Гарнета поки що — у всякому разі, дотепер — не називали симпатичним дідком, проте він і справді був і підстаркуватим, і симпатичним. Щодня він проводив шість годин в офісі своєї контори у Філадельфії або її філії в Нью-Йорку; для вільного часу залишався необхідний спокій — тихі роздуми про барвисте та насичене подіями минуле. Останні роки не знаменувалися проханнями сторонніх про допомогу, які можна було б вдовольнити розчерком пера в чековій книжці; та й, здавалося, старий досяг того безпечного віку, коли може бути вільним від проблем, що заважають жити. Втім, така безтурботність виявилася передчасною: одного разу влітку 1925 року її перервав пронизливо верескливий телефонний дзвінок. Звучав голос Джорджа Вортона. Чи не міг би Чонсі негайно ж з’явитися у його будинок, у зв’язку з невідкладною справою?
Дорогою в Чеснат-Гілл Гарнет мирно дрімав у своєму лімузині, відкинувшись на м’які подушки з сірого оксамиту: його шістдесяти восьмирічне тіло приємно зігрівало червневе сонце; шістдесяти восьмирічний розум плекав лиш одні яскраві, проте швидкоплинні спомини про зелені гілки, що нависали над зеленим потоком. Біля будинку друга прокинувся легко, без потрясінь. Джордж Вортон, снував він, можливо, стурбований несподіваним напливом доходів. Либонь, йому заманеться, аби друг спроєктував якусь новочасну церковцю. Приятель належав до молодшого, ніж Гарнет, покоління — модерний чоловік.
Вортон з дружиною чекали на нього в затишній тиші бібліотеки, позолоченій сап’яном.
— Не зміг навідатися до тебе в офіс, — спішно кинув Вортон. — Незабаром зрозумієш чому.
Гарнет помітив, що руки приятеля дещо тремтять.
— Це стосується Люсі, — додав Вортон.
Гарнет не відразу зрозумів, що йдеться про їхню доньку.
— А що з нею сталося?
— Люсі вийшла заміж. Якийсь місяць тому втекла в Коннектикут і вийшла заміж.
Запанувала тиша.
— Люсі всього шістнадцять років, — продовжував Вортон. — Хлопчаку двадцять.
— Вік зовсім юний, — ухильно відповів Гарнет, — але ж... моя бабуся вийшла заміж у шістнадцять, і ніхто цим дуже не переймався. Деякі дівчата розвиваються раніше за інших...
— Чонсі, це всі знають, — нетерпляче відмахнувся Ворнет. — Річ у тім, що ранні шлюби в нашому світі не будуть вдалими. Вони — виняток. І закінчуються казначим.
Гарнет знову завагався з відповіддю:
— Чи ж не рано ти накликаєш біду? Чом би не дати Люсі шанс? Чом би не почекати та не придивитися — раптом все не так плачевно?
— Все плачевно, — сердито вигукнув Вортон. — Життя Люсі теж плачевне. Єдине, що нас турбувало, — це її щастя, а воно тепер коту під хвіст, і що нам робити, ми не знаємо… не знаємо.
Голос Вортона здригнувся, він ступив до вікна, потім рвучко обернувся:
— Поглянь на нас, Чонсі. Схожі ми на батьків, які здатні довести дитину до такої витівки? Люсі з матір’ю скидалися на сестер — вилиті сестри. Я всюди її супроводжував — футбольні матчі та інші зустрічі — з самісінького дитинства. Вона все, що в нас є: ми тільки й твердили, що намагатимемося триматися золотої середини: забезпечувати стільки свободи, щоб вона відчувала себе гідно, водночас і стежити за тим куди ходить та з ким буває — принаймні доти, поки їй не виповниться вісімнадцять. Боже, Чонсі, коли б півтора місяця тому ти передрік мені таке нещастя… — Вортон в розпачі похитав головою і продовжив уже спокійніше: — Коли донька оголосила нам про свій вчинок, це нас звалило з ніг, але ми постаралися впоратися. Знаєш, як довго тривав її шлюб, якщо це можна звісно шлюбом назвати? Три тижні. Всього три тижні. Вона повернулася додому з великим синцем на плечі: це він її вдарив.
— О Боже! — приглушено скрикнула місіс Вортон. — Благаю тебе...
— Ми детально про все переговорили, — похмуро вів її чоловік, — і Люсі вирішила повернутися до цього... до цього молодика, — він знову потряс головою, визнаючи неможливість підшукати більш скандальне визначення, — і спробувати якось все владнати. Але вчора ввечері вона вкотре припленталася й заявила, що все скінчено раз і назавжди.
Гарнет кивнув:
— І що ж це за чоловік?
— Чоловік? — перепитав Вортон. — Хлопчисько! Звати Ллуелін Кларк.
— Що? — здивовано вигукнув Гарнет. — Ллуелін Кларк? Син Джессі Кларка? Молодий службовець у моєму офісі?
— Саме так.
— Але ж він приємний парубчина, — заявив Гарнет. — Не вірю, що зміг би…
— Я теж не вірив, — холоднокровно перебив його Вортон. — Думав теж, що він приємний парубок. Ба більше, навіть припускав, що моя донька — мила та доволі пристойна дівиця.
Гарнет був вражений та засмучений. Ще годину тому бачився з Ллуеліном Кларком у креслярській, яку той займав в офісі фірми «Гарнет і Лінквіст». Зараз зрозумів, чому Кларк цієї осені не повернувся в Бостонський технічний інститут. У зв’язку з цим відкриттям йому пригадалися певні зміни в поведінці юнака за цей місяць: прогули, запізнення, очевидна байдужість до роботи.
Гарнет спробував зібратися з думками, але тут втрутилася місіс Вортон:
— Будь ласка, Чонсі, зробіть щось. Поговоріть з ним. Поговоріть з ними обома. Їй всього-на-всього шістнадцять, і нам просто нестерпно думати про розлучення, яке зіпсує їй життя. Що говоритимуть люди — нам все одно, Чонсі; нас турбує тільки доля Люсі.
— Чом би на рік не відіслати її за кордон?
Вортон похитав головою.
— Це проблеми не вирішить. Якщо між ними є хоча б дещиця розуміння, вони спробують налагодити співжиття.
— Але якщо ви такої поганої думки про нього...
— Люсі зробила свій вибір. Якісь гроші в нього є — їм вистачить. Та ще, здається, у темних справах юнак не був замішаний.
— А він як це сприймає?
Вортон безпорадно розвів руками.
— Провалитися б мені в пекло, коли б знав. Як якусь дурню. Якусь безглузду нісенітницю. Ми з Елсі не розуміли, чому молодята втекли, а тепер не тямимо, чому вони не помиряться. На жаль, батьки в нього померли, — Вортон зробив паузу. — Чонсі, якби ти хоч якось кинув тінь розуміння на…
Перед Гарнетом вимальовувалася не надто приємна перспектива. Якщо він ще й не переступив поріг старості, то вже заніс над ним ногу. Залишалося тільки влаштуватися зручніше біля каміна, звідки молоде покоління бачилося з немислимо далекої відстані, мов з перевернутого телескопа.
— О, ну звісно, — мов з туману почувся йому власний голос.
Як важко повернутися спогадами в юність. З того часу міріади упереджень та умовностей, покрасувавшись на подіумі моди, згинули безславно, супроводжувані обуреними та презирливими криками. З цими дітьми навіть поговорити буде складно. Як пустопорожньо та безглуздо звучатимуть банальності, які надумає їм піднести. А яким тяжким стане для нього їхній егоїзм, як втомить їхня вузьколоба упевненість в усталених правилах, сфабрикованих не раніше, ніж вчора.
Він раптом повернувся до реальності. Вортон з жінкою кудись ділися, а в кімнату навшпиньках увійшла струнка, темноволоса дівчина, тіло якої ще ледь-ледь випромінювало дитячі ознаки.
На мить вона пильно зиркнула на нього своїми дещо стривоженими, карими очима; відтак вмостилася на твердому кріслі поруч.
— Я Люсі, — представилася вона. — Мені сказали, що ви хочете зі мною поговорити.
В очікуванні відповіді дівчина замовкла. Гарнет розумів, що повинен щось сказати, але підібрати відповідні слова йому ніяк не вдавалося.
— Востаннє з вами бачилися, коли вам було десять, — неспокійним голосом почав він.
— Так, — ввічливо погодилася Люсі, ледве всміхнувшись.
Знову настала пауза.
Йому треба сказати щось суттєве, допоки її миттєва увага зовсім не вислизнула в далечінь.
— Шкода, що ви погиркалися з Ллуеліном, — випалив він. — Такі сварки — безглузді. Знаєш, мені дуже подобається Ллуелін.
— Він вас сюди прислав?
Гарнет заперечно похитав головою.
— Ви закохані в нього?
— Тепер ні.
— А він закоханий?
— Судячи з його слів — так, але я думаю, що вже ні.
— Ви шкодуєте, що вийшли за нього?
