Лікар кивнув, очі на стомленому обличчі вивчали далекі кути кімнати.

— Відчуваю надію, — повільно протягнув він. — Як і казав, обіцяти нічого не можу. Просто роблю все, що можу.

Луелла здивовано підняла брови.

— Про що це ви? Ви для мене нічого не зробили... зовсім нічого!

— Нічого особливого — поки, — млявим тоном промовив Лікар. — На все потрібен час, місіс Хемпл.

Вимовлені сухо й монотонно, ці слова не здалися образливими, і все ж Луелла відчувала, що гість зайшов занадто далеко. Вона встала.

— Таких, як ви, я вже зустрічала, — холодно мовила вона. — З якоїсь невідомої причини ви уявляєте себе «старим добрим другом сім’ї». Втім, я не кваплюся заводити дружбу, та й не давала вам привілеїв бути таким… — вона хотіла сказати «нахабою», та щось її стримало. — Щиросердним зі мною.

Коли за чоловіком зачинилися двері, Луелла забігла на кухню, щоб пересвідчитися, чи зрозуміла прислуга, що потрібно приготувати три різні обіди: для Чарльза, дитини та для неї самої. Важко було обходитися однісінькою прислугою, коли справи в будинку так погіршилися. Потрібно зателефонувати до іншого агентства з працевлаштування: у цих, схоже, вже закінчується терпіння.

На превеликий подив, жінка застала покоївку сидячи за кухонним столом: та, вдягнена в пальто, ще й у капелюсі, читала газету.

— Що… — Луелла силкувалася пригадати ім’я, — що ж, що вже трапилося, місіс…

— Місіс Данські, ваша ласка.

— Що сталося?

— Боюся, я не зможу вам догодити. Я звичайнісінька кухарка, готувати для хворих не навчена.

— Але я на вас розраховувала.

— Справді дуже шкода, — жінка вперто похитала головою. — Мені потрібно про власне здоров’я думати. Коли я влаштовувалася, вони не сказали, що це за робота. А коли ви веліли прибрати в кімнаті вашого чоловіка, я зрозуміла: мені це не під силу.

— Я ж не прошу вас прибирати, — з відчаєм промовила Луелла. — Залишіться хоча б до завтра. Сьогодні мені не вдасться знайти вам заміну.

Місіс Данські ввічливо посміхнулася.

— У мене теж діти є, мені про них потрібно думати.

Луелла вже збиралася запропонувати їй більше грошей, але не витримала й зірвалася:

— Ну й егоїзм, у житті нічого подібного не чула! Кинути мене в такий скрутний час! Дурепа стара!

— Прошу заплатити за відпрацьований час — і я піду, — спокійно відповіла на те місіс Данські.

— І цента ви не отримаєте, якщо підете!

Луелла тут же розкаялася у своїх словах, але гордість не дозволяла взяти їх назад.

— Прошу мені заплатити!

— Ідіть геть!

— Піду, коли отримаю свої гроші, — обурилася місіс Данські. — Мені про власних дітей потрібно думати.

Луелла набрала повітря в груди й ступила вперед. Налякана її люттю, місіс Данські розвернулася, і, бурмочучи щось під ніс, вилетіла за двері.

Луелла підійшла до телефону й, зателефонувавши в агентство, пояснила, що жінка пішла.

— Не могли б ви прислати до мене когось відразу? Мій чоловік хворий, дитина хвора.

— Вибачте, місіс Хемпл; в офісі зараз нікого немає. Вже далеченько за четверту.

Луелла деякий час сперечалася. Врешті їй пообіцяли, що зателефонують знайомій жінці, котра працювала на замінах. Нічого кращого до завтра вони вигадати не могли.

Ллуела телефонувала ще кільком агенціям, проте, здавалося, що індустрія обслуговування на сьогодні припинила свою діяльність. Подавши Чарльзу його ліки, жінка м’яко й навшпиньках подріботіла до дитячої кімнати.

— Як крихітка? — запитала вона неуважно.

— Дев’яносто дев’ять і один[26], — прошепотіла няня, підносячи термометр до світла. — Тільки що міряла.

— Це багато? — насупилася Луелла.

— Перевищення — якихось шість десятих. Не так вже й багато для другої половини дня. При застуді легкий жар — не рідкісне явище.

Луелла підійшла до ліжечка й простягнула руку до щоки синочка, згадуючи, у розпалі своєї тривоги, наскільки ж він схожий із незрівнянним серафимом з автобусної реклами мила «Люкс».

Затим звернулася до медсестри.

— Ви вмієте готувати?

— Ну… з мене поганий куховар.

— Ну, хоча б дитині їжу приготуєте сьогодні? Стара шкапа пішла, і немає до кого звернутися; я у відчаї.

— Ой, гаразд, я приготую їжу для дитини.

— Тоді гаразд. Спробую приготувати щось для чоловіка. Прошу, не зачиняйте двері, аби я чула дзвіночок, коли прийде лікар. І дайте мені знати.

Скільки лікарів! Вони бували в будинку постійно. Щоранку — фахівець і сімейний лікар, потім дитячий лікар, а сьогодні, у вітальні, лікар Мун, незворушний, наполегливий, непроханий. Луелла вирушила на кухню. Вона вміла готувати яєчню з беконом — це часто доводилося робити після театру. Проте Чарльзу треба було їсти овочі — їх потрібно зварити, стушкувати чи ще щось на кшталт, а в плиті так багато дверцят і духовок, що вона стояла й не знала що з ними робити.

Луелла взяла синю каструльку, нову на вигляд, нарізала моркви й додала трохи води. Коли вона поставила каструльку на плиту й почала згадувати, що робити далі, задзвонив телефон. Телефонували з агентства.

— Так, це місіс Хемпл.

— Жінка, яку ми до вас посилали, повернулася сюди зі скаргою, що ви не заплатили їй за відпрацьований час.

— Я вже вам пояснювала, що вона відмовилася залишитися, — з запалом заперечила Луелла. — Вона порушила угоду, і мені здається, я не зобов’язана...

— Ми повинні стежити за тим, щоб нашим співробітникам платили, — повідомив представник агентства. — Інакше, яка їм від нас користь, еге ж? Вибачте, місіс Хемпл, але ми не зможемо надати вам іншу прислугу, поки це маленьке непорозуміння не буде залагоджено.

— О, я заплачу, заплачу! — скрикнула Луелла.

— Звичайно, нам бажано зберігати добрі стосунки з нашими клієнтами...

— Звісно, авжеж!

— Так що якщо ви завтра відправите їй її платню... Сімдесят п’ять центів за годину.

— Але ж сьогодні! — вигукнула жінка. — Пришліть когось сьогодні.

— Ну… вже доволі пізно. Я і сам збираюся додому.

— Але я місіс Чарльз Хемпл! Невже не зрозуміло? Я повністю відповідаю за свої слова. Я дружина Чарльза Хемпла, Бродвей, будинок чотирнадцять...

І тут Луелла усвідомила, що Чарльз Хемпл з будинку чотирнадцять на Бродвеї — безпорадний хворий і розраховувати на його захист абсолютно марно. У розпачі від несподівано відкритої їй жорстокості світу жінка повісила слухавку.

Після ще десятьох хвилин шаленої колотнечі на кухні Луелла пішла до няні, яку недолюблювала, і зізналася, що приготувати вечерю для чоловіка не вдалося. Няня оголосила, що її голова страшенно болить, та ще й із хворою дитиною клопоту по горло, втім, хоч і без ентузіазму, жінка погодилася показати Луеллі, як треба готувати.

Проковтнувши своє приниження, Луелла слухняно виконувала вказівки, поки няня, буркочучи щось під носа, експериментувала з незнайомою плитою. Куховарство якось пішло. Тоді за розкладом няні треба було купати Чака, і Луелла на самоті опустилася за кухонний стіл і почала прислухатися до кипіння і запахів, що долинали із каструлі.

«І жінки роблять це щодня, — думала собі вона. — Тисячі жінок. Готують та піклуються про хворих людей — та ще й на роботу ходять».

Але вона не бачила, що її об’єднує з цими жінками, за винятком тої загальної ознаки, що в них, як і в неї, по дві ноги й руки. Звучало це приблизно так: «Жінки островів південного моря носять сережки у вухах». Сьогодні жінка у власному будинку просто займалася невластивою для неї роботою, і це їй не надто подобалося. Для неї то був просто безглуздий виняток із правил.

Раптово почулися повільні кроки; вони лунали в їдальні, затим — у комірчині. Злякавшись, що це знову лікар Мун, Луелла підняла погляд: з комірчини виходила няня. У голові промайнуло, що няня теж може бути хворою.

І справді, тільки-но діставшись до дверей кухні, няня похитнулася й схопилася за ручку, мов птах, який сідає на гілку й щільно обхоплює її кігтями. Потім вона мовчки впала на підлогу. У ту ж мить задзвонив дзвоник, і Луелла з полегшенням скочила: це прибув дитячий лікар.