— Ніколи не шкодую за тим, що вже зроблено.

— Зрозуміло.

Люсі чекала, що Гарнет скаже далі.

— Ваш батько повідомив мені, що ви розлучилися безповоротно.

— Так, це так.

— Можна дізнатися чому?

— Ми просто не вжилися разом, — простодушно пояснила Люсі. — Я вирішила, що він жахливий егоїст, а він був такої ж думки про мене. Ми воювали безперервно, ледь не з першого дня.

— Він вас вдарив?

— Ох, і ви за своє? — Люсі, очевидно, вважала це за дрібницю, не вартої уваги.

— Що ви маєте на увазі, коли говорите, що він «егоїст»?

— Просто егоїзм, — по-дитячому зізналася вона. — Найбільш егоїстичні вчинки за все моє життя. Такого я ще не зустрічала.

— У чому проявлявся його егоїзм? — не відступав Гарнет.

— У всьому. Він був таким скупим, Господи! — її очі налилися вдумливим сумом. — Ненавиджу скупердяїв! Особ­ливо коли ті над кожною копійкою трусяться, — презирливо пояснювала Люсі. — Потім наступає стадія злості та прокльонів, за якими слідують повтори, що він мене покине, якщо я не робитиму того, чого йому заманеться. Боже святий! — додала вона надто серйозно.

— Як так сталося, що він вас вдарив?

— Ох, це трапилося випадково. Це я на нього замахнулася — не пам’ятаю вже за що, він спробував мене утримати, і я стукнулася об дистилятор.

— Дистилятор! — приголомшено вигукнув Гарнет.

— Господиня зберігала дистилятор у нашій кімнатці, тому що більше їй не було куди його подіти. Це в кінці Бектон-стріт — там, де ми жили.

— Чому ж Ллуелін поселив вас у такому місці?

— Що ви, місце там було чудове — ось тільки господиня тримала в нас цей перегінний куб. Ми шукали житло два або й три дні, але нічого іншого не змогли собі дозволити, — Люсі помовчала, віддавшись спогадам, потім додала: — Кімната була дивовижна, ніхто нам не заважав.

— Хм. Так ви й справді ніяк не змогли ужитися?

— Ні, — Люсі зам’ялася. — Це він все псував. Постійно хвилювався чи ми не втнули дурниці. Вночі вставав з ліжка й метався, скиглячи, туди-сюди. А я не скаржилася. Всією душею готова була жити в бідності, аби тільки мирно та щасливо. Збиралася, наприклад, піти на кулінарні курси, так він мене не пустив. Хотів, щоб я весь день сиділа вдома й на нього чекала.

— Як так?

— Боявся, що захочу повернутися додому. Протягом трьох тижнів з ранку до ночі ми нескінченно гризлися. Більш не витримала.

— Здається, що особливих причин для сварок не було, — ризикнув припустити Гарнет.

— Гадаю, я не цілком зрозуміло пояснила, — втомлено видихнула Люсі. — Так, я, як і Ллуелін, розуміла, що все це дурниці. Інколи вибачалися один перед одним та любилися так, мовби ще й не одружилися. Через те я й поверталася до нього. Та все намарно, — Люсі звелася. — Який сенс це все далі обговорювати? Ви все одно не зрозумієте.

Гарнет помізкував, чи вдасться йому повернутися в офіс ще до того, як Ллуелін подасться додому. З Кларком можна поговорити по-справжньому, а Люсі тільки заплутує справу, розгублено коливаючись поміж дорослішанням та втратою перших ілюзій.

Але коли о п’ятій годині пролунав дзвінок і перед ним постав Кларк, Гарнета охопило колишнє відчуття безпорадності: моргаючи, він подивився на свого помічника так, ніби бачив його вперше.

Ллуелін Кларк виглядав старшим за свої роки: високий, худорлявий молодик з темно-рудим, блискучим волоссям й золотисто-каштановими очима. Натурою був дещо нервовою, талановитою й темпераментною, але у виразі його спокійного, сповненого уваги обличчя Гарнет ніяк не міг розгледіти хоч дещицю самозакоханості.

— Сорока на хвості принесла, що ви одружені, — зне­нацька пробубнів Гарнет.

Щоки Кларка запалали таким відтінком, як волосся.

— І хто ж вам сказав?

— Люсі Вортон. Вповіла всю історію.

— Тож, сер, тепер ви знаєте, — ледь не з викликом відрубав Кларк. — Знаєте все, що слід.

— Що ви наміряєтеся робити далі?

— Не знаю, — дихання Кларка посилилося. — Не можу говорити про це. Бачте, це моя справа. Я…

— Сідайте, Ллуелін.

Юнак сів. Його обличчя раптом нестримно зморщилося, а з очей викотилися дві великі сльози, до яких домішалися пилові частинки, що залишилися після робочого дня.

— Ах ти, чорт! — судомно видихнув він, витираючи очі тильним боком долоні.

— Я дивуюся, чому ви двійко не здатні все владнати? — Гарнет не зводив очей від свого письмового столу. — Мені ви симпатичні, Ллуеліне, як і Люсі, звісно. Навіщо дурити всіх…

Ллуелін енергійно захитав головою:

— Мене вибачайте! Заради неї я й пальцем не ворухну. Хай хоч втопиться — мені все одно.

— Навіщо відвезли її потайки?

— Не знаю. Ми кохали один одного майже рік, а весілля, здавалося, за горами. Потім на нас раптом ні з того ні з сього щось найшло...

— І чому ви не вжилися разом?

— Хіба Люсі вам не розповіла?

— Мені потрібна ваша версія.

— Що ж, все почалося одного вечора, коли вона взяла всі наші гроші й викинула на вітер.

— На вітер?

— Взяла та купила новий капелюшок. Коштував тільки тридцять п’ять доларів, але це були останні заощадження. Коли б не знайшов у старому костюмі тридцять п’ять центів, то й не мали б чим повечеряти.

— Зрозуміло, — сухо зауважив Гарнет.

— А потім… ох, одне потяглося за іншим. Люсі не довіряла мені, відмовлялася вірити, що я піклуватимуся про неї, твердила, що відправиться додому до матусі. Кінець-кінцем зненавиділи один одного. То була величезна помилка — і нічого більше; мені, напевно, мало не все життя доведеться за неї розплачуватися. Почекайте ще, поки історія не стане загальновідомою! — всміхнувся він гірко.

— Чи не надто купаєтеся в самозакоханих думках? — холодно припустив Гарнет.

Ллуелін подивився на нього зі щирим подивом.

— Купаюся в самозакоханих думках? — перепитав молодик. — Містере Гарнет, клянуся, що лише тепер глянув на ситуацію зі своєї перспективи. Заради Люсі я готовий піти на що завгодно, лише б їй було добре, крім одного: жити з нею я не збираюся. Дівча звикло до розкішного життя, — очі Ллуеліна знову замерехтіли сльозами. — Вона — смілива та чесна, буває й ніжна. Закладаюся, що більше я ні з ким не одружуся, але… але один для одного ми отруйні. Не бажаю ще раз її зустріти.

Зрештою, думав собі Гарнет, це одвічний випадок, коли люди хочуть щось отримати, нічим не поступившись; і тут жоден із них не вніс в шлюбний союз хоча б дещицю терпіння та морального досвіду. Їхня несумісність обумовлена найбільш тривіальними причинами, однак вкоренилася вона в їхніх серцях досить міцно, і — можливо — їм вистачає мудрості зрозуміти, що нещаслива подорож, в яку кинулися прожогом, підійшла до кінця.

Ввечері між Гарнетом та Джорджем Вортоном відбулися болючі перемовини, а наступного ранку він поїхав у Нью-Йорк, де провів кілька днів. У Філадельфію чоловік повернувся зі звісткою про те, що шлюб Люсі та Ллуеліна Кларка влада штату Коннектикут оголосила недійсним з огляду на їх неповноліття.

Обидва тепер отримали свободу.

Майже всі знайомі Люсі її любили, і всі друзі героїчно стали на її захист. Дехто, щоправда, при зустрічі з нею відводив очі; хтось просто проігнорував те, що трапилося, цікаві свердлили поглядами; та відтоді, коли за мудрою порадою Чансі Гарнета Вортони оголосили, що самі наполягали на скасуванні шлюбу, тягар нещасливого кохання опустився радше на плечі Ллуеліна, ніж Люсі. Не те щоб його вважали покидьком: міське життя тече надто стрімко, аби розсмоктувати якийсь один скандал, однак Ллуелін абсолютно випав з кола, в якому виріс, і його до вух доходили найбільш їдкі та невтішні коментарі.

Хлопцем він був чутливим, і спочатку, пригноблений всім цим, роздумував над перспективою втечі з Філадельфії. Та поступово над ним запанувала байдужість з відтінком непокори: як не старався, але всім серцем чув, що нічого аморального не вчинив. Він сприймав Люсі не як шістнадцятирічне дівчисько, а як кохану, яку й сам не знав чому полюбив. Яке значення має вік? Хіба люди не вкладали шлюби ледь не в дитячому віці — сто, двісті років тому? День їхньої втечі був для нього мов казковим сном: він, юний лицар, знехтуваний її батьком, бароном (названий хлопчаком), на бурому коні глухою північчю відвозить свою кохану, що з готовністю лине до нього, у смертельні обійми ночі.