— О першій минулої п’ятниці, — скептично доповнив Бушмілл.

Запала тривала мовчанка.

— Так, — зізнався Коркоран. — Минулої п’ятниці, приблизно о першій годині.

— Зводите кінці з кінцями? Чи чекаєте грошей з дому?

— Мій дім тут, — Коркоран обвів неуважним поглядом кімнату. — Більшу частину життя я переїжджаю з міста в місто й зупиняюся в готелях «Рітц». Думаю, якщо я скажу нагорі, що зводжу кінці з кінцями, то мені не повірять. Тим часом грошей у мене залишилося рівно стільки, щоб завтра, коли буду виселятися, заплатити за проживання.

Бушмілл насупився.

— На ті гроші, що беруть за день тут, ви б могли на тиждень заселитися в інші готелі.

— Я не знаю інших готелів.

Коркоран зніяковіло посміхнувся.

Ця надзвичайно приваблива й до того ж майстерно прихована під личиною самовпевненості посмішка викликала в Джуліуса Бушмілла суміш співчуття й поваги. Як і будь-якій людині, що перевтілила себе з голови до п’ят, йому був властивий снобізм, і він розумів, що зухвалі слова юнака — правдиві.

— Плани якісь є?

— Ні.

— Здібності… таланти?

Коркоран задумався.

— Я володію кількома мовами. Але таланти... боюся, талант у мене один — витрачати гроші.

— Звідки ви знаєте, що він у вас є?

— Повірте, — він знову замислився. — Я щойно викинув на вітер півмільйона доларів.

Вигук, що вирвався з рота Бушмілла, завмер на першому складі: тишу гриль-бару порушив новий голос — нетерплячий, з ноткою осуди, радісно жвавий.

— Ой, ви не бачили чоловіка без жилетки, звати Буш­мілл? Старигань п’ятдесятирічного віку? Ми чекаємо на нього вже дві чи й три години.

— Хеллі! — Бушмілл винувато охнув. — Хеллі, я тут. Я зовсім забув про тебе.

— Ти собі не думай, мовби потребуємо твого товариства, — Хеллі підійшла ближче. Насправді нам треба було грошей. Ми з мамою хотіли підкріпитися — і, між іншим, поки чекали в холі, двоє гожих французьких джентльменів запросили нас на обід!

— Містер Коркоран, — вказав на парубка Бушмілл. — Це моя донька.

Хеллі Бушмілл, молода, легка й моторна, мала хлоп’ячу зачіску та трохи опукле, мов у дитини, чоло; риси обличчя — тонкі та правильні, пускалися в танок, коли дівчина всміхалася. Доводилося постійно стримувати їхню схильність до відчайдушних веселощів; дай їм волю, — певно думала вона, — і їх вже не загнати під її дитячий лоб, на спеціально виділений майданчик для їхніх ігор.

— Містер Коркоран народився тут, у «Рітці», — оголосив її батько. — Вибач, що змусив вас чекати, але, відверто, я готував невеличкий сюрприз, — глипнувши на Коркорана, він виразно підморгнув. — Як відомо, післязавтра я їду у справах до Англії, в один із тамтешніх потворних промислових центрів. Я планував, що разом із матір’ю цього місяця ти відвідаєш Бельгію та Голландію, а завершиш поїздку в Амстердамі, де вас зустріне твій… де вас зустріне містер Носбі.

— Ну так, знаю про це, — кивнула Хеллі. — Розповідай про сюрприз.

— Я збирався найняти туристичного агента, — продовжував містер Бушмілл, — але, на щастя, зустрівся цього вечора зі своїм приятелем Коркораном, і він погодився вас супроводжувати.

— Я не говорив ні слова... — здивувався було Коркоран, але Бушмілл зупинив його рішучим жестом і продовжив:

— Коркоран виріс в Європі й знає її як облуплену; народився в «Рітці» — і знає розпорядки в готелях; досвідчений у фінансових питаннях, — він багатозначно глянув на Коркорана, — досвідчений у фінансових питаннях, допоможе вам з мамою не пустити грошей на вітер, вкаже, як дотриматися розумної поміркованості.

— Дуже добре! — Хеллі зміряла Коркорана зацікавленим поглядом. — Наш тур буде справді цікавий, містере…

Вона затнулася. За час цієї розмови з обличчя Коркорана не сходив химерний вираз — тепер вираз раптом розплився й змінився сполоханою блідістю.

— Містере Бушмілл, — ледве вимовив Коркоран. — Мені треба з вами наодинці побалакати… негайно. Це надзвичайно важливо. Я…

Хеллі схопилася з місця.

— Я почекаю разом з мамою, — її очі блимали вогниками. — Не затримуйтеся… обоє.

Коли вона вийшла, Бушмілл тривожно обернувся до Коркорана:

— Що таке? Що ви хотіли мені сказати?

— Я тільки хотів сказати, що ось-ось втрачу свідомість, — відгукнувся Коркоран.

Сказав — і без зволікання звалився додолу.

Попри симпатію Бушмілла до Коркорана з першого погляду, перевірити минуле молодика було справою все ж необхідною. Паризька філія нью-йоркського банку, що мала справу з залишками півмільйона, повідомила всю потрібну інформацію. Коркорана не цікавив алкоголь, азартні ігри чи розпуста, він просто витрачав гроші — все. Різні люди — у тому числі деякі службовці банку, знайомі з сім’єю Коркорана, — намагалися його час від часу спиняти, але, схоже, він був невиліковним марнотратом. Дитинство та юність, проведені в Європі з матір’ю, яка йому ні в чому не відмовляла, позбавили його чуття скрупульозності й ощадливості.

Вдоволений результатами, Бушмілл припинив розпитування; ніхто не знав, що трапилося з грошима, а якби хтось і дізнався, Бушмілл не наважився б копатися глибше в недавньому минулому цього молодика. І все ж, відправляючи мандрівників на потяг, він не пропустив нагоди виголосити наостанок кілька напутніх слів.

— Фінанси довіряю вам, бо ви повинні були засвоїти урок, — сказав він Коркорану, — втім, не забувайте, що цього разу розпоряджаєтеся не своїми грошима. Ваша платня — лиш сімдесят п’ять доларів на тиждень. Всі інші витрати ви заноситимете в книжку, потім показуватимете мені.

— Зрозуміло.

— Перше — це витрачати гроші обачно й довести мені, що у вас вистачило розуму на те, щоб усвідомити свої помилки. Друге, і найважливіше, щоб мої дружина й донька добре провели час.

За свою першу зарплату він придбав собі путівники та книги з історії Голландії та Бельгії, та перед від’їздом ввечері, а також першого вечора в Брюсселі, допізна сидів за ними, накопичуючи відомості, яких не встиг пізнати раніше, у поїздках з матір’ю. Тоді вони не оглядали визначні пам’ятки. Мати вважала, що цим займаються лише шкільні вчителі та вульгарний натовп туристів, проте Бушмілл виразився чітко: поїздка має бути корисною для Хеллі; щоб відвідати чергове місто, треба як слід заздалегідь підготуватися, окрім того, ще й намагатися її зацікавити.

У Брюсселі планували пробути п’ять днів. Першого ранку Коркоран купив три квитки на туристичний автобус, і трійця оглянула ратушу, палаци, пам’ятники й парки. Театральним шепотом Коркоран виправляв історичні похибки гіда, тож залишився собою вдоволений.

Але надвечір, коли вони все ще були в дорозі, випав дощ; Коркоранові набрид власний голос, ввічливі вигуки Хеллі, й підхоплені її матір’ю «ох, як цікаво», тож він засумнівався: чи варто залишатися в Брюсселі аж п’ять днів? Та все ж, молодик, безсумнівно, сподобався компаньйонкам, а також почав успішно освоювати роль серйозного й висо­ко­ерудованого хлопця. Ба більше, грошима він розпорядився розважливо. Спочатку хотілося йому винайняти на день приватний лімузин, що коштувало б дванадцять доларів, але він не піддався раптовому пориву й тепер збирався відмітити в книжечці всього лиш три долари: кожному по автобусному квитку. Цей запис він зробив для містера Бушмілла перед тим, як засісти за книги.

Але насамперед Коркоран прийняв гарячу ванну: раніше йому не доводилося тулитися в одному салоні зі звичайними туристами, і юнаку було дещо бридко.

Наступного дня огляд визначних пам’яток продовжився, але й дощ не зупинявся, і ввечері, на жаль Коркорана, місіс Бушмілл зрозуміла, що підхопила застуду. То був всього-на-всього нежить, але за американськими цінами довелося оплатити два візити лікаря, а крім того купити силу-силенну медичних препаратів, які, незалежно від обставин, завжди призначають європейські лікарі, так що ввечері книжка заповнилася бентежливим записом:

Один зношений капелюшок (вона запевняла, що капелюх — старий, та це не так) — 10$;