І тут, під блакитним небом, «я тебе кохаю» прозвучало не менш переконливо.

На палубі їх чекав містер Носбі, який уважно оглянувши обох, не мовив ані словечка й весь шлях до Неаполя сидів між ними. Однак цілком матеріальне тіло Носбі не зруйнувало їхньої єдності. Йому залишалося лиш миттю розділити їх відстанню в чотири тисячі миль.

І лише коли вони, висадившись, виходили з пристані, Коркоран мигцем забув про своє захоплення та відчай, оскільки помітив сцену, котра якось пов’язувалася з ранішнім інцидентом. Просто на їхньому шляху, мовби чекаючи, стояв той самий смуглявий горбань, якому чоловік без піджака вказував на їх авто. Помітивши їх, горбань, однак, поспішно ступив убік та зник у натовпі. Пройшовши повз, Коркоран вдав, що хоче востаннє глянути на пароплав, обернувся й краєм ока помітив, як горбань тикав на них пальцем якомусь чоловікові.

У таксі містер Носбі порушив мовчанку:

— Раджу вам негайно спакувати речі. Відразу після обіду ми беремо таксі та вирушаємо в Палермо.

— Сьогодні ми туди не доберемося, — запротестувала Хеллі.

— Зупинимося в Козенці. На півдорозі.

Було ясно, що чоловік наміряється завершити спільну подорож якомога швидше. Після обіду Носбі попросив Коркорана піти з ним в повітку край готелю й вибрати автомобіль, і Коркоран зрозумів, що він не хоче залишати їх з Хеллі наодинці. Носбі мов ґедзь укусив, тому його не влаштовували ціни в повітці. Врешті-решт він вийшов на вулицю й пригледів там допотопну тарадайку. Таксист погодився відвезти пасажирів у Палермо за двадцять п’ять доларів.

— Гадаю, що ця старосвітщина до Палермо не дотягне, — ризикнув заперечити Коркоран. — Чи не краще витратити більше на дорожче авто?

Носбі зміряв його поглядом, ледь стримуючи гнів.

— Ми не можемо собі дозволити розкидатися грошима, — сказав він сухо. — На відміну від вас.

Коркоран відповів на цю шпильку холодною усмішкою.

— І ось ще що, — сказав він. — Зранку банк видавав вам якісь гроші чи цінності, через які за нами можуть стежити?

— Про що це ви? — похапцем спитав Носбі.

— Хтось весь день шпигує за вашими діями.

Носбі з недовірою глипав на Коркорана.

— Вам би хотілося, щоб ми ще на день-другий затрималися в Неаполі? Як не прикро, а кермо влади тепер у мене. Якщо хочете залишитися — залишайтеся сам.

— І ви не хочете найняти інший автомобіль?

— Ви починаєте мені набридати з вашими пропозиціями.

У готелі, поки вантажники носили багаж у високий старомодний автомобіль, Коркорану знову здалося, що за ним стежать. Він ледве стримався, щоб не обернутися. Либонь, це лише гра фантазії й варто блискавкою викинути цю маячню з голови.

Коли авто крізь вітер та сутінки рушило в дорогу, була вже восьма. Сонце спустилося за будинки, фарбуючи небо відтінками золота й рубіна; поки подорожні обминали затоку й повільно рухалися до Торре-Аннунціати, Середземне море, вітаючи цю мерхну розкішність, перетворило свої води в рожеве вино. Вгорі здіймався Везувій, що додавав густини нічній темряві, випльовуючи зі свого кратера бризки диму.

— До півночі маємо дістатися в Козенцу, — промовив Носбі.

Ніхто не відгукнувся. Місто сховалося за пагорбом, і подорожні самотужки спускалися небезпечною та загадковою гомілкою італійського чобота, де буйно розростається мафія і простягається на два континенти жаска тінь Чорної руки. Зітхання вітру серед сірих, увінчаних руїнами гір, лякало. Хеллі мимоволі здригнулася.

— Як добре бути американкою, — мовила вона. — Тут, в Італії, відчуваєш, ніби навколо одні мерці. Їх сила-силенна, і всі стежать за тобою з тих пагорбів: карфагеняни, стародавні римляни, мусульманські пірати, середньовічні князі з отруєними перснями...

Тріумф темряви навіяв на подорожніх тугу. Вітер розгулявся щосили, завиваючи в хмурих кущах уздовж дороги. Машина пихкала, долаючи нескінченні схили, потім слідували звивисті спуски, і гальма почали пахкотіти горілим. У маленькому хмурому селі Еболі таксі зупинилося на заправці, і, поки таксист розплачувався, з мороку хутко показалося інше авто, що прилаштувалося позаду.

Коркоран спробував його розглянути, але крізь світло фар він розрізнив тільки чотири розпливчастих плями замість облич, що у відповідь нахабно витріщалися на нього. Коли таксі від’їхало й під зустрічним вітром здолало милю підйому, Коркоран побачив, як ті ж фари вигулькнули з-за рогу й рушили слідом. Пошепки він повідомив про це Носбі, той нервово протягнувся вперед і постукав по передньому склу.

— Più presto![6] — скомандував він. — Il sera sono tropo tarde![7]

Коркоран переклав знівечену італійську й продовжив розмову з водієм. Хеллі дрімала, схиливши голову на материне плече. Минуло двадцять хвилин, коли вона прокинулася й зрозуміла, що авто стоїть. Водій, світячи сірниками, перевіряв двигун, Коркоран та містер Носбі стояли на дорозі та про щось сперечались.

— Що трапилося? — крикнула вона.

— Зламалася, — повідомив Коркоран, — а у водія немає відповідного інструменту, аби полагодити. Найкращим рішенням для вас буде рушити пішки в Агрополі. Це — найближче село, до нього близько двох миль.

— Дивіться! — неспокійно гукнув Носбі; фари іншого авто здіймалися нижче по схилу, приблизно за милю.

— Може, вони нас підвезуть? — запитала Хеллі.

— Краще не треба, — відповів Коркоран. — Зграя озброєних розбійників Південної Італії любить застосовувати цей маневр. Ба більше — нас переслідували. Коли я запитав водія, чи знає він авто, яке причепилося до нас в Еболі, він тут же онімів. Боїться сказати.

Розповідаючи, він допомагав Хеллі та її матері вийти з авто. Потім рішуче звернувся до Носбі:

— Краще скажіть, що ви отримали в Неаполітанському банку.

— Десять тисяч доларів в англійських банкнотах, — злякано зізнався Носбі.

— Я так і думав. Хтось із клерків розтріпав язиком. Дайте-но сюди банкноти!

— З якого дива? Що ви з ними збираєтеся робити?

— Викинути, — Коркоран підвів голову й прислухався; крізь нічне повітря до них долинало жалібне гудіння двигуна, що видирався на пагорб другою швидкістю. — Хеллі, ви з мамою рушайте з водієм. Спочатку біжіть щодуху, а через сотню ярдів можете перейти на ходьбу. Якщо мене не буде, повідомте карабінерів в Агрополі, — він знизив голос. — Не хвилюйтеся. Я все улагоджу. До зустрічі.

Відправивши їх, він знову звернувся до Носбі:

— Давайте гроші.

— Ви збираєтеся…

— Я збираюся тримати їх у себе, поки ви рятуватимете Хеллі. Невже не зрозуміло: якщо розбійники до неї доберуться, то вимагатимуть викуп, який захочуть.

Носбі нерішуче ступав з ноги на ногу. Потім дістав товсту купу п’ятдесятифунтових банкнот та взявся відділяти приблизно половину грошей собі.

— Всі! — гаркнув Коркоран. Спритним рухом він вихопив з рук Носбі банкноти. — А тепер біжіть щодуху!

Менш ніж за півмилі від них спалахнули фари. Здавлено скрикнувши, Носбі розвернувся й покотився по дорозі.

Коркоран вийняв з кишені олівець і конверт і при світлі фар швидко зробив якісь записи. Відтак послинив палець та здійняв його вгору, мовби проводячи експеримент. Результат, очевидно, задовольнив його. Він чекав, куйовдячи в руках купу (чотири десятки) великих тонких банкнот.

Фари іншого автомобіля наблизилися, сповільнили рух і зупинилися за двадцять футів від нього.

Залишивши двигун включеним, з автомобіля вилізли четверо й попрямували до Коркорана.

— Buona sera![8] — крикнув він і продовжив італійською: — У нас зламалося авто.

— Де інші ваші пасажири? — швидко запитав один із незнайомців.

— Їх підібрала інша машина й повезла в Агрополі, — ввічливо відповів Коркоран.

Він знав, що на нього наткнулися два револьвери, але тягнув час в очікуванні, поки листям дерев не забавиться вітер. Незнайомці підійшли ближче.