— Авжеж ні! — обурилася Хеллі. — І… і хто ж мені розкаже про Форум, Акрополь, і ще, що в них там є? — вона зіскочила з батькового коліна. — Стривай, татку, я його переконаю, — не встигли вони схаменутися, як Хейлі схопила Коркорана за руку, потягла в коридор і зачинила за собою двері.
— Ви повинні поїхати, — промовила вона благально. — Невже вам не зрозуміло? Я побачила Клода в новому світлі й не хочу за нього заміж, а сказати батькові ніяк не наважуся, і, якщо ми вирушимо втрьох із Клодом, я просто збожеволію.
Двері розчинилися, містер Носбі з підозрою глянув на них.
— Все гаразд! — крикнула Хеллі. — Він згоден. Він хотів лиш підвищення платні, але соромився сказати.
Коли вони повернулися в кімнату, містер Бушмілл окинув їх оком.
— Чому ви вирішили, що маєте мати вищу платню?
— Щоб більше витрачати, певна річ, — переможним тоном пояснила Хеллі. — Адже йому доведеться триматися на одному з нами рівні, так?
Незаперечний аргумент поставив крапку в суперечці. Коркоран, отримуючи місячну платню в розмірі триста п’ятдесят доларів — на п’ятдесят доларів більше, ніж раніше, у ролі гіда та туристичного агента мав рушити з ними в Італію. Із Сицилії на човні планували відплисти в Марсель, де товариство зустріне містер Бушмілл. Далі послуги містера Коркорана не знадобляться: Бушмілли та містер Носбі відразу відпливуть додому.
Поїздка розпочалася наступного ранку. Ще й не ступивши на землю Італії, містер Носбі, очевидно, рішуче намірявся влаштувати експедицію на свій лад. Він усвідомив, що Хеллі вже не така слухняна й піддатлива, як була раніше, ще до подорожей за кордон, а натяки про весілля малюють на її обличчі незбагненну таємницю, втім чоловік впевнився, що батька юнка поважає, тому зрештою вчинить його волю. Необхідно тільки простежити за тим, щоб до повернення в Америку всякими нісенітницями її не збив із пантелику якийсь жалюгідний молодик, на кшталт цього неврівноваженого марнотратника. В американському промисловому містечку, де все знайоме й звичне, Хеллі непомітно повернеться до колишнього стандарту мислення.
Першого місяця подорожі Носбі ні на крок не відступав від майбутньої дружини, водночас примудрявся й підкидати Коркорану численні безглузді доручення, котрі забирали в нього ледь не весь вільний час. Зазвичай він прокидався ні світ ні зоря, влаштовував зустрічі для місіс Бушмілл, які вимагали супроводу Коркорана, а Хеллі дізнавалася про те тільки після їхнього від’їзду. На оперу в Мілані, на концерти в Римі купувалося по три квитки; під час автомобільних прогулянок чоловік простими вказівками натякав Коркорану, що його місце зовні, поруч із водієм.
У Неаполі вони збиралися затриматися на день, сісти на пароплав та відвідати знаменитий Блакитний грот на острові Капрі. Повернувшись у Неаполь, мали намір відправитися автомобілем на південь, щоб потім перебратися на Сицилію. Містер Носбі отримав у Неаполі телеграму з Парижа, від містера Бушмілла, яку не став читати іншим, а склав і сховав у кишеню. Він, однак, повідомив їм, що перед посадкою на пароплав йому на хвильку доведеться заглянути в один італійський банк.
Місіс Бушмілл того ранку з ними не поїхала, і Хеллі з Коркораном чекали в таксі біля дверей банку. За цілий місяць вони вперше залишилися віч-на-віч, без манірно лощеного містера Носбі, тінь якого завжди нависала над ними.
— Мені потрібно з вами поговорити, — приглушеним голосом почала Хеллі. — Я намагалася безліч разів, втім, це майже неможливо. Він змусив батька погодитися на те, що, якщо ви почнете зі мною загравати або просто проявляти увагу, йому дозволять негайно ж відправити вас додому.
— Мені не слід було їхати, — роздратовано відгукнувся Коркоран. — Це була жахлива помилка. Але я хотів ще раз побачити вас наодинці... хоча б попрощатися.
Коли Носбі шпарко подріботів з банку, Коркоран замовк і, прикинувшись, мов спостерігає за чимось цікавим, навмання відвів погляд убік. І раптом, немовби йому підігруючи, на розі перед банком справді стався цікавий випадок. З-за рогу вибіг чоловік без піджака, схопив за плече чорнявого горбаня, що маячив біля банку, розвернув його у зворотному напрямку та вказав на таксі. Чоловік без піджака навіть не зиркнув на Коркорана та Хеллі — мов знав, що вони там сидять.
Горбань кивнув, і тут же обидва зникли: чоловік без піджака повернувся в провулок, горбань просто розтанув. Сталося це так стрімко, що Коркоран встиг тільки мимохідь здивуватися — а про нещодавню чудасію згадав аж через вісім годин, коли компанія повернулася з Капрі.
Того ранку Неаполітанська затока тремтіла хвилями, і маленький пароплав, мов п’яниця, хитався з боку на бік. Незабаром обличчя містера Носбі почало переливатися фарбами: з жовтого стало блідо-кремовим, і, врешті, набуло крейдяного відтінку, але він вперто твердив, що не помічає похитувань, і без кінця снувався палубою, змушуючи Хеллі супроводжувати його.
Коли пароплав пристав до скелястого острова, що барвився радісним мерехтінням, від берега, чекаючи на пасажирів, що мріяли дістатися до Блакитного грота, похитуючись на хвильках, відчалила тьма-тьмуща човнів. Побачивши цей безперервний «танець святого Віта»[5], містер Носбі разом зі своїм білим респектабельним обличчям вицвів у химерний, недоречний відтінок блакиті, відтак чоловік раптом сказав:
— Дуже хитає. Ми не поїдемо.
Хеллі, зачаровано пантруючи краєвид, не розчула його слова. Знизу лунали заманливі вигуки:
— Леді та джентльмени, відмінний човен!
— Я розмовляти американська — два роки жити в Америка!
— Нас сонце осяює від турбот, в такий день гріх не бачити наш грот.
Перші пасажири вже відпливли, по двоє в човні, Хеллі разом із наступною групою рушила сходнями.
— Хеллі, ти куди! — закричав містер Носбі. — Сьогодні небезпечно. Ми залишаємося на борту.
Хеллі на півдорозі обернулася до нього:
— Я пливу, і крапка! Побувати на Капрі та не бачити Блакитного грота?
Носбі знову глянув на хвилі й поспішно відвернувся. Хеллі, пліч-о-пліч з Коркораном, вже сідала в тісний човен і веселим помахом руки прощалася з Носбі.
Наближаючись до берега, вони прямували до чорного отвору в скелях. Човняр велів їм сісти, щоб не стукнутися головою об каміння.
Миттєво пірнули в темряву — і перед ними розпростерся широкий простір, мерехтливий ультрамариновий рай, печера-собор, де вода, повітря, високе склепіння стелі світилися опаловою блакиттю.
— Диво дивне, — співуче тягнув човняр.
Він вложив весло у воду, і всі побачили, як замість дерева стало неймовірне срібло.
— Я теж спробую воду! — захопилася Хеллі.
Вони з Коркораном вклякли й, коли дівчина нахилилася, щоб опустити долоню у воду, обох, як у казці, огорнув надзвичайний вибух сяйва і їхні губи зустрілися. Відтак весь світ зробився аквамариновим та сріблястим — чи це вже був не справжній світ, а дивне видиво, в якому доля вготувала їм вічне ложе.
— Диво дивне, — виспівував човняр. — Повертайтеся в Блакитний грот завтра, післязавтра. Питайте Фредеріка, я знаю ще багато таємниць. О, ди-и-и-и-во!
І знову їхні губи потягнулися один до одного, згустки блакиті та срібла злітали феєрверком, і, вибухнувши, приховували їх плечі веселковими іскрометами — і вони вже не боялися ні плину часу, ні осуду сторонніх очей. Вони знову цілувалися. Повсюдно кутки печери будили їх відлунням голосів туристів.
Якийсь хлопчик, голий та засмаглий, пірнув з високої скелі, розсік воду, мов платинова рибка, і блакить скипіла міріадами ігристих бульбашок.
— Люблю тебе понад усе, — шепотіла Хеллі. — Що ж нам робити? Ох, любий, якби ти хоч трішки цінував гроші!
Печера порожніла, човни один за одним йшли на зустріч пінистому, сяйливому морю.
— Бувай, Блакитний гроте! — співав човняр. — Завтра я повернуся!
Засліплені сонцем, Хеллі та Коркоран відсахнулися одне від одного та обмінялися поглядами. Блакить зі сріблом залишилися позаду, але світло танцювало на їхніх лицях.
