Розмова обірвалася.

Під вечір перед маєтком подружжя Пойндекстерів зупинилося таксі. Більш розкішного житла Хуан у житті не бачив: це був п’ятиповерховий будинок на розі П’ятої авеню, прикрашений хоч і натяком на крихітний сад, та свідчив про заможність власників у Нью-Йорку.

Візитної картки дворецькому Хуан не простягнув, та йому спало на гадку, що на нього очікували, оскільки відразу ж провели у вітальню. Коли, через кілька хвилин в горницю увійшла місіс Пойндекстер, вперше за останні п’ять днів Хуана торкнулася тінь невпевненості.

Місіс Пойндекстер було років тридцять п’ять, виглядала вона бездоганно — французи мають звичку говорити «bien soignée[29]». Невимовну чарівність її обличчя приперчувала ще одна риса, яку, за браком кращого слова, можна було б описати як почуття власної гідності. Та за гідністю вимальовувалося щось інше: не маючи й тіні жорсткої суворості, її обличчя, навпаки, виражало м’якість — гнучку й податливу — готову відскочити від будь-якого випаду долі, для того, щоб у потрібну хвилину належним чином затріумфувати над нею сповна. Сан-Хуан зрозумів, що, якщо й здогадка його про перебування Ноель в будинку справдиться, то доведеться зіткнутися із силою, про яку раніше не відав. Жінка ця, здається, мовби й не була американкою: їй притаманна була сила, якої американським жінкам бракувало, яка була їм непідвладною.

Жінка прийняла його з привітністю, яка, хоч і була значною мірою зовнішнім проявом, однак не приховувала у своїх надрах розгубленості. Трималася вона ідеально відсторонено, нічим і не виявляючи проблиск надії. Хуан ледь поборов у собі спокусу викласти на стіл усі свої карти.

— Доброго вечора.

Місіс Пойндекстер опустилася на тверде крісло посередині кімнати й, запропонувавши гостю м’яке крісло поблизу, спрямувала на нього очікувальний погляд.

— Місіс Пойндекстер, мені вкрай необхідно побачитися з міс Гарно. Зранку я вам телефонував, і мені повідомили, що її тут немає, — місіс Пойндекстер кивнула. — Проте мені відомо, що вона тут, — продовжував він рівним тоном. — І володію непереборним бажанням з нею побачитися. Думка про те, що її батько та матір можуть перешкодити мені в цьому — так, мовби я якось зганьбився — чи пак ви, місіс Пойндекстер, здатні стати на моєму шляху, — тут голос Хуана трохи підвищився, — абсолютно безглузда. Тепер не тисяча п’ятисотий рік — і навіть не тисяча дев’ятсот десятий.

Хуан замовк.

Місіс Пойндекстер витримала паузу — перевірити, чи Хуан закінчив промову. Потім заявила спокійно й прямо:

— Я абсолютно з вами згодна.

Окрім Ноель, думав Хуан, таких красунь він ніколи не бачив.

— Місіс Пойндекстер, — заговорив він знову, більш дружньо, — вибачте, якщо я здався вам грубим. У цьому питанні називали мене обридливим, і, може, якоюсь мірою це й правда. Може, всі бідняки, що закохані в заможних панянок, таки й обридливі. Але сталося так, що я більше не бідняк. А ще в мене є серйозні підстави вважати, що Ноель до мене небайдужа.

— Зрозуміло, — співчутливо відгукнулася місіс Пойндекстер. — Але я, звичайно ж, про все це й гадки не мала.

Знову обеззброєний її люб’язністю, Хуан розгубився. Потім відчув у собі приплив рішучості.

— То ви дозволите побачитися з нею? — прямо запитав він. — Чи ж наполягатимете на продовженні цього фарсу?

Місіс Пойндекстер дивилася на нього, немовби роздумуючи.

— А чому я повинна дозволити вам з нею побачитися?

— Просто тому, що я вас прошу. Тому, що коли хтось каже: «Дозвольте» — ви робите крок вбік.

Місіс Пойндекстер насупилася:

— Але це питання стосується Ноель не менше, ніж вас. А я не якась перша зустрічна. Я більше схожа на охоронця, якому дали вказівки, щоб він нікого не пропускав — навіть якщо чужинці благають найніжнішим голоском.

— Ці вказівки ви отримали тільки від батьків Ноель, — Хуан вже втрачав терпець. — Але тільки вона має право голосу.

— Рада, що ви починаєте це усвідомлювати.

— Авжеж, я це усвідомлюю, — спалахнув він. — Я хочу, щоб ви це усвідомили!

— І я усвідомлюю.

— Тоді до чого всі ці безглузді суперечки? — гнівно вигукнув Хуан.

Місіс Пойндекстер несподівано випросталася:

— На добраніч, сер.

Розгублений Хуан теж схопився з місця:

— Чому, що таке?

— Я не допущу, щоб зі мною розмовляли на підвищених тонах, — холодно й тихо вимовила місіс Пойндекстер. — Або ви візьмете себе в руки, або негайно покинете цей будинок.

Хуан зрозумів, що підібрав неправильний тон. Слова застрягли в горлі, і в якусь мить він зовсім втратив дар мови — почувався школярем, який отримав у щоденнику погану оцінку.

— Не в тому річ, — врешті пробурмотів. — Я хочу поговорити з Ноель.

— Ноель не бажає з вами говорити.

Раптом місіс Пойндекстер простягнула йому аркуш поштового паперу. Розгорнувши його, Хуан прочитав:

«Тітко Жозефіно! Це стосується того, про що розмовляли вчора. Якщо на поріг ступить цей нестерпний зануда, а він ступить, та ще й зачне скиглити нав’язливо, прошу Вас, говоріть із ним відверто. Скажіть, що я ніколи його не кохала, що ніколи в житті про це не заявляла, і що його обридливість відштовхує мене. Скажіть, що я достатньо доросла, щоб мати голову на плечах і що найзаповітніше моє бажання — ніколи, за жодних обставин не бачитися з ним.»

Хуан застиг на місці, мов вкопаний. Його всесвіт вмить перевернувся догори ногами. Ноель начхати, їй завжди було начхати. Над ним посміялися — насміхалися ті, хто споконвічно вважав дотепи сенсом життя. Тепер він усвідомив, що всі вони — тітонька Кора, Ноель, її батько, ця красива байдужа жінка — нічим один від одного не відрізняються: всі вони плекають традицію одруження багатіїв всередині своєї касти, встановлення штучних перепон і копання кювету на шляху перед тими, хто наважився зайти за межу літнього флірту. З очей Хуана спала пелена: він побачив, що півтора року боротьби й старань нітрохи не наблизили його до мети; це був біг поодинці наввипередки з самим собою — нікчемний, нікому не цікавий.

Хуан, як сліпий, нишпорив навколо себе в пошуках капелюха, забувши, що той залишився в холі. Як сліпий, відсахнувся від місіс Пойндекстер, коли вона крізь туман подала йому руку й м’яко промовила: «Мені дуже шкода». Потім він опинився в холі, зціпивши записку в руці, яку намагався просунути в рукав пальто; слова, які рвалися зсередини, душили його:

— Я не розумів. Вибачте, що потурбував вас. Не бачив, як насправді будуються стосунки… між Ноель та мною…

Рука його торкнулася ручки дверей.

— Мені теж вибачте, — мовила місіс Пойндекстер. — Виконуючи забаганку Ноель, ніяк не розуміла, що це виявиться так важко… містере Темплтон.

— Чандлер, — байдуже поправив Хуан. — Моє прізвище — Чандлер.

Місіс Пойндекстер завмерла, мов уражена громом, обличчя її побіліло.

— Що?

— Моє прізвище — Чандлер.

Місіс Пойндекстер стрілою метнулася в напівприкриті двері, які з шумом за нею зачинилися. Зі швидкістю світла жінка підбігла до фризової сходинки, яка вела наверх.

— Ноель! — викрикнула вона чистим і дзвінким голосом. — Ноель! Ноель! Спускайся вниз, Ноель! — її чудовий голос розпливався, мов дзвін, під довгастою, високою стелею холу. — Ноель! Спускайся! Це містер Чандлер! Це Чандлер!

Колись архітектор Чонсі Гарнет збудував для себе мініатюрне містечко з усіх будівель, які спроєктував протягом життя. Експеримент вийшов дорогим та дещо депресивним: іграшка не стала результатом гармонійної цілісності. Гарнета гнітило нагадування про те, що йому часто доводилося творити потворність, а ще тяжче було усвідомлювати, що його діяльність архітектора тривала понад пів століття. Перейнявшись відразою, він роздарував крихітні будиночки друзям, і в кінцевому підсумку конструкції перетворилися на резиденції не дуже вередливих ляльок.