Після драматичної зупинки перед будинком, в якому Ландрю, або ж Синя Борода, вбив чотирнадцять дружин, експедиція перейшла у Версаль. Там, у просторій дзеркальної галереї, Білл Дрісколл заглибився в опис забутого скандалу вісімнадцятого століття, який він назвав «зустріччю коханки Людовика з дружиною Людовика».

— Дюбаррі вбігла в зал, одягнена у виріб із лілового шовку, що кріпився над пінистими мереживами бронзовими фіжмами. Сукню прикрашав оздоблений рюшами комі­рець з хутра шведської лисиці, підбитий переливчасто-жовтим атласом, який гармоніював з відтінком двоколісного екіпажу, що привіз її на бал. Вона хвилювалася, леді! Не кожен день дарує зустріч із королевою. Через якусь мить увійшла королева, вбрана в оксидовано-сріблясту сукню, комірець, манжети й оборки якої були з російського горностая, а тасьма — із зуболікарського золота. Корсаж був подовжений у талії, а пишна спереду спідниця спадала загостреними складками зі знаками королівських регалій. Побачивши цю даму, Дюбаррі прихилилася до короля Людовика й прошепотіла: «Ваша солодкава величносте, хто ця дама, зодягнена наче в брудну білизну?» «Це не просто якась дама, — відповів Людовік. — Це моя дружина». Більшість придворних ледь втрималися на ногах від сміху. Хто не втримався, відлетів на небо в Бастилії.

За першою поїздкою Міллі в екскурсійному автобусі слідувало безліч інших — в Мальмезон, в Пассі, в Сен-Клу. Час минав, збігло три тижні, а про Джима Кулі й згадки не було, мовби той не з потяга зійшов, а з лиця землі.

Попри невиразну тривогу, що напосідала на Міллі, коли та розмірковувала над своїм життям, вона відчувала себе щасливою, як ніколи. Справжнім щастям стала відсутність постійної депресії, яка виникала внаслідок життя з неврівноваженим, психічно зломленим чоловіком. Ба більше, як же хвилювало серце перебування в Парижі, коли, здавалося, тут зібрався весь білий світ, коли раз у раз з кожним пароплавним рейсом на обітовану землю ступала тьма-тьму­ща народу, коли вулиці так буяли туристами, що місця в автобусі Білла Дрісколла бронювали не на день вперед. Та наймилішими виявилися флегматичні прогулянки до кафе на розі та за чашкою кави споглядання з Біллом Дрісколлом криваво-червоного сонця, яке повільно, мов монетка, занурювалося у хвилі Сени.

— Як щодо того, аби завтра поїхати до Шато-Тьєрі? — одного вечора запропонував Білл.

Назва цього міста відлунням відгукнулася в грудях Міллі. Адже саме в Шато-Тьєрі Джим Кулі, ризикуючи життям, скоїв свою відважну вилазку на лінії вогню.

— Там воював мій чоловік, — гордо промовила Міллі.

— Я теж, — зауважив Білл. — Але веселого в цьому було мало.

Повагавшись, він раптом запитав Міллі:

— Скільки вам років?

— Вісімнадцять.

— А чому б вам не піти до юриста та не оформити розлучення?

Пропозиція приголомшила Міллі.

— Гадаю, так краще, — продовжив він, вдивляючись у підлогу. — Тут це зробити легше, аніж деінде. Відтак отримаєте волю.

— Ні, я не можу, — злякано мовила Міллі. — Це було б нечесно. Ви знаєте, що він…

— Знаю, — перебив її Білл. — Але я починаю думати, що з цією людиною ви губите своє життя. Чи є в нього ще якісь заслуги, окрім участі у війні?

— А хіба цього мало? — твердо заперечила Міллі.

— Міллі! — Білл підняв очі. — Може, ви все-таки добряче обдумаєте все?

Міллі схвильовано звелася з-за столика. Біллі, спокійно сидячи навпроти, здавався чесним та надійним чоловіком; на мить дівчина піддалася спокусі чинити за його волею, вкласти долю в його руки. Та придивившись, тепер розгледіла те, що раніше було недоступним: проста порада була не зовсім безкорисливою, у його очах вона вловила щось більше, ніж шаблонну турботу про ближнього. Борючись із незрозумілими почуттями, дівчина обернулася від нього.

Мовчки, йдучи пліч-о-пліч, вони повернулися в пансіо­нат. З високого вікна на вулицю лилися жалібні стогони скрипки, зливаючись з гамами, що розігрувалися на невидимому роялі та пронизливо-нерозбірливим гомоном місцевих дітей, що сварилися на тротуарі навпроти. Сутінки швидко розчинялися в блакитному сяйві паризької ночі, та світла вистачало, аби розрізнити біля входу в пансіон силует місіс Хортон. Вона квапливо ступила їм назустріч зі словами:

— У мене для вас новини. Тільки що дзвонила секретарка Товариства допомоги американцям. Вони знайшли вашого чоловіка, і післязавтра він буде в Парижі.

Зійшовши з потяга в невеличкому містечку Евре, Джим Кулі, герой війни, поспішно рушив зі станції — на кілька сотень ярдів. Потім, сховавшись за деревом, простежив, як поїзд рушив з місця й над пагорбом розтанув останній клуб диму. Кілька хвилин постояв, заливаючись сміхом і вдивляючись за обрій, відтак обличчя його різко набуло звичного, травмованого виразу, і він озирнувся з метою вивчення локації, яку обрав, щоб стати вільною людиною.

То було сонне провінційне містечко з двома рядами високих сріблястих сикоморів, що тягнулися головною вуличкою, в кінці якої витончений фонтан у формі пащеки кота з холодного мармуру струменів кришталеву воду. Фонтан містився в центрі площі: на всі боки, з краю тротуарів, розташовувалися залізні столики, що вказували на наявність кафе. До фонтану плівся фермерський віз, запряжений білим волом; вздовж вулиці подекуди стояло кілька дешевих автомобілів французького виробництва та «форд» 1910 року випуску.

— Глухе містечко, — буркнув собі під ніс Джим. — Справжнісінька пуща.

Втім тут було спокійно й зелено; погляд Джима прикипів до двох леді без панчіх, котрі входили в крамницю, та й столики біля фонтану манили до себе. Джим пройшовся вулицею, плюхнувся за перший-ліпший столик та замовив великий кухоль пива.

— Я вільний, — пробурмотів він. — Вільний, хвала небесам!

Рішення кинути Міллі прийшло до нього випадково — в Шербурзі, тільки-но сідали в потяг. Саме в ту мить на очі попалася французька крихітка — ще та вертихвістка, тож він усвідомив, що більше не терпітиме, аби Міллі «висіла в нього на шиї». Ще на кораблі він смакував цю ідею, але до самого Шербурга не відточив якогось плану. Джиму стало трохи шкода, що й не подумав залишити хоч дещицю грошей Міллі, хоча б на ночівлю, але ж про неї точно хтось подбає, хай тільки ступить на землю Парижа. Окрім того, чого він не знає, те його й не хвилює, а про Міллі й поготів чути більше не хоче.

— Тепер коньяк, — велів Джим офіціантові.

Йому потрібно було випити щось міцніше. Хотілося про дещо забути. Забути не Міллі — вона вже давно в лоні підсвідомості; ні — забути самого себе. Він почувався зганьбленим. Йому здавалося, що це Міллі його кинула; або принаймні відштовхнула його холодною недовірливістю. Що доброго, коли б поплентався до Парижа разом з нею? Грошей на двох вистачило б ненадовго: адже він, на підставі неясних чуток про те, що американське бюро по догляду за солдатськими могилами надає місця у Франції нужденним ветеранам, вигадав уявне запрошення на цю посаду. Не варто було брати Міллі з собою, та він і не взяв би, якби мав достатньо грошей. Але хоча сам він цього й не усвідомлював, була ще одна причина, чому Міллі виявилася з ним. Джим Кулі ненавидів самотність.

— Коньяк, — знову наказав він офіціантові — Велику порцію. Très grand[16].

Простягнувши руку в кишеню, він намацав блакитні банкноти, що отримав у Шербурзі в обмін на американські купюри. Витягнув їх та перерахував. Химерні папірці. За це купило можна придбати все, що забажаєш, мовби вони були справжні, — хіба не весело?

Джим підкликав офіціанта.

— Слухай! — почав було він. — У вас якісь кумедні папірці, як гадаєш?

Але офіціант не розмовляв англійською, тож не зміг вдовольнити потребу Джима в товаристві. Та байдуже. Тепер тіло не хапали дрижаки: з голови до п’ят вся плоть переможно горіла.

— Ось це і є життя, — пробурмотів він. — Живемо тільки раз. Чому б досхочу себе не потішити? — він крикнув офіціантові: — Ще один такий коньяк — великий. Ні, два. Для початку.