А потім — не встигло ще розвіятися перед очима романтичне видиво — прийшло розуміння того, що шлюб означає хитромудру боротьбу двох різних особистостей, і що любов — початок нескінченно довгого подружнього життя. Люсі була відданою йому дитиною, яку мав розважати, — милою та трішки переляканою дитиною, більш нічого.

І ось все скінчилося так несподівано, як і почалося. Ллуелін вперто йшов своєю дорогою, наодинці зі своєю помилкою. Його роман розцвів та став попелом так стрімко, що через місяць почав обволікати милосердною примарністю та навівав радше неясну печаль, що розвіялася понад століття тому.

Одного липневого дня Ллуеліна викликали в кабінет Чонсі Гарнета. За місяць, який минув з часу їхньої останнього розмови, вони перегукнулися кількома фразами, однак у ставленні цього зрілого чоловіка Ллуелін не виявив і дещиці ворожості. Це його тішило, оскільки тепер, коли відчував себе цілковито самотнім та відрізаним від світу, де пройшло його дитинство, робота стала для нього найважливішим сенсом життя.

— Чим ви зараз зайняті, Ллуеліне? — запитав Гарнет, витягнувши з купи паперів на столі жовту брошуру.

— Допомагаю містеру Карсону з муніципальним заміським клубом.

— Погляньте-но, — він простягнув брошуру Ллуеліну. — Золотою жилою це не назвеш, та привабливих перспектив, які ще називають популярністю, тут більш ніж достатньо. Синдикат, як бачите, з двадцяти газет. Кращі плани — чого? — найближчого магазину, як бачите, аптечного або бакалійного, який гармонійно вписався б у якусь приємну вуличку. Чи заміського будинку — більш-менш звичайного. І нарешті, оздоровчого центру для невеликої фабрики.

Ллуелін пробіг очима перелік з докладними характеристиками.

— Два останні — не цікаві, — підсумував він. — Заміський будинок… як ви кажете — банально... оздоровчий центр — ні. А от крамниця — ось на чому варто зосередитися, як на мене.

Гарнет кивнув:

— Найкращим результатом є те, що проєкт, який переможе в конкурсі, втілять у життя. Ось така нагорода. Будівля належить вам. Ви її проєктуєте, вона будується для вас, потім ви її продаєте й кладете гроші собі в кишеню. Ціна питання — шість або сім тисяч доларів, а всього конкурсантів — молодих архітекторів — навряд чи набереться понад шестисот-семисот.

Ллуелін ще раз уважно перевірив брошурку.

— Мені подобається. Спробую взятися за універмаг.

— Що ж, у вашому розпорядженні місяць. Зовсім не заперечую, якщо нагорода дістанеться нашому офісу.

— Цього вам не обіцяю, — Ллуелін ще раз побіжно переглянув умови, поки Гарнет стежив за ним із непідробним зацікавленням.

— До речі, Ллуеліне, — раптом запитав він, — як ви вбиваєте час?

— Про що ви, сер?

— Вечорами. І у вихідні дні. Між людьми буваєте?

Ллуелін завагався:

— Е-е... зараз ні — не дуже часто.

— Знаєш, не варто стільки себе катувати пустопорожніми думками.

— Я не катуюся.

Містер Гарнет акуратно прибрав окуляри в футляр.

— Люсі теж багато не думає, — несподівано відповів. — Її батько зізнався, що вона намагається привести життя до норми.

Закралася мовчанка.

— Я радий, — тьмяним голосом відгукнувся Ллуелін.

— Вам слід пам’ятати, що ви тепер вільні як вітер, — сказав Гарнет. — Нема чого себе даремно мучити та впадати в розпач. Батьки Люсі заохочують її влаштовувати вечірки та ходити на танці — тобто займатися тим, чим і раніше...

— Поки не замайорить Рудольф Рассендейл[30], — похмуро вставив Ллуелін і вказав на брошуру: — Я це візьму з собою, містере Гарнете?

— Так, звичайно, — жестом роботодавець дав знати підлеглому, що той може йти. — Передайте містерові Карсону, що поки звільняю вас від роботи над заміським клубом.

— Я теж це завершу, — квапливо вставив Ллуелін. — Власне кажучи... — тут він прикусив язика, позаяк збирався додати, що займається цим проєктом сам.

— Що?

— Ні, нічого, сер. Красно дякую.

Ллуелін подався з кабінету: нові можливості приносили натхнення, а останні новини про Люсі — полегшення. Судячи зі слів містера Гарнета, Люсі увійшла у звичну колію; можливо, її життя не так вже й непоправно зруйноване. Якщо до неї навідуються візитери, залицяльники супроводжують на танці — значить, знайдуться й ті, хто про неї піклуватимуться. Підсвідомо Ллуелін перейнявся до них співчуттям: коли б вони знали, що тримають скриньку Пандори; що вирішення справ з нею — неможливе, та що там, навіть перемовин немає. Згадавши безрадісні тижні, проведені з Люсі, Ллуелін затремтів, мовби в пам’яті воскресив нічне жахіття.

Увечері вдома юнак розробив кілька пробних ескізів. Засидівся допізна: поставлене завдання збурило уяву, але наступного ранку плоди власної праці здалися йому вимученими та претензійними — дизайн чайної, та й годі. Ллуелін надряпав поверх креслення слова «Середньовічна м’ясна лавка: Зразок антисанітарії», порвав його на дрібні шматки й жбурнув у сміттєвий кошик.

Першу половину серпня Ллуелін продовжував роботу над проєктом заміського клубу — з надією, що до кінця призначеного терміну прилив натхнення змусить його приступити до реалізації власного задуму. Та одного дня трапилася подія, якої всім єством боявся: повертаючись додому по Чеснат-стріт, він несподівано зіткнувся з Люсі.

Була десь п’ята година — той час, коли вулиці особливо тяжіють людьми. Раптом у вирі натовпу їхні обличчя зустрілися, постаті нестримно понеслися вперед пліч-о-пліч, мовби доля найняла на службу всі ці кипучі маси, аби звести їх двох впритул.

— Це ти, Люсі? — вигукнув він, мимовільно знімаючи капелюха.

Дівчина вибалушила очі від здивування. Жінка, нав’ючена клунками, штовхнула Люсі, і з рук вилетіла сумочка.

— Дякую велике! — мовила вона, коли колишній чоловік нахилився за сумочкою. Голос її звучав глухо та напружено. — Дуже добре. Давай її сюди. Мене чекає авто поблизу.

Їхні очі на мить зустрілися: обидва дивилися холодно та відсторонено, і Ллуеліну виразно пригадалося, як вони розлучалися — ось так же стоячи навпроти один одного, киплячи від лютої ненависті.

— Ти впевнена, що моя допомога тобі не потрібна?

— Впевнена. Наш автомобіль стоїть на узбіччі.

Люсі попрощалася з ним недбалим кивком. Ллуелін мигцем побачив незнайомий лімузин та чоловіка-коротуна років сорока, який допоміг Люсі влаштуватися на сидінні.

Крокуючи додому, Ллуелін вперше за останні тижні відчував злість, хвилювання, розгубленість. Завтра ж має виїхати звідси. Він ще не дозрів для подібних випадкових зустрічей: рани, що нанесла Люсі, досі не загоїлися й тепер кровоточили.

— Мале стерво! — запекло говорив собі під ніс. — Мале егоїстичне стерво! Думала, буцім я, мовби нічого не трапилося, жадав провести її вуличкою. Ще сміє гадати, мовби я з такого отруйного тіста, як вона.

Ллуеліну відчайдушно захотілося дати їй ляпанців, покарати її, мов якусь неслухняну дитину. Аж до вечері він походжав по кімнаті з кутка в куток, перебираючи в пам’яті всі ті марні й безглузді сутички, докори, гнівні прокльони, з яких складалося їхнє недовге подружнє життя. Відновлював до дрібниць кожну сварку: починалася вона з якоїсь сущої нісенітниці, крики доходили мало не до істерики, що в рятівній знемозі кидала їх в обійми один одного. Короткий перепочинок — затим безсенсова й приречена битва індивідів знову.

— Люсі! — почув свій голос Ллуелін. — Люсі, вислухай мене. Я зовсім не хочу, щоб ти сиділа та чекала на моє повернення. А твої руки, Люсі, — припустимо, ти підеш на кулінарні курси й обпечеш там свої чарівні пальчики. Не хочу я, щоб твої руки огрубіли й стали шорсткими, і коли б ти тільки набралася терпіння до наступного тижня, коли я отримаю гроші... так що я категорично проти! Чуєш? Я не допущу, щоб моя дружина цим займалася! Не можна ж бути такою впертою...

Стомлено, мовби ті аргументи пустилися в справжню сварку, він осів на стілець та неохоче взявся до роботи. Розклавши приладдя, почав креслити, а коли на листках з’являлася дюжина ліній, жмакав одну за одною кульки та викидав у сміттєвий кошик. «Це вона винна, — шепотів він, — це вона винна в усьому. Та хоч живи з нею пів століття, з чорної квітки білої не зробиш».