Чайний вечір пролетів, як у казці. Мати, у гарному настрої після приємної двогодинної бесіди, спілкувалася зі священником Американської церкви, а Хеллі тим часом блаженно кружляла серед натовпу галантних чоловіків. Дівчина здивувалася, коли дізналася, що того ж вечора влаштовує танці з трапезою — майбутня подія затьмарювала блиском теперішню. Про те, що полуденним потягом із Парижа до Брюсселя виїхало двоє естрадних артистів, Хеллі не здогадувалися, аж поки ті з веселими обличчями не вистрибнули на блискучий паркет. Але дівчина знала, що на кожен танець її запросить тьма-тьмуща партнерів, і що бесіди не торкатимуться тем архітектури чи війни. Опівночі, коли до неї підійшов Коркоран і заявив, що збирається відвезти її додому, вона хотіла бурхливо запротестувати, але блаженна втома вже торкнулася її чола.

І тільки тут, у розкішному салоні таун-кару, Хеллі віднайшла вільну хвилинку, щоб здивуватися:

— Але ж як так?... Як вам це вдалося, заради всіх святих?

— Це ще марниця… часу не вистачало, — відмахнувся Коркоран. — У посольствах маю стільки знайомих. Брюссель, бачте, не надто веселе місто, тож розважаються всі, як можуть. Все решта — навіть простіше. Ви добре провели час?

Тиша.

— Ви відпочили? — дещо тривожно перепитав юнак. — Бо тоді навіщо продовжувати, коли вам…

— У битві при Вітторії переміг сер Коркоран Фіцх’ю Абризіні, — язик Хеллі заплітався, втім сенс слів був цілком зрозумілим.

Хеллі засинала.

Минуло ще три дні, Хеллі нарешті погодилася розлучитися з Брюсселем, і мандрівники перемістилися в Антверпен, потім в Роттердам і Гаагу. Але вони вже мало нагадували тих екскурсантів, які якийсь тиждень тому покинули Париж. Подорож тривала у двох лімузинах, оскільки принаймні двійко кавалерів складали їм компанію — це ще не враховуючи чотирьох слуг, що тряслися в потязі. Путівники та історичні книги більше не з’являлися. В Антверпені Коркоран вибрав для проживання не готель, а знаменитий мисливський будиночок на околиці — зняв його на шість днів з усією обслугою.

Перед від’їздом в антверпенських газетах з’явилася фотографія Хеллі з заміткою, яка повідомляла, що Хеллі — красива американська спадкоємиця, котра орендувала Брабантський будиночок та влаштовувала такі чудові раути, що знамениті особи не раз навідувалися в її палати.

У Роттердамі Хеллі не оглядала ні Бумп’єс, ні Гроті-Керк — те й інше затьмарив потік ввічливих молодих голландців, що зиркали на неї ніжними голубими очима. Але в Гаазі, коли поїздка наближалася до кінця, їй раптом стало сумно: такий прекрасний час, і ось він кане в минуле. Попереду обійми розкривали Амстердам та джентльмен з Огайо, котрий не тямив у блискучих розвагах; Хеллі намагалася радіти, але не могла. Її також гнітила поведінка Коркорана, який начебто її уникав: з часів Антверпена він майже з нею не розмовляв і жодного разу не танцював. Навколо цього й крутилися думки Хеллі в останній вечір, коли мандрівники їхали в сутінках по Амстердаму і її мати дрімала в куточку автомобіля.

— Ви були таким ввічливим до мене, — сказала Хеллі. — Якщо ви й досі ображаєтеся за той вечір у Брюсселі, будь ласка, вибачте мені.

— Вже забув, як пробачив.

Вони в’їхали в місто мовчки, і Хеллі ледь не з жахом виглянула у вікно. Що ж робити тепер, коли нікому буде дбати про неї — піклуватися про ту частину її істоти, яка жадає вічної молодості та розваг? Перед самим готелем дівчина знову обернулася до Коркорана, і вони обмінялися довгими, неспокійними поглядами. Її рука дотяглася до його й ніжно стиснула долоню, мовби на справжнє прощання.

Містер Клод Носбі був манірним, ефектним брюнетом, вік якого наближався до сорока. Ворожо покосившись на Коркорана, він допоміг Хеллі вийти з машини.

— Твій батько буде завтра, — сповістив він пихато. — Його увагу привернула твоя фотографія в антверпенських газетах, і він поспішає сюди з Лондона.

— Але чому б антверпенським газетам не опублікувати моє фото, Клод? — безневинним тоном запитала Хеллі.

— Це дещо незвично.

Містеру Носбі ще раніше надійшов лист від містера Бушмілла, в якому повідомлялося про мету та ціль поїздки. Витівка йому вкрай не сподобалася. Під час вечері він без ентузіазму вислуховував лопотіння Хеллі про її пригоди, які ще й сподобалися її матері. Коли Хеллі та місіс Бушмілл пішли спати, Носбі шепнув Коркоране, що хотів би поговорити з ним наодинці.

— Ох… містере Коркоране, — почав він. — Чи не зволите продемонструвати книжечку витрат, яку ведете для містера Бушмілла?

— Не хотілося б, — ввічливо заперечив Коркоран. — Думаю, вона стосується тільки містера Бушмілла та мене.

— Це ж те саме, — нетерпляче промимрив Носбі. — Либонь, не усвідомлюєте, що міс Бушмілл заручена зі мною.

— Я про це здогадувався.

— Може, ви здогадувалися й про те, що я не зовсім схвалюю розваги, які ви обирали для неї.

— Розваги — найпримітивніші.

— Дивлячись на чий смак. Так ви дасте мені книгу?

— Завтра, — тим же люб’язним тоном відгукнувся Коркоран, — і тільки містеру Бушміллу. На добраніч.

Заснув Коркоран пізно. Об одинадцятій його розбудив телефонний дзвінок: голос містера Носбі холодно поінформував, що містер Бушмілл прибув і хоче бачити його негайно. Через десять хвилин, постукавши у двері свого наймача, Коркоран виявив у кімнаті також Хеллі та її матір: трохи насуплені, вони сиділи на дивані. Містер Бушмілл спокійно кивнув Коркорану, але не подав руки.

— Подивимося нашу конторську книгу, — промовив він тут же.

Коркоран простягнув йому книжечку, а також об’ємну пачку розписок і квитанцій.

— Чув, ви троє товклися, як Марко в пеклі.

— Ні, тільки ми з мамою, — втрутилася Хеллі.

— Зачекайте зовні, Коркоране. Коли перевірю, покличу вас.

Коркоран спустився у вестибюль і дізнався від швейцара, що потяг у Париж відправляється опівдні. Потім купив «Нью-Йорк геральд» і пів години переглядав заголовки. Нарешті його викликали наверх.

За його відсутності, як здалося, точилася бурхлива суперечка. Містер Носбі з виразом покірності на обличчі пантрував вікно, щоки місіс Бушмілл ще світилися сльозами, Хеллі, переможно наморщивши свій дитячий лоб, вмостилася на колінах батька.

— Сідайте, — строго розпорядилася вона.

Коркоран сів.

— З якого дива вам заманулося так необдумано розтринькати гроші на блискучі розваги?

— Досить, Хеллі, — нетерпляче втрутився її батько. Він обернувся до Коркорана: — Хіба мали право за півтора місяця витратити дванадцять тисяч доларів?

— Ви поїдете з нами до Італії, — підбадьорила Коркорана Хеллі. — Ми...

— Притримай врешті язика за зубами! — вибухнув Бушмілл. — Ти, мабуть, здивуєшся, але я ненавиджу помилятися, тому сиджу як на голках.

— Маячня! — зауважила Хеллі веселим голосом. — Ти тільки що вельми тішився.

— Тішився? Переглядаючи цю дурнувату книжку? А спробуй-но не тішитися! Чотири статті по п’ятсот з гаком франків! Хрестильна купіль — дарунок священнику Американської церкви, здійснений за чаєм. Книга обліку в псих­лікарні!

— Дурниці, — сказала Хеллі. — Ти зможеш викреслити вартість купелі зі свого оподатковуваного доходу.

— Це втішно, — похмуро буркнув її батько. — Хай там як, витрачати за мене мої гроші цьому юнакові більше не доведеться.

— Але він все одно чудовий гід. Він знає все на світі — чи не так? Про пам’ятники, катакомби та битви при Ватерлоо.

— Будь ласка, можна мені самому поговорити з містером Коркораном? — (Хеллі замовкла.) — Місіс Бушмілл, моя донька та містер Носбі збираються відвідати Італію, де зупиняться в Сицилії, оскільки містер Носбі має там справи. І їм потрібні ви… точніше Хеллі з матір’ю впевнені, що ваше товариство буде корисним. Намотайте на вус, що королівські бали ви більше не влаштовуватимете. Зарплата, сума на витрати — все, що ви отримаєте. Поїдете?

— Ні, дякую, містере Бушмілле, — спокійно промовив Коркоран. — Сьогодні опівдні я повертаюся в Париж.