ВІЛЬЯМ ДРІСКОЛЛ
Покаже те, чого немає в путівнику
На Міллі Кулі він наткнувся о четвертій ранку, коли, після екскурсій до знаменитих кубел апашів — ресторану «Зелла» та «Le Rat Mort»[11] (які, либонь, кишіли такою небезпекою, що й готель «Білтмор» опівдні), тільки-но покинув готель та режисера Клода Піблза з його дружиною, прямуючи до свого пансіонату на лівому березі Сени. Погляд його впав на двох непрезентабельних на вигляд суб’єктів, які біля ліхтарного стовпа намагалися надати допомогу п’яній, цілком ймовірно, дівчині. Білл Дрісколл вирішив перейти на інший бік вулиці: він знав про ту ніжну прихильність, якою французька поліція зустрічає надто неспокійних американців, тож намотав на вус триматися якомога далі від можливих неприємностей. Саме тоді підсвідомість Міллі прийшла на допомогу і з її грудей вирвався відчайдушний зойк: «Пустіть!».
Простогнала дівчина з бруклінським акцентом. То був справді бруклінський стогін.
Стривожений Дрісколл розвернувся і, підійшовши до компанії, чемно поцікавився, що тут відбувається, внаслідок чого один із непрезентабельних на вигляд суб’єктів припинив свої спроби силою розтиснути міцно стиснутий лівий кулак Міллі.
Суб’єкт поспіхом пояснив, що дівчина зомліла. Він із приятелем хотів допомогти їй дістатися до жандармерії. Ледве вони випустили дівчину з рук, як вона тихо приземлилася на землю.
Білл ступив ближче й нахилився, намагаючись стати так, аби двоє підозрілих типів не опинилися в нього за спиною. Перед ним вималювалося юне перелякане личко, на якому від денного світла рум’янцю зовсім не залишилося.
— Де ви знайшли її? — спитав Білл французькою.
— Тут. Щойно. Вона виглядала такою втомленою...
Білл засунув руку в кишеню і, керуючись своїм голосом, спробував всіляко натякнути, що тримає револьвер:
— Вона американка. Залиште її мені.
Суб’єкт на знак згоди кивнув і зробив крок назад, невимушено піднявши руку, немов мав намір застебнути пальто. Він не спускав очей з правої руки Білла, яку той тримав у кишені, проте Білл був шульгою. Навряд чи є щось швидше за неочікуваний удар лівою — стусан вилетів із відстані менш як вісімнадцять дюймів, і той, кому він призначався, різко відсахнувся до ліхтарного стовпа, ненадовго та з жалем обійняв його, відтак осів на землю. А все-таки успішна кар’єра Білла Дрісколла могла б обірватися на цій ноті — обірватися разом з його громовим вигуком «Voleurs![12]», що ввірвався в простори паризької ночі, якби другий суб’єкт ховав у кишені зброю. Однак відсутність пістолета суб’єкт продемонстрував тим, що відбіг убік на десять ярдів. Його розпростертий компаньйон ледь ворухнувся, і Білл, ступивши до нього, з розмаху ударив ногою супротивника по голові, як футболіст штовхає м’яча, направляючи у ворота суперника. Жест не дуже красивий, але Білл пам’ятав, що на ньому новий смокінг, і він зовсім не бажав борсатися в грязюці за смертоносне залізне знаряддя.
Вдалині миттю вигулькнули два жандарми, що стрімголов мчали по залитій місяцем вуличці.
IIІ
Через два дні газети сповіщали: «Герой війни кидає дружину по дорозі в Париж» чи, якось так: «Наречена з Америки прибуває в Гар-дю-Нор без копійки в кишені та без чоловіка». Очевидно, що повідомили поліцію, а ще провінційні департаменти отримали заяву про розшук американця, Джеймса Кулі, у якого не має carte d’identité[13]. Репортери дізналися про подію в Товаристві допомоги американцям і перетворили її на сенсаційно-зворушливу казку про юну, прекрасну жінку, незвичайно вірну своєму чоловікові. Пояснюючи цю ситуацію, Міллі одразу ж говорила, що причина такого вчинку — військовий невроз.
Юний Дрісколл дещо розчарувався, дізнавшись, що дівчина заміжня. Не те щоб він закохався в неї з першого погляду — навпаки, володів надзвичайно врівноваженим характером, та після рятунку під місячним сяйвом, котрий приємно тішив його самолюбство, наявність чоловіка-героя, що блукає Францією, здавалася йому не надто доречною. Тієї ночі Дрісколл доставив Міллі у свій пансіонат, господиня якого — вдова з Америки місіс Хортон — перейнялася до неї симпатією й побажала взяти над нею опіку, але вже до одинадцятої години ранку, не встигли ще й розійтися світом ранкові випуски газет, офіс Товариства допомоги американцям нагадував вулик добрих самарян. Загалом цю компанію складали старенькі американські багатійки, яким надокучив Лувр та Тюїльрі, та які страждали манією чимось зайнятися. Кілька завзятих французів, охоплених химерним та загадковим поривом галантності, боязко товклися біля входу.
Найбільш наполегливою була місіс Кутс, яка вважала, що саме Провидіння спустило їй Міллі з неба в ролі компаньйонки. Коли б їй довелося почути цю історію на вулиці, вона б і вухом не повела, але преса надає таким оповідкам респектабельність. Раз таке публікують у «Франко-Амерікен стар», місіс Кутс вірила, що Міллі не втече, прихопивши з собою коштовності.
— Я добре тобі платитиму, люба, — переконувала старенька верескливим голосом. — Двадцять п’ять доларів на тиждень — що скажеш?
Міллі кинула стривожений погляд на зів’яле, усміхнене обличчя місіс Хортон.
— Я не знаю… — невпевнено почала вона.
— А я тобі нічого не платитиму, — мовила місіс Хортон, дещо збентежена щедрою пропозицією місіс Кут. — Вирішуй сама. Але я була б дуже рада, якби ти в мене залишилася.
— Це дуже люб’язно з вашого боку, — промовила Міллі, — але мені зовсім не хочеться обтяжувати...
Дрісколл, який, засунувши руки в кишені, тинявся по кімнаті з кутка в куток, зупинився й різко розвернувся до Міллі.
— Я про все подбаю, — пробелькотів він. — Вам не варто про це турбуватися.
Місіс Кутс обурено блиснула на нього очима:
— Їй буде краще зі мною, — повторила вона. — Набагато краще, — звернувшись до секретарки, своїм страдницьким, театральним шепотом вона несхвально спитала: — Хто цей безцеремонний хлопець?
Міллі знову благально подивилася на місіс Хортон:
— Якщо це не заподіє особливого клопоту, я б хотіла залишитися у вас. Допомагатиму, чим зможу...
Аби позбутися місіс Кутс, знадобилося аж пів години, тож зрештою вирішили, що Міллі мешкатиме в пансіонаті у місіс Хортон доти, допоки не виявлять хоч якихось слідів місцеперебування її чоловіка. До вечора того ж дня з’ясувалося, що американське бюро, яке займалося доглядом за солдатськими могилами, нічого про Джима Кулі не чуло: ніякої роботи у Франції йому не обіцяли.
Ситуація пригнічувала, але Міллі була юною та опинилася в Парижі в середині червня. Тому вирішила розважатися. На запрошення містера Білла Дрісколла наступного дня дівчина вирушила на екскурсію у Версаль його автобусом для туристів. Про такі поїздки раніше їй тільки мріялося. Разом із покупцями одягу зі Су-Сіті, шкільними вчителями з Каліфорнії та японськими молодятами її, мов у вихорі, пронесло крізь п’ятнадцять століть паризької історії, а Білл, стоячи перед ними, вів красномовну та своєрідну розповідь через притиснутий до рота мегафон.
«Леді та джентльмени, будівля по ліву руку від вас — це Лувр. Екскурсія номер двадцять три, яка починається завтра рівно о десятій ранку, дозволить вам оглянути музей зсередини. Достатньо зараз зазначити, що там зібрано п’ятнадцять тисяч всіляких творів мистецтва. Кількість олії, використаної в шедеврах, вистачить на замащення всіх автомобілів в штаті Орегон протягом двох років. Одних тільки рам, складених ряд у ряд...»
Міллі слухала Дрісколла, вірячи кожному його слову. Події тієї ночі, що привели його на допомогу, пригадувалися важко. Герої, вона знала, зовсім не такі: з одним героєм вона жила. Всі їхні думки зайняті тільки колишніми подвигами, які вони розписують першому зустрічному хоча б раз на день. Коли вона подякувала цьому молодику, той багатозначно повідомив їй, що весь день дух містера Карнегі[14] затято взивав до нього через дошку «Віджа»[15].
