжим повітрям; тут душно.

Так, було душно, та Міллі не зважала. Вона з цікавістю розглядала з вікна двох хлопчаків у чорних робочих костюмах: ті також спрямували на неї допитливі погляди.

— Американка? — раптом вигукнув один з них.

— Привіт, — відгукнулася Міллі. — А що це за станція?

— Пардон?

Хлопчаки підійшли ближче.

— Як називається ця станція?

Раптом двійко пхнули один одного в живіт і ледь не покотилися зо сміху. Міллі не розуміла, що в її питанні було смішного. Потяг різко смикнувся й рушив з місця. Міллі з тривогою схопилася й висунула голову з вікна вагона з криком:

— Джиме!

Джима на пероні не було. Хлопчаки, помітивши її перелякане обличчя, бігли за потягом, який все пришвидшувався. Напевно, Джим застрибнув в один з останніх вагонів. Але...

— Джиме! — відчайдушно закричала Міллі; станція залишилася позаду. — Джиме!

Щосили намагаючись опанувати себе, Міллі звалилася на сидіння й спробувала зосередитися. Спочатку вона припустила, що Джим засидівся в кафе за випивкою, тому й не вслідкував за часом: у такому разі їй слід було теж зійти з потяга, поки не було пізно, бо ж тепер залишалося тільки думати-гадати, що з ним могло трапитися. Якщо той знову напився, то тепер дудлитиме без кінця, поки не проп’є всі гроші. Годі й було уявити собі таку жаску ймовірність, втім, вона таки була.

Міллі почекала десять, потім ще п’ятнадцять хвилин — поки Джим добереться до потрібного вагона, а далі їй довелося змиритися з тим, що в поїзді його немає. Її охопила безглузда паніка: раптова правда світу виявилася такою приголомшливою, що думати про підступ чоловіка чи про необхідність виплутатися з ситуації дівчина навідріз відмовлялася: у голові лиш пульсував єдиний незаперечний факт — вона тепер сама. Опорою Джим був ненадійною, та все ж хоч якоюсь. Тепер… та навіть їхати б у цьому химерному потязі хоч до Китаю, всім начхати!

Після тривалого шоку Міллі спало на думку, що хоч якусь частину грошей Джим міг залишити у валізі. Вона дістала валізку з багажної полиці й гарячково перевірила весь одяг. У задній кишені пошарпаних штанів, які Джим носив на кораблі, Міллі виявила дві новенькі десятицентові монетки. Вид монеток трохи її втішив, і вона міцно стиснула їх у кулаці. Більше нічого не знайшлося.

Через годину, коли зовні вже стемніло, поїзд втиснувся під туманно-жовте сяйво вокзалу Гар-дю-Нор. Вуха в Міллі заклало від дивовижної незрозумілої говірки на пероні, а серце голосно застукало, коли вона натиснула на дверну ручку вагона. В одній руці тримала свій саквояж, іншою вхопила валізу Джима, але та виявилася такою важкою, що не вистачило сил, аби протягнути її крізь двері, тож, запалившись люттю, дівчина покинула валізу у вагоні.

На платформі вона озирнулася, марно сподіваючись, що Джим з’явиться, та побачила тільки брата з сестрою — шведів, компаньйонів на кораблі: рослі та сильні, не згинаючись під вантажем нав’ючених на плечі торбин, вони швидко від неї віддалялися. Міллі прискорила крок, щоб їх наздогнати, але спинилася: їй не під силу розповісти про цю ганьбу. У них і своїх проблем вистачало.

З двома монетами в одній руці та валізою в іншій, Міллі повільно ступала по перону. Її обганяв різний народ: носильники з тьмою-тьмущою ключок для гольфу; розбурхані юні американки, яких розпирало від хвилювання зустрічі з Парижем; улесливі посильні з великих готелів. Всі поспішали й квапливо перемовлялися на ходу, але Міллі йшла, як черепаха: попереду маячила жовта арка залу очікування, звідки розкривався вихід у місто, а ось куди їй йти далі — Міллі й гадки не мала.

До десятої вечора містер Білл Дрісколл після дванадцятигодинного робочого дня зазвичай почувався втомленим. Якщо й брався когось супроводжувати, то тільки знаменитостей. Коли й затнувся хто про мультимільйонера чи кінорежисера (Європа тією порою кишіла кінорежисерами, що підшукували нові локації для фільмування), тоді Білл Дрісколл, підкріпивши сили двома чашками кави та одягнувшись у новенький смокінг, демонстрував приїжджим найбезпечнішим способом найбільш ризиковані місцини Монмартру.

У новенькому смокінгу Білл Дрісколл мав чудовий вигляд: каштанове, з відтінком руди волосся, він змочував водою та зі свого привабливого чола зачісував на потилицю. Частенько він із захопленням розглядав себе в дзеркалі: у його житті це був перший смокінг. Юнак заробив на нього власними зусиллями, своїм розумом, так само, як і на об’ємний пакет цінних американських паперів, що чекали на нього в нью-йоркському банку. Якщо в останні два роки вам довелося відвідати Париж, то ви, певно, звернули увагу на просторий білий автобус з привабливим написом на боці: