Луелла раптом оперлася ліктями на стіл, сховала очі в глянцевих рукавичках і заплакала — вперто й тихо заридала. Свідків поруч не було, втім Іда Карр обурилася, що перед тим товаришка не зняла рукавичок. Інакше можна було б втішити її, торкнувшись голої руки. Але, дивлячись на рукавички, важко було шкодувати жінку, яку так щедро обдарувала доля. Іді хотілося заспокоїти її, сказавши, що «все буде добре», що «все не так погано, як видається на перший погляд», але вона промовчала. Жінка не відчувала нічого, крім роздратування й неприязні.

Поруч опинився офіціант і поклав на столик складений папірець. Місіс Карр за ним потягнулася.

— У жодному разі, — переривчастим голосом пробурмотіла Луелла. — Ні, це я тебе запросила! Вже й гроші наготувала.

Апартаменти Хемплів (вони були їхніми власниками) розташувалися в одному з тих безособових білих палаців, що позначаються не назвами, а номерами. Облаштували квартиру на медовий місяць: за меблями їздили в Англію, за дрібничками — у Флоренцію; у Венеції придбали мережива й прозору тканину на завіски, а також багатобарвне скло, яке виставляли на стіл під час званих обідів. Луелла впивалася вибором покупок на медовий місяць. Це надавало поїздці сенсу, рятуючи молодят від блукання по великих готелях і спустошених руїнах, без яких зазвичай не обходиться медовий місяць в Європі.

Пара повернулася, і почалося життя. На широку ногу. Луелла виявила, що стала спроможною жінкою. Часом її вражало, що спеціально для неї побудована квартира, спеціально для неї виготовлений лімузин, що й те, й інше — її власність, така ж незаперечна, як закладений будиночок у передмісті з «Жіночого домашнього журналу» й торішній автомобіль, які доля могла б дати їй натомість. Та більше її вразило те, що все те раптом почало надокучати. Проте так сталося...

Була вже сьома годину вечора, коли Луелла виринула з квітневих сутінків, увійшла в передпокій і побачила чоловіка, який чекав у вітальні перед каміном. Жінка ступила в кімнату беззвучно, тихо зачинила двері за собою, і крізь ефектну панораму приймальні, що передувала салону, на мить зупинила свій погляд на чоловікові. Чарльз Хемпл досягнув середини четвертого десятка, його юне обличчя було серйозним, а бездоганно укладене волосся встигло придбати той сталевий колір, який через десять літ забарвиться сивиною. Це, та ще глибоко посаджені, темно-сірі очі робили його вигляд показним; жінки завжди вважали його волосся романтичним. Та й Луелла тривалий час погоджувалася з цим.

У цю мить жінка відчула деяку неприязнь, бо побачила, як його руки здійнялися до обличчя та нервово почали терти рот та підборіддя. Цей жест створював враження невтішної для співрозмовника неуважності, а часом заважав розчути слова самого Чарльза, і Луеллі доводилося постійно його перепитувати. Кілька разів вона вказувала йому на це, і він зі здивованим виглядом вибачався. Та, очевидно, чоловік не усвідомлював, наскільки ця звичка помітна і яку вселяє лють, бо знову продовжував це робити. Тепер же ситуація так загострилася, що Луелла уникала робити чоловікові зауваження: вистачило б одного слова, аби вкинути їх у вир сварки.

Різким жестом Луелла кинула на столик рукавички та сумочку. Чоловік, почувши шум, звернув погляд до передпокою.

— Це ти, люба?

— Так, любий.

Луелла пройшла у вітальню, зробила крок в обійми чоловіка й силувано його поцілувала. Чарльз Хемпл відповів незвичною формальністю, затим повільно розгорнув дружину обличчям до протилежного кінця кімнати.

— Я запросив гостя на обід.

Побачивши, що вони не самі, Луелла насамперед полегшено перевела подих; з чарівною соромливою усмішкою, яка прийшла на зміну жорсткому виразу, жінка простягнула гостеві руку.

— Лікар Мун — моя дружина.

Лікар, трохи старший за Хемпла, з круглим блідим обличчям, на якому злегка намічалася мережа зморшок, вийшов вперед, щоб відповісти на вітання.

— Добрий вечір, пані Хемпл. Сподіваюся, я не порушив ваші плани.

— Ні-ні, — поспішно запевнила Луелла. — Мені дуже приємно, що ви розділите нашу трапезу. Ми зовсім самі.

Тут вона згадала про свої сьогоднішні наміри й задумалася, чи не влаштував Чарльз незграбну пастку, щоб утримати її в будинку. Якщо це так, приманка обрана невдало. Цей чоловік… вся його персона: обличчя, важкий, затяжний голос, навіть блиск костюму трирічної давності — випромінювали втомлений спокій.

А проте, Луелла вибачилася й рушила на кухню, аби перевірити як проходить підготовка до обіду. За традицією, вони найняли нову пару слуг: обід ті приготували погано, сервірували теж неякісно — завтра вона їх звільнить. Луел­ла сподівалася, що з ними поговорить Чарльз; вона ненавиділа позбуватися слуг. Іноді вони плакали, іноді були нахабами, але Чарльз вмів із ними балакати. Чоловіків вони завжди бояться.

Втім, їжа на плиті мала приємний запах. Луелла розпорядилася, якими скористатися тарілками, відімкнула буфет і дістала пляшку дорогого к’янті. Потім вона відправилася побажати доброї ночі Чаку.

— Він добре себе поводив? — запитала жінка; а тим часом крихітка радісно видерлася до неї на руки.

— Дуже добре, — мовила нянька. — Сьогодні обійшли весь Центральний парк.

— Чи ж не розумний хлопчик? — поцілувала його з захватом.

— Чакі запхнув ногу у фонтан, тож довелося повернутися додому на таксі та змінити черевички й шкарпетки.

— Дуже добре. Чаку, зачекай хвильку! — Луелла розстебнула свої великі жовті намистини й простягнула їх Чаку. — Тільки не порви матусине намисто, — вона звернулася до няні: — Будь ласка, коли він засне, заховайте їх у комод.

Ступивши за двері, жінка відчула незрозумілу жалість до сина: життя в нього замкнуте й одноманітне, як у всіх дітей, хто не народився у великій родині. Для неї він був маленькою квіточкою, окрім тих днів, коли доводилося з ним сидіти. Його личко за формою нагадувало її; пригортаючи його до себе, жінка інколи відчувала трепет й сповнювалася думками про нове життя.

У своїй милій, рожевій спальні, Луелла зосередила увагу лише на обличчі: очистила, затим підправила макіяж. Для Лікара Муна змінювати сукню непотрібно, та ще, наперекір низькій продуктивності протягом дня, Луеелла відчувала якусь неясну втому.

— Який у вас гарний будинок, місіс Хемпл, — байдужим тоном вимовив Лікар Мун, — і дозвольте вас привітати, хлопчина у вас просто чудовий.

— Дякуємо. Особливо приємно почути такий комплімент від лікаря, — вона забарилася. — Ви спеціалізуєтеся на дитячих хворобах?

— Я ні на чому не спеціалізуюся. Я займаюся загальною практикою — таких медиків сьогодні пошукати треба.

— У Нью-Йорку, в усякому разі, крім вас, не залишилося нікого, — зауважив Чарльз.

Він почав нервово терти своє обличчя, і Луелла, щоб цього не бачити, перевела погляд на лікаря. Але коли Чарльз знову заговорив, їй довелося тут же відволіктися від гостя.

— Насправді, — неочікувано мовив Чарльз, — я запросив лікаря Муна, бо хотів, аби він поговорив з тобою.

Луелла виструнчилася в кріслі.

— Зі мною?

— Лікар Мун — мій давній друг і, гадаю, він може сказати декілька слів, які для тебе будуть корисними.

— Ого, — жінка спробувала всміхнутися, проте нею заволоділи здивування й злість. — Не знаю, справді, про що ти. Нічого серйозного зі мною не трапилося. Либонь ніколи так чудово не почувалася, як зараз.

Лікар Мун глипнув на Чарльза, запитуючи дозволу на розмову. Чоловік кивнув, і його рука мимовільно потягнулася до обличчя.

— Ваш чоловік багацько наговорив мені про негаразди у вашому спільному житті, — все тим же байдужим тоном промовив лікар Мун. — Він хотів знати, чи не допоможу я згладити розбіжності.

Щоки Луелли палали.

— Я не дуже вірю в психоаналіз, — холодно сказала вона, — і не вважаю себе гідною кандидатурою для цього.

— Згоден із вами, — відповів лікар Мун, здавалося, нітрохи не зачеплений її словами. — Я ні в що не вірю, окрім себе. Повторюю, я не спеціалізуюся ні в якій області й, насмілюся додати, не прихильник якихось божевільних ідей. Не можу щось та й обіцяти.