Тепер весь зал стояв на ногах, шалено розмахував руками й дико гудів. Хтось в дальньому кутку заспівав «Тому що він хороший хлопець», п’ять сотень голосів підхопили мелодію з таким почуттям, з таким напором, що у всіх на очах виступили сльози й пісня наповнилася значенням, що виходило далеко за межі слів.

Тут Джону Джексону випала нагода розповісти цим людям, що життя йому не дало нічого. Раптом він здійняв руки й зал, як і дорослі, так і діти, зайшовся тишею.

— Мене просили... — Джексон запнувся. — Любі друзі, мене просили... розповісти вам, що дало мені життя...

П’ять сотень облич обернулися до нього — розчулених й усміхнених, одухотворених любов’ю й вірою.

— Що дало мені життя?

Його руки так широко розкрилися, мовби бажали охопити всіх громадян, бажали пригорнути до своїх грудей всіх мужів, жінок та дітей цього міста. Його голос пролунав у настороженій тиші:

— Все!

О шостій, коли Джон Джексон у самотині повертався додому, повітря вже встигло охолонути. Наближаючись до будівлі, він звів голову й побачив, що на східцях ґанку, ховаючи голову в долоні, хтось сидить. Коли Джон Джексон наблизився, відвідувач — молодик з темними переляканими очима — схопився на ноги.

— Батьку… — поспіхом мовив юнак, — я отримав твою телеграму, але… але повернувся додому.

Джон Джексон зиркнув на нього та кивнув.

— Будинок був замкнений, — стурбовано мовив хлопець.

— Ключ у мене.

Джон Джексон відімкнув парадні двері, увійшов першим і пропустив сина.

— Батьку, — заквапився Еллері Джексон, — мені нема чого сказати... немає виправдань. Але якщо ти як і раніше хочеш знати, я викладу тобі всю історію... якщо ти зможеш те стерпіти…

Джон Джексон опустив руку на плече юнака.

— Та не переймайся ти так, — сказав він лагідно. — Думаю, що б мій син не накоїв, тепер і надалі, я все здатний стерпіти.

Але це була лиш частина правди. Бо відтепер Джон Джексон міг стерпіти будь-що — все, що приготувала доля.

«Брікс-Гриль» у Парижі — це місце, де завжди щось трапляється: воно схоже на першу лавочку при вході в Південний Центральний Парк чи скидається на місто Геррін в окрузі штату Іллінойс. Я бачив, як через необдумані слова там руйнувалися шлюби, спостерігав за бійкою професійного танцюриста та англійського барона й відаю щонайменше про два вбивства, які б таки відбулися, коли б не літо й не відсутність простору. Навіть вбивцям його треба, а «Брікс-Гриль» в липневу пору напхом напханий.

Зайди-но туди літнього вечора о шостій годині, ступаючи легко, щоб не зірвати ненароком сумку з плеча якогось студента коледжу, і на шляху зустрінеться тобі актор, що винен сотню доларів, чи незнайомець, який дав прикурити в місті Ред-Вінг, штат Міннесота, або ж чоловік, що десять років тому ніжними слівцями відібрав від тебе дівицю. Можна бути впевненим в одному: перш ніж розчинитися в зелено-кремових паризьких сутінках, ти відчуєш, мовби на мить перенісся в те місце, якому доля прирекла роль центру світу.

О пів на восьму стань посередині кімнати, пів години постій із заплющеними очима (я тебе не змушую це виконувати), а потім розплющ повіки. Сірі, блакитні, коричневі й крицеві тони зійдуть зі сцени, і панівною барвою (як виражаються галантерейники) стане чорна й біла. Минає ще пів години — немає жодної барви, кімната майже порожня. Ті, які домовилися пообідати в компанії, рушили виконувати обіцянку, а інші, у своїй самотині, вдаватимуть, що теж запланували зустріч. Зникли й двійко американців, що завітали в бар зранку — звідси їх вивели турботливі друзі. Стрілка годинника смикається, мов уражена електрикою, і підстрибує до позначки дев’ять.

Ми підемо за нею.

Зараз дев’ята година за часом «Брікса», що нічим не відрізняється від часу всіх інших міст. До зали входить, витираючи шовковою хустиною червоне розпалене чоло, містер Джуліус Бушмілл, підприємець (нар. 1 червня 1876, Кантон, Огайо; супр. Джессі Пеппер; масон, республіканець, конгрегаціоналіст, з 1908 депутат М. А. та А., у 1909—1912 — през., з 1911 директор компанії «Граймз, Гансен», керівник Мідлендської залізниці штату Індіана і т.д. і т.п.). Це його власне чоло. Містер Бушмілл зодягнений у гарний піджак, але не має жилетки: обидві його жилетки готельний лакей помилково відправив у суху чистку, що призвело до довгих (тривалістю пів години) і нудних пояснень містерові Буш­міллу. Зрозуміло, що видатний промисловець був доволі збентежений невідповідністю свого вбрання. Свою віддану дружину й красуню-доньку він залишив у холі, перш ніж відправитися в розкішну, призначену для привілейованої публіки їдальню.

Крім нього в барі був тільки один відвідувач: молодий американець, високий, чорнявий і не позбавлений похмурої привабливості; скорчившись на шкіряному кутовому дивані, він не зводив очей із патентованих шкіряних туфель містера Бушмілла. Той впав у сумнів, чи лакей ще й на взуття його зазіхнув, та мимоволі опустивши погляд на ступні, заспокоївся.

Це так потішило підприємця, що він широко посміхнувся молодику й за звичкою сунув руку в кишеню піджака за візитною карткою.

— Жилеток не знайшли, — щиро мовив він. — Чортів лакей забрав обидві. Бачите?

Містер Бушмілл продемонстрував ганебну оголеність накрохмаленої сорочки.

— Прошу? — сказав молодик, приголомшено втупившись в нього.

— Жилетки, — повторив містер Бушмілл вже з меншим вдоволенням. — Втратив свої жилетки.

Молодик задумався.

— Я їх не бачив, — мовив він.

— Ох, не тут! Нагорі.

Один з наших національних недоліків полягає в тому, що ми не поважаємо споглядального настрою інших. Буш­мілл опустився на стілець, запропонував молодику випити й змусив його неохоче погодитися на молочний шейк. Описавши в деталях випадок із жилетами, він кинув йому через стіл свою візитку. Бушмілл не належав до того набундюченого, застебнутого на всі ґудзики типу мільйонера, чисельність яких розрослася після війни. Він більше схилявся до зразків 1910 року: щось середнє між Генріхом Восьмим та «наш містер Джоунз прибуде в Міннеаполіс у п’ятницю». Проти модерного типу він був більш просторікуватим, провінційним та добродушним.

Молодь він любив — його син годився в ровесники цьому молодику, якби ж не зухвала завзятість німецьких кулеметників в останні дні війни.

— Я тут з дружиною та донькою, — поділився Бушмілл. — Як вас звати?

— Коркоран, — відгукнувся юнак ввічливо, втім, без особливого ентузіазму.

— Ви з Америки — чи з Англії?

— З Америки.

— Чим займаєтеся?

— Нічим.

— Довго тут пробули? — не відв’язувався Бушмілл.

Молодик завагався.

— Я тут народився, — сказав він.

Бушмілл закліпав і мимоволі обвів поглядом приміщення бару.

— Народилися?

Коркоран посміхнувся.

— Нагорі, на п’ятому поверсі.

Офіціант поставив на стіл два напої та тарілку чипсів «Саратога». І тут же Бушмілл помітив цікаве явище: рука Коркорана стрімко заворушилася між тарілкою та ротом, щоразу переміщаючи до жадібно роззявленого отвору нову товсту стопку картопляних скибочок, так що незабаром тарілка спорожніла.

— Вибачте, — Коркоран жалібно глипнув на тарілку. Відтак вийняв носовичок й витер пальці. — Я не думав про те, що роблю. Упевнений, ви можете замовити ще.

Тільки зараз Бушміллу впала в око серія деталей: щоки молодика були запалими, і це пояснювалося не типом обличчя, а виснаженістю чи хворобою; костюм з тонкої фланелі, що безумовно походила з Бонд-Стріт, засмальцювався внаслідок частого прасування, а лікті ледь не просвічувалися; цей образ несподівано скорчився, мовби, не чекаючи відведеної пів години, вже взявся до перетравлення картоплі й молочного шейку.

— Кажете, народилися тут, еге ж? Але здогадуюся, чимало пожили за кордоном? — запитав Бушмілл задумливо.

— Так.

— А коли востаннє наїдалися?

Молодик здригнувся.

— Ну, за ланчем. Приблизно о першій.