На мить Луелла завагалася: чи не вийти б з кімнати? Втім, нахабність цієї ідеї викликала зацікавлення.

— Не знаю, про що Чарлі вам наговорив, — мовила вона, ледве стримуючи емоції, — і навіщо він взагалі затіяв це. Але запевняю вас, що наші домашні справи стосуються тільки мене й мого чоловіка. Якщо не заперечуєте, лікаре Мун, я б вважала за краще обговорити що-небудь... не настільки особисте.

Лікар Мун відповів глибоким, ввічливим кивком. Більше він не торкався цієї теми, і обід тривав, можна сказати, у розчарованому мовчанні. Луелла вирішила, що б не трапилося, не скасовувати своїх сьогоднішніх планів. Коли годину тому це було потрібно, щоб відстояти свою незалежність, то тепер певний вияв непокори не дав би розбитися її самоповазі. Вона ненадовго затримається у вітальні після обіду, а коли подадуть каву, вибачиться й піде одягатися, щоб вийти.

Та тільки-но вони покинули їдальню, її випередив Чарльз, який поспіхом, не проронивши й слова, вийшов з кімнати.

— Мені треба написати листа, — мовив він. — Скоро повернуся.

Перш ніж дружина встигла тактовно заперечити, він кинувся в кінець коридору, і було чутно, як за ним зачинилися двері. Збентежена й зла, Луелла розлила каву й влаштувалася в куточку дивана, пильно спостерігаючи за полум’ям.

— Не бійтеся, місіс Хемпл, — раптово промовив лікар Мун, — мене просто змусили. Я дію не по своїй волі...

— Я вас не боюся, — перебила його Луелла.

Але вона й сама розуміла, що говорить неправду. Вона трошки боялася лікаря Муна — хоча б через те, що ставився він з байдужістю до її проблем.

— Розкажіть мені про ваші труднощі, — промовив він дуже природно, немов співрозмовниця теж діяла не по своїй волі.

Він навіть не дивився на неї, і, якби вони не були в кімнаті самі, можна було б подумати, що він і звертається не до неї.

У думках Луелли, на кінчику язика крутилися такі слова: «Про це не розповідатиму». Та те, що вона мовила, справді приголомшило її. Фрази вирвалися випадково, мовби не з власної волі.

— Хіба ви не бачили, як він потирав обличчя за обідом? — відчайдушно зізналася вона. — Вас засліпило? Він почав так мене дратувати, що, думаю, скоро втрачу глузд.

— Зрозуміло, — кругле обличчя лікаря Муна схилилося в кивку.

— Хіба ви не бачите, що я сита по горло домашніми справами? — її груди під сукнею відчайдушно здіймалися, немов їй не вистачало повітря. — Як мені обридло домогосподарство, дитина — здається, всьому цьому не буде кінця! Я хочу переживань, і неважливо — яких саме, неважливо — до чого це призведе, — просто аби серце калатало в грудях.

— Розумію.

Його підтакування розлютили Луеллу. Вона була налаштована на боротьбу й вважала за краще, щоб ніхто її не розумів. Їй було досить того, що вона має рацію, оскільки прагнення її міцне й щире.

— Я намагалася бути хорошою, та більше не намагатимуся. Якщо я одна з тих жінок, які готові зруйнувати своє життя через дрібниці, то зараз я це й зроблю. Можете називати мене егоїсткою чи пришелепкуватою — і матимете рацію; бо через п’ять хвилин я виходжу з цього будинку й починаю жити!

Тепер лікар Мун не відповів, але підняв голову так, мовби прислухався до того, що відбувається десь далеко.

— Ви не вийдете звідси, — через хвилину мовив він. — Таки впевнений, що не вийдете.

Луелла розсміялася.

— Вже виходжу.

Він не відгукнувся.

— Бачте, місіс Хемпл, ваш чоловік дещо хворий. Він намагався жити так, як вас влаштовувало, втім, не витримав напруги. Коли він потирає собі рот…

По коридору почулися легкі кроки, й із переляканим обличчям у кімнату навшпиньках увійшла служниця.

— Місіс Хемпл…

Луелла, здивована її появою, поспішно обернулася.

— Так?

— Можна з вами поговорити? — через невміння приховувати емоції, її обличчя спалахнуло страхом. — Місіс Хемпл, він хворий! Недавно зайшов на кухню та почав із холодильника викидати всю їжу, а тепер — у своїй кімнаті — викрикує й співає…

І раптом Луелла почула його голос.

У Чарльза Хемпла не витримали нерви. На його плечах лежало майже двадцять літ безперервної праці, тож нещодавньої напруги вдома було забагато. У його чудово продуманій і налагодженій кар’єрі стосунки з дружиною стали слабкою точкою; він знав про безмежний егоїзм Луелли, та такою є одна з найбільших вад у схемі сімейних зв’язків: жіночий егоїзм невимовно спокусливий для деяких чоловіків. Егоїзм Луелли існував пліч-о-пліч з її дитячої красою, і Чарльз Хемпл почав звинувачувати себе у чварах, відповідальність за які явно лежала на дружині. Це була нездорова позиція, і від постійних самобичувань його розум піддався хворобі. Після першого потрясіння та моментального спалаху жалю, що слідував опісля, Луеллу охопило роздратування. Жінка була ж добросовісною, тому не могла користуватися хворобою чоловіка, аби взяти верх над ним.

Питання про її свободу відкладалося доти, доки чоловік не встане на ноги. Саме тоді, коли Луелла розраховувала скласти з себе обов’язки дружини, їй довелося стати ще й нянькою. Поки сиділа біля чоловікового ліжка, то слухала його марення про неї: про дні їхніх заручин, про те, як друзі попереджали, що він робить помилку, про щасливі перші місяці шлюбу й про неспокій, який ставав щоразу сильнішим, коли з’явилася тріщина в шлюбі. Очевидно, вона не усвідомлювала, наскільки чітко Чарльз розуміє, що відбу­вається: у розмовах він цього не видавав.

— Луелло! — він невпевнено підводився в ліжку. — Луелло! Де ти?

— Тут, Чарльзе, поруч, — вона намагалася говорити м’яким, веселим тоном.

— Якщо хочеш піти, Луелло, то краще йди. Схоже, я для тебе недостатньо хороший чоловік.

Жінка заперечила це твердження заспокійливим тембром голосу.

— Я все вирішив, Луелло, і зрозумів, що не можу губити заради тебе своє здоров’я... — опісля квапно й пристрасно зашепотів: — Не йди, Луелло, заради Бога, не йди та не залишай мене! Пообіцяй, що не покинеш! Я виконаю все, що скажеш, тільки не покидай мене!

Найбільш її дратувало його приниження перед нею; він був людиною стриманою, тож жінка раніше й подумати не могла, наскільки він відданий їй.

— Я відійду лиш на хвильку. Це лікар Мун, твій друг, Чарльзе. Прийшов тебе провідати — пам’ятаєш? І хоче перед відходом зі мною переговорити.

— Ти повернешся? — хвилювався він.

— Незабаром, лиш на хвильку. Ось так… лежи спокійно.

Піднявши голову Чарльза, Луелла збила подушку. Завтра має з’явитися нова досвідчена медсестра.

У вітальні чекав лікар Мун — післяобідні промені світла надавали його костюмові більш зношений та пошарпаний вигляд. Він був страшенно неприємний їй, оскільки вона без жодного приводу уявила, ніби він винен в її нещасті. Але відмовитися від розмови Луелла не могла: лікар виявив винятковий інтерес і співчуття. Вона не попросила його проконсультуватися з фахівцями, хоча… коли лікар так занепав.

— Місіс Хемпл, — чоловік підійшов, простягнувши свою руку, і Луелла тривожно її торкнулася. — Маєте хороший вигляд.

— Добре почуваюся, спасибі.

— Вітаю, ви відмінно впоралися з ситуацією.

— Я зовсім не справлялася з ситуацією. Я просто робила те, що належить...

— Отож-бо й воно.

Терпіння Луелли добігало кінця.

— Я роблю те, що говорить мені мій обов’язок, і нічого більшого, — продовжила жінка. — Причому без особливого бажання.

Раптово вона знову розговорилася з лікарем, як того нещасного вечора, — розуміючи, що звертається до нього, немов до близької людини, все ж не могла зупинити потік слів.

— Домашні справи не ладнаються, — з гіркотою почала вона. — Слуг довелося звільнити, тепер найняла жінку на денний час. Син застудився. З’ясувалося, що няня не справляється зі своїми обов’язками, навколо просто диявольське пекло.

— Чи не могли б ви сказати, як саме з’ясувалося, що няня не справляється зі своїми обов’язками?

— Коли змушений залишатися в будинку, волею-неволею робиш всілякі прикрі відкриття.