Бум! Причал прийняв її сто п’ять фунтів[23] ваги й мовби здригнувся під гнітом її краси. У двох-трьох носіїв запаморочилося в голові. Велика сентиментальна акула, що слідувала за кораблем, відчайдушно вистрибнула з води, щоб провести її останнім поглядом, і з розбитим серцем знову занурилася в глибину.

Рагс Мартін-Джонс повернулася додому.

На березі її не зустрічала рідня, з тієї простої причини, що з усієї її сім’ї нікого, крім неї, у живих не залишилося. У 1912 році її батьки разом потонули на «Титаніку», щоб ніколи в цьому світі не розлучатися, і ось весь спадок Мартін-Джонсів — сімдесят п’ять мільйонів — дістався дитині, якій не виповнилося ще й десяти. Таку ситуацію обиватель зазвичай характеризує як «і сміх, і гріх».

Рагс Мартін-Джонс (всі вже давно забули її справжнє ім’я) тепер знимкували зі всіх ракурсів. Монокль наполегливо випадав, вона невпинно усміхалася, позіхала й повертала його на місце, і тому жодного зображення не вийшло, коли не брати до уваги знятого на кінокамеру. На всіх фото, однак, був присутній гарний, схвильований юнак, який зустрічав її на причалі, — в його очах горів майже лютий вогонь любові. Звали його Джон М. Чеснат, він уже написав для «Амерікен мегезін» історію свого успіху; його безнадійне кохання до Рагс почалося з тієї ще пори, коли вона, мов припливи, підпала під вплив літнього місяця.

Вони вже віддалялися від пристані, коли Рагс усвідомила його присутність й кинула на нього байдужий погляд, мовби бачила його вперше.

— Рагс, — почав він, — Рагс…

— Джон М. Чеснат? — спитала вона, вивчаючи його поглядом.

— А хто ж іще! — зі злістю вигукнув він. — Хочеш удати, ніби ми не знайомі? Ніби ти не просила в листі, щоб я тебе зустрів?

Рагс розсміялася.

Поруч виник шофер, вона вивернулася з пальто, відкриваючи сукню у велику клітку, сіру та блакитну. Обтрусилася, як мокра пташка.

— Мені ще потрібно дещо вияснити з митницею, — зауважила вона з відсутнім виглядом.

— Мені теж треба вияснити, — схвильовано підхопив Чеснат, — а насамперед скажу, що за весь час твоєї відсутності я ні на мить не переставав тебе любити.

Рагс, простогнавши, зупинила його:

— Будь ласка! На борту було кілька молодих американців. Тема смертельно мені набридла.

— Господи! — скрикнув Чеснат. — Ти що ж, будеш рівняти мою любов з тим, що тобі наспівали на борту?

Він підвищив голос, перехожі, які йшли поруч, почали прислухатися.

— Ц-с! — застерегла його Форс. — Не треба циркових вистав. Якщо ти хочеш хоч зрідка зі мною бачитися, поки я тут, угамуй запал.

Але Джон М. Чеснат, судячи з усього, не керував своїм голосом.

— Але ж... — він ледь не зірвався на вереск. — Ти що, забула, що сказала мені в четвер п’ять років тому на цьому самому пірсі?

Половина пасажирів корабля стежила за цією сценою з причалу, групка інших підтягувалася від митниці, щоб теж подивитися.

— Джоне, — вона починала злитися. — Якщо ти ще раз підвищиш голос, у тебе буде не одна можливість охолонути — я вже про це подбаю. Я в «Рітц». Побачимося сьогодні ввечері, приходь.

— Але, Рагс, — хрипким голосом запротестував Джон. — Послухай. П’ять років тому…

Далі спостерігачам на причалі довелося насолодитися видовищем воістину рідкісним. Красива жінка в картатій, сірій з блакитним, сукні стрімко ступила вперед і вперлася руками в юнака, котрий зі схвильованим виглядом стояв поруч. Хлопець інстинктивно відсахнувся, але нога його не знайшла опори, він м’яко зіслизнув зі тридцятифутової висоти причалу й, зробивши не позбавлений грації поворот, гепнувся в річку Гудзон.

Пролунали крики тривоги, всі кинулися до краю причалу, і тут голова юнака визирнула над водою. Він плавав з легкістю, і, переконавшись в цьому, юна панна, яка, очевидно, і стала винуватицею нещасного випадку, схилилася над краєм пірсу й склала долоні рупором.

— Я буду о пів на п’яту! — викрикнула вона.

Вона весело махнула рукою (джентльмен, занурений у вир, не міг відповісти), поправила свій монокль, кинула зарозумілий погляд на натовп, що зібрався на видовище, і неспішно пішла.

П’ять собак, три покоївки та французька сирітка розташувалися в найрозкішніших апартаментах «Рітца». Рагс ліниво розчинилася в парній, духмяній від трав, ванні, в якій продрімала ледь не годину. Після закінчення процедури прийняла ділові візити масажистки, манікюрниці й, врешті, перукаря-француза, який відновив її відрослі пасма каторжанина. Коли о четвертій прибув Джон М. Чеснат, то застав у холі ледь не міріади юристів й банкірів — розпорядників довірчого фонду «Мартін-Джонс». Вони очікували на зустріч з о пів на другу й тепер перебували в стані жахливої напруги.

Одна з покоївок ретельно обдивилася його з ніг до голови, можливо, тому, аби переконатися, чи достатньо він висох, а затим його негайно доправили до мадемуазель. Мадемуазель лежала у своїй спальні, розтягнувшись на шезлонгу серед двох дюжин шовкових подушок, що супроводжували її під час подорожі через Атлантику. Джон увійшов дещо напружено й привітав її офіційним поклоном.

— Виглядаєш краще, — Рагс підвелася з подушок й огля­нула його схвальним поглядом. — На обличчі рум’янець з’явився.

Джон холодно подякував за комплімент.

— Варто повторювати таку процедуру щоранку, — без будь-якого зв’язку з попереднім вона додала: — А я завтра повертаюся до Парижа.

Джон Чеснат здивовано відкрив рот.

— Я писала тобі, що, так чи інакше, більше як тиждень в Нью-Йорку не пробуду.

— Але, Рагс...

— Та й навіщо? Хіба в Нью-Йорку є якийсь статний молодик?

— Але ж, Рагс… дай мені шанс! Залишися, скажімо, на днів десять й пізнаєш мене набагато краще!

— Пізнати! — її тон підказував те, що юнак для неї, мов затерті сторінки книги. — Мені б чоловіка, який здатен на галантний жест.

— Хочеш сказати, мені слід висловлювати свої почуття виключно пантомімою?

Рагс роздратовано фиркнула.

— Я хочу сказати, що в тебе немає уяви, — терпляче пояснила вона. — В американців взагалі відсутня уява. Єдине велике місто, де культурна жінка може дихати, це Париж.

— Значить, я тобі тепер зовсім байдужий?

— Якби був, я б не стала перетинати Атлантику, щоб з тобою побачитися. Але варто було мені побачити на борту американців, і я зрозуміла, що не вийду заміж за жодного з них. Я б тебе ненавиділа, Джоне, і з нудьги не знайшла б нічого кращого, як розбити тобі серце.

Рагс закрутилася й почала зариватися в подушки; незабаром вона пірнула в них ледь не повністю.

— Монокль загубила, — пояснила вона.

Після невдалих пошуків у шовковистих глибинах вона виявила свою лорнетку: та звисала з шиї на спину.

— Мені хочеться закохатися, — продовжила Рагс, вставляючи монокль у своє дитяче око. — Минулої весни в Сорренто я ледь не втекла з індійським раджею, та йому б шкіру на півтони світлішу, ба більше, вже до болю не подобалася мені одна з його дружин.

— Що за нісенітниці ти провадиш? — Джон сховав обличчя в долонях.

— Ну, я все ж за нього не вийшла. Тим часом йому було що запропонувати. Як-не-як, а в Британській імперії він був третім серед найбагатших чоловіків. Це вже інша справа… а ти багатій?

— Не такий, як ти.

— Ну ось. Що ж ти можеш мені запропонувати?

— Любов.

— Любов! — Рагс знову зникла в подушках. — Послухай, Джоне. Як на мене, життя — це ряд повабних крамниць, перед кожною стоїть торговець, потирає собі руки й каже: «Будьте моїм постійним клієнтом. Мій універмаг — кращий на світі». Я входжу, при мені гаманець, набитий красою, грошима й молодістю, все мені по кишені. «Чим ви торгуєте?» — питаю я, а він, потираючи руки, відповідає: «Ну, мадемуазель, сьогодні завезли сорт ідеа-а-альної любові». Іноді любові в асортименті й немає, але, почувши, скільки в мене грошей на покупки, він за нею посилає. Що-що, а любов завжди до моїх послуг, причому безкоштовно. У цьому мій єдиний виграш.