Три квитки на автобус у понеділок — 3$;

Два квитки на автобус у вівторок — 2$;

Чайові необізнаному гідові — 1,50$;

2 візити лікаря — 8$;

Ліки — 2,24$;

Разом за дводенну екскурсію — 26,75$.

Щоб втішитися, Коркоран уявив запис, який довелося б зробити, якби він послухався першого інстинктивного рішення:

Один комфортабельний лімузин на два дні, включаючи чайові водієві — 26 $.

Наступного ранку місіс Бушмілл залишилася в ліжку, а Коркоран з Хеллі на екскурсійному потязі вирушили у Ватерлоо. Коркоран старанно простудіював стратегію битви та після короткого огляду політичного становища почав пояснювати маневри Наполеона, проте був розчарований байдужістю Хеллі. За ланчем він занепокоївся ще більше. Він пошкодував, що, всупереч своєму первісному екстравагантному наміру, не прихопив із готелю холодних омарів. Їжа в тутешньому ресторані виявилася огидною, і Хеллі переводила жалібний погляд то на тверду картоплю й застарілий біфштекс на столі, то на похмурі каплі дощу за вікном. Коркоран і сам не відчував апетиту, втім змушував себе їсти, вдаючи насолоду. Ще два дні в Брюсселі! А потім Антверпен! І Роттердам! І Гаага! Ще двадцять п’ять діб засиджуватися допізна над книгами з історії — і заради кого? Заради байдужої юначки, якій, судячи з усього, начхати на культуру та історію міст.

Вони виходили з ресторану, і роздуми Коркорана перервав голос Хеллі, в якому прозвучала нова нота.

— Візьміть таксі, я хочу додому.

Він з жахом обернувся.

— Як? Ви хочете повернутися, не оглянувши знамениту музейну панораму, на якій зафіксовані всі сцени, де на передньому плані є фігури поранених і вбитих в людський зріст...

— Ось таксі, — перервала його Хеллі, — швидше!

— Таксі! — простогнав Коркоран, пустившись за ним у болото. — І тутешні таксисти — шахраї; за ту ж ціну ми могли б винайняти туди й сюди лімузин.

Вони поверталися в готель мовчки. Увійшовши в ліфт, Хеллі раптово зміряла Коркорана рішучим поглядом.

— Будь ласка, вдягніть сьогодні костюм. Хочу піти кудись та потанцювати — і, прошу, пришліть квіти.

Коркоран задумався, чи така форма диверсії входила до програми містера Бушмілла — особливо дивною вважав він цю ідею, бо, виходило, що Хеллі, либонь, практично заручилася з містером Носбі, який мав приєднатися до них в Амстердамі.

Охоплений сумнівами, він рушив до квіткової крамниці й почав придивлятися до цін. Втім, фібула з трьох орхідей коштувала ледь не двадцять чотири долари, а таке марнотратство він не бажав вносити в книжечку. Неохоче він обрав духмяну бутоньєрку, але зрадів, оцінивши її о сьомій вечора на міс Бушмілл, яка виходила з ліфта у квітково-рожевій сукні.

Коркоран був приголомшений і чимало схвильований її красою — ще ніколи юнак не бачив її у вечірньому образі. Дрібні риси личка пританцьовували в захопленому передчутті; Коркоран вирішив, що містер Бушмілл все-таки б схвалив покупку орхідей.

— Дякую за прекрасну бутоньєрку! — вигукнула вона. — Куди ми підемо?

— Тут у готелі оркестр доволі хороший.

Її обличчя ледь помітно витягнулося.

— Ну гаразд, почнемо звідси...

Вони спустилися в напівпорожній зал, де, знуджені в літній млосності, розпорошені сяк-так, вечеряли групки відпочивальників. Коли залунала музика, лише декотрі американці звелися з-за столу й вийшли на пусте риштовання. Хеллі з Коркораном розпочали танці. Юнка зчудувалася його майстерністю — з подібною грацією мали б вигинатися всі високі й стрункі чоловіки; він вів її так делікатно, мовби перед очима кількох сотень глядачів обертав у руках яскравий барвистий букет чи клаптик дорогоцінної тка­нини.

Та коли музика стихла, Хеллі зрозуміла, що спостерігачів і двадцять не назбиралося: навіть маленькі групки відпочивальників почали мляво розходитися після вечері.

— Може, поїхати нам у якесь веселіше місце? — запропонувала Хеллі.

Коркоран насупився.

— А тут хіба сумно? — стривожено запитав він. — Я за золоту середину.

— От, справді! Туди й подамося!

— Я не про ресторан, а про принцип, якого намагаюся дотримуватися. Не думаю, що ваш батько оцінив би…

Щоки Хеллі спалахнули зі злості.

— Чом би вам не стати хоч трохи людиною? Коли батько сказав, що ви народилися в «Гриль-барі», я подумала, що ви тямите у веселощах.

Він не знав, що й сказати. Та, зрештою, яке право має така яскрава й розкішна дівчина бути приреченою на танці в порожньому готелі й автобусні екскурсії під дощем?

— І це — ваша ідея бунту? — вела вона далі. — Ви колись взагалі думаєте про щось інше, окрім історії та пам’ятників? Ви хоч якось розважаєтеся?

— Раніше розважався — та ще і як.

— Що?

— Насправді, колись я був майстром у мистецтві витрачання грошей на вітер.

— Витрачання грошей! — спалахнула вона. — На це?

Вона відшпилила бутоньєрку з ліфа й метнула її на столик.

— Оплатіть рахунок, якщо ваша ласка. Я іду спати.

— Гаразд, — раптом мовив Коркоран. — Маю намір влаштувати вам розваги.

— Як? — скривилася вона в крижаній усмішці. — Поведете мене в кіно?

— Міс Бушмілл, — рішуче почав Коркоран, — свого часу я затівав такі розваги, які вашій убогій провінцій фантазії попри всі зусилля й потуги навіть не насняться. Від Нью-Йорка до Константинополя — де тільки не влаштовував раути; індійські раджі плакали від заздрості, спостерігаючи мої витівки. Оперні примадонни розривали десятитисячні контракти, щоб виступити на найскромнішому з моїх обідів. Коли ви ще у своєму Огайо ляльками гралися, я влаштував для гостей таку розбишацьку подорож на лайнері, що довелося потопити судно, аби люди згадали про дім.

— Я не вірю. Я… — видихнула Хеллі.

— Вам нудно, — перервав він. — Гаразд, я зроблю все, що на що спроможний. Те, у чому я експерт. З завтрашнього дня й до прибуття в Амстердам ви переживете незабутні хвилини життя.

Коркоран діяв рішуче. Того ж вечора, відвівши Хеллі в номер, він побував у декількох місцях — власне, клопоти його не припинялися до одинадцятої ранку. Об одинадцятій він кілька разів постукав у двері місіс та міс Бушмілл.

— Вам призначений ланч у Брюссельському заміському клубі, — звернувся він безпосередньо до Хеллі, — з князем Абрізіні, графинею Перімон і британським аташе-майором сером Рейнольдсом Фіцх’ю. Через пів години до дверей готелю прибуде ландо «боллс-феррарі».

— Але я думала, ми підемо на виставку кулінарії, — розгубилася місіс Бушмілл. — Ми планували…

— Туди підете ви, — люб’язно виправив Коркоран, — з двома милими міледі з Вісконсину. Відтак для вас підготували американську чайну церемонію та американський ланч з американською їжею. О дванадцятій біля входу на вас чекатиме темний, стриманий таун-кар.

Молодик звернувся до Хеллі:

— Миттю до вас примчить ваша нова покоївка та допоможе одягнутися. За час вашої відсутності вона пригляне за перенесенням речей та щоб все розклали по місцях. Увечері на чай завітають гості.

— Як, які гості? Я нікого тут не знаю...

— Запрошення вже розіслані.

Нетерпимий до нових протестів, він, уклонившись, пішов собі.

Наступні три години промайнули, мов у калейдоскопі. Було розкішне ландо, в якому поруч з водієм, зодягнувшись у циліндр та атласні штани, сидів у фіолетовому костюмі лакей; були в мініатюрних вазочках букети орхідей, натиканих зусібіч по салону. У клубі, відпочиваючи за всипаним трояндами столиком, Хеллі чудувалася винятковим титулам, котрі згадували під час бесіди; ба більше, під час ланчу один за одним, мов нізвідки, з’являлися без ліку незнайомі красені, які ще й сповільнювали ходу, аби їх представили юнці. За два добротних роки, наділена титулом першої красуні заштатного містечка в Огайо, вона не раділа такій увазі, не вислуховувала сонмище таких компліментів; від втіхи її щоки, носик, губи весело танцювали. Повернувшись у готель, Хеллі зрозуміла, що їх із матір’ю переселили в королівський номер: простору, з високою стелею вітальню та дві сонячні спальні з вікнами в сад. Їй дали покоївку в очіпку (точнісінько таку роль французької служниці Хеллі якось довелося грати в п’єсі), і весь персонал готелю почав ставитися до неї з особливою повагою. Її, на всі боки вклоняючись, провели вгору по східцях (інших гостей пускали на чотири сторони), впустили в ліфт, клацнувши перед носом двох оскаженілих англійок, зачинили дверцята й зі швидкістю світла піднесли на потрібний поверх.