— У тебе все добре?

— Так.

Темплтон, насупившись, ступив у кімнату.

— Люба, ти чимось засмучена? — він кинув погляд на Хуана, який піднявся з місця зі сльозами на очах. Голос Темплтона зазвучав загрозливо: — Сподіваюся, ніхто тебе не скривдив?

Замість відповіді Ноель звалилася на купу подушок і голосно заплакала.

— Ноель! — Темплтон сів поруч і торкнувся її плеча. — Ноель! — чоловік обернувся до Хуана. — Гадаю, вам краще залишити нас наодинці, містере... — ім’я вилетіло в нього з голови. — Ноель трохи втомилася.

— Я не піду.

— Прошу вас, почекайте за дверима. Ми переговоримо пізніше.

— Я не збираюся чекати за дверима. Мені потрібно поговорити з Ноель. Це ви нам завадили.

— І мав на це повне право! — обличчя його налилося кров’ю з люті. — Та хто ж ти такий, чорт забирай?

— Мене звуть Чандлер.

— Що ж, містере Чандлер, ви нам заважаєте — зрозуміло? Ваша присутність тут — верх нахабства й пихи.

— Це вже з якої гори глядіти.

Чоловіки сердито втупилися один в одного. Через хвилину Темплтон допоміг Ноель підвестися й сісти.

— Кохана, я проведу тебе до опочивальні, — мовив він. — День видався напруженим. Коли відпочинеш до вечері…

Допоміг їй звестися. Не дивлячись на Хуана й все ще притискаючи до обличчя носовичок, Ноель дозволила відвести себе в хол. На порозі Темплтон повернувся до Хуана:

— Покоївка, містере Чандлере, подасть вам капелюха й пальто.

— Звідси я і кроку не ступлю, — відповів Хуан.

VII

О пів на сьому Хуан все ще залишався там, коли, опісля короткого стукоту у двері, у кімнатці з’явилася масивна фігура, в якій Хуан впізнав містера Гарольда Гарно.

— Доброго вечора, сер, — гордовито й із роздратуванням кинув містер Гарно. — Чим можу допомогти?

Чоловік підійшов ближче, і в обличчі прочиталася тінь спомину.

— Ох! — пробурмотів він.

— Добрий вечір, сер! — сказав Хуан.

— Тож це ви, так? — містер Гарно, здавалося, губився в нерішучості. — Брукс Темплтон заявив, що ви тут, що ви наполягаєте на розмові з Ноель, — він кашлянув, — і що відмовляєтеся йти додому.

— Так, якщо ви не проти, я хотів би побачитися з Ноель.

— З якою метою?

— Це стосується тільки нас з Ноель, містере Гарно.

— Я та містер Темплтон володіємо повноважним правом представляти інтереси Ноель у цьому випадку, — терпляче пояснив містер Гарно. — Вона тільки що при мені й у присутності своєї матері оголосила, що більше не бажає вас бачити.

— У це я не повірю, — вперто мовив Хуан.

— Я не звик брехати.

— Вибачте. Я мав на увазі…

— У мене немає бажання обговорювати з вами цей прикрий інцидент, — презирливо обірвав його Гарно. — Хочу тільки одного — щоб ви негайно пішли геть і більше сюди не приходили.

— З якого дива ви називаєте це прикрим інцидентом? — холоднокровно запитав Хуан.

— На добраніч, містере Чандлере.

— Для вас він прикрий, бо Ноель розірвала заручини?

— Ви обридливий, сер! — скрикнув господар будинку. — Нестерпно обридливий!

— Містере Гарно, одного разу ви були настільки добрим до мене, що сказали...

— Плювати мені на те, що я вам сказав! — вибухнув Гарно. — Забирайтеся звідси негайно!

— Добре, вибору в мене немає. Сподіваюся, ви будете досить люб’язні та перекажете Ноель, що я повернуся завтра після обіду.

Хуан кивнув, вийшов у хол та підібрав з крісла своє пальто й капелюха. Нагорі почулися чиїсь квапливі кроки, двері відчинилися й знову зачинилися, однак він встиг вловити збуджений гомін і короткий переривчастий схлип. Молодик завагався. Потім рушив далі через хол до виходу. За портьєрою вітальні мелькала фігура слуги, який накривав стіл до вечері.

Наступного дня о тій же ж годині Хуан подзвонив у двері будинку Гарно. Цього разу йому відчинив дворецький — очевидно, наперед проінструктований.

— Міс Ноель немає вдома.

— Можна залишити записку?

— Це марно: міс Ноель немає в місті.

З тінню сумніву та тривоги, Хуан взяв таксі до офісу містера Гарольда Гарно.

— Містер Гарно не може побачитися з вами. Коли ваша ласка, то можу зв’язати його з вами телефоном.

Хуан кивнув. Клерк натиснув кнопку на комутаторі й передав слухавку Хуану.

— З вами говорить Сан-Хуан Чандлер. У вас вдома мені сказали, що Ноель виїхала. Це правда?

— Так, — від однозначної відповіді віяло крижаним холодом. — Вона поїхала відпочивати. На кілька місяців. Ще щось цікавить?

— Вона залишила мені записку?

— Ні! Вона терпіти вас не може.

— Скажіть її адресу.

— Це не ваша справа. На все добре.

Хуан повернувся до свого житла й гарненько обдумав ситуацію. Ноель потайки викрали й вивезли з міста — іншої альтернативи не було. Та ще, безсумнівно, її заручини з Темплтоном розірвано — принаймні тимчасово. Йому вистачило години, аби їх скасувати. З Ноель необхідно побачитися знову — це питання життя й смерті. Однак де? Дівчина, ймовірно, у компанії приятельок, чи, може, родичів? Родичі — ось перша зачіпка: потрібно з’ясувати імена родичів, у яких вона раніше найчастіше гостювала.

Він зателефонував Холлі Морган. Та перебувала на Півдні й до травня повертатися не планувала.

Тоді Хуан зв’язався з редактором колонки світських новин міської газети «Бостон транскрипт». Майже відразу з ним заговорив ввічливий, уважний жіночий голос.

— Це містер Сан-Хуан Чандлер, — представився Хуан тоном завзятого ватажка котильйонів у Бек-Беї. — Мені потрібні деякі відомості, якщо ваша ласка, про сім’ю містера Гарольда Гарно.

— Чом би вам не звернутися безпосередньо до містера Гарно? — з ноткою підозри в голосі порадила редакторка.

— Я не настільки знайомий з містером Гарно.

Тиша. Затим:

— Розумієте, ну не беремо ми на себе відповідальності за поширення інформації особистого характеру.

— Але які можуть бути секрети щодо родичів містера й місіс Гарно! — у розпачі запротестував Хуан.

— Однак у нас немає впевненості в тому, що ви не...

Хуан повісив слухавку. Дзвінки до редакцій двох інших газет дали не найкращий результат; за третім разом готові були допомогти, але відомостей ще не було. Це здавалося абсурдом, ледь не змовою: у місті, де сімейство Гарно відомо було всім і кожному, потрібні імена — зашифровані. Перед ним немовби виросла стіна, пробитися через яку він не міг. Витративши день на безрезультатні й бентежні розслідування в магазинах, де на нього поглядали з підозрою — чи пак, бува, не агент він податкової служби, переглянувши номери світської хроніки, Хуан підсумував, що залишається одне-єдине джерело — тітонька Кора. Наступного ранку він сів на тригодинний потяг до Калпеппер-Бей.

З моменту трагічного припинення літнього візиту минуло вже півтора року, як він бачився з тіткою Корою. Жінка ображалася — він про це знав, — і особливо відтоді, як почула від його матері, що молодик несподівано досяг успіху. Тітонька Кора прийняла його холодно, у тоні її чувся докір, однак вона виклала всі потрібні йому відомості, оскільки відповідала на розпитування, здивована й захоплена його приїздом зненацька. Залишав Хуан Калппепер-Бей, володіючи інформацією про те, що місіс Гарно мала одну сестру — знамениту місіс Мортон Пойндекстер, з якою Ноель підтримувала теплі стосунки. Нічним поїздом Хуан відправився в Нью-Йорк.

У телефонній книзі Нью-Йорка номера подружжя Пойн­декстер не виявилося, довідкова служба відмовилася його дати, але Хуанові вдалося отримати його, пославшись на ту ж колонку світської хроніки в «Бостон транскрипт». Він подзвонив із готелю.

— Місіс Гарно — вона зараз в місті? — запитав він, діючи за складеним планом. Якщо ім’я невідоме слузі, то той відповість, що номер набрано неправильно.

— Вибачте, а хто бажає з нею розмовляти?

Хуан зітхнув з полегшенням, серце повернулося на своє місце.

— Ох… друг.

— Безіменний?

— Еге ж.

— Хвильку.

Через хвилю слуга відповів.

Ні, міс Гарно немає в будинку, немає її і в місті, і приїзд її не очікується.