— Всього лиш зомліла, — констатував він, поклавши голову дівчини на свої коліна. Її повіки здригнулися. — Так, всього лиш зомліла.

— Лікарня, не дім! — скрикнула Луелла, розпачливо всміхнувшись. — Всі хворі, тільки я здорова, лікарю.

— Вона теж здорова, — трохи помовчавши, запевнив лікар. — Серце б’ється рівно. Просто знепритомніла.

Після того, як Луелла допомогла лікареві покласти ожиле тіло няні в крісло, то поквапилася в дитячу кімнатку й підбігла до ліжечка сина. Спокійно відкинула залізне бокове огородження. Жар начебто спав — рум’янцю більше не було.

Луелла нахилилася й торкнулася щоки сина.

Несподівано пролунав її страшенний крик.

Навіть після похорону дитини Луелла не усвідомлювала, що втратила її. Жінка повернулася до квартири й, бурмочучи ім’я сина під носа, сновигала по дитячій кімнаті. Опісля, налякана горем, опустилася й задивилася на білу колиску, де збоку красувалося червоне курча.

— Що тепер зі мною буде? — прошепотіла вона. — Коли я зрозумію, що більше не побачу Чака, трапиться щось жахливе!

Поки ще в цьому не впевнилася. Коли б дочекатися сутінків, то няня й приведе його з прогулянки. Їй згадалася трагічна плутанина, нібито хтось повідомив, що Чак помер, а якщо це й справді так, то чому його кімнатка — з маленькою щіточкою та гребінцем — очікують на нього, і що тут робить вона, його мати?

— Місіс Хемпл!

Луелла підвела очі. Біля дверей стояв лікар Мун, понурий і обшарпаний.

— Ідіть, — глухо промовила Луелла.

— Ви потрібні вашому чоловікові.

— Мені все одно.

Лікар Мун ступив у кімнату.

— Ви, напевно, не зрозуміли, місіс Хемпл. Він вас кликав. Тепер у вас немає нікого, окрім нього.

— Ненавиджу вас! — несподівано випалила вона.

— Як вам хочеться. Я ж не обіцяв нічого, ви знаєте. Я роблю, що можу. Вам стане краще, коли усвідомите, що ваша дитина померла, що більш ви сина не побачите.

Луелла різко підвелася.

— Мій син не помер! — викрикнула вона. — Ви брешете! Ви завжди брешете!

Її гарячкові очі впилися в його очі й вловили щось там таке, водночас жорстоке й добре, що вразило її й зробило безсильною перед ним і покірною. У стомленому відчаї жінка опустила свій погляд.

— Добре, — втомлено пробурмотіла вона. — Дитина померла. І що мені тепер робити?

— Вашому чоловіку набагато краще. Все, що йому потрібно — це відпочинок і сердечність. Але вам треба підійти до нього й розповісти що трапилося.

— Ви, напевно, думаєте, що допомогли йому, — з гіркотою в голосі відгукнулася Луелла.

— Можливо. Він почувається набагато краще.

Майже краще… Ну ось, ніщо більше не прив’язує її до цього будинку. Ця частина життя завершилася — можна її відкинути, разом із бідами та турботами, і бути вільною як вітер.

— Я підійду до нього через хвильку, — мовила Луелла відсутнім голосом. — Благаю, залиште мене наодинці.

Небажана тінь лікаря Муна розчинилася в темряві передпокою.

— Я можу піти, — прошепотіла Луелла. — Життя, замість того, що відібрало, подарувало мені волю.

Проте не можна затримуватися ні на мить, бо Життя знову її пов’яже та поневолить новими стражданнями. Вона викликала носія, який обслуговував мешканців будинку, і попросила його принести з комори її валізу. Опісля з шифоньєра та гардеробу жінка почала діставати свої дрібнички, намагаючись пригадати те, що з цього належало їй до шлюбу. Жінка навіть знайшла дві старі сукні, які входили в придане — прадідівські й трохи тугі в стегнах — та вони опинилися у валізці.

Нове життя.

Чарльз видужав, сина, якого вона обожнювала і який їй трохи докучав, більше немає.

Коли закінчила пакуватися, механічно рушила на кухню, аби довідатися як там проходить підготовка до вечері. Поговорила з куховаркою про особливі страви для Чарльза й попередила, що сама обідає не вдома. На мить її погляд впав на маленьку каструльку, яку використовували для приготування їжі Чака, і жінка застигла, мов камінь. Вона зазирнула в холодильник і побачила, що всередині там чисто й свіжо. Опісля зайшла до кімнати Чарльза. Той сидів на ліжку, а доглядальниця йому читала. Голова його стала майже суцільно білою, сріблясто-білою, темні очі на тонкому молодому обличчі здавалися величезними.

— Син хворіє? — запитав він буденним тоном.

Жінка кивнула.

Він зачекав, прикрив очі. Потім додав:

— Він помер?

— Так.

Якийсь час чоловік мовчав. Доглядальниця підійшла та поклала руку на його чоло. Дві величезні, холодні сльози викотилися з його очей.

— Я знав, що хлопчик помер.

Після чергової тривалої паузи заговорила доглядаль­ниця:

— Лікар сказав, що сьогодні, поки все ще сонячно, його можна вивести на прогулянку. Йому варто трішки змінити середовище.

— Гаразд.

— Я гадала… — доглядальниця вагалася, — я гадала, що вам обом пішло б на користь, коли замість мене ви б взяли його під опіку.

Луелла поспішно похитала головою.

— О ні, — сказала вона, — сьогодні я не в змозі.

Доглядальниця кинула на неї двозначний погляд. З рап­то­вим почуттям жалю до Чарльза Луелла повільно схили­лася над ліжком і поцілувала того в щоку. Після того, не сказавши й слова, пошкандибала до своєї кімнати, одягла капелюшок і пальто й рушила до вхідних дверей, тримаючи валізку в руці.

У передпокої Луеллі тут же впала в очі тінь. Якщо оминути її — будеш вільна. Обійти її справа або зліва чи веліти їй забратися з дороги. Але тінь вперто відмовлялася зрушити з місця, і Луелла, тихенько скрикнувши, опустилася на стілець.

— Я думала, ви пішли, — зі сльозами в голосі сказала вона. — Я ж просила вас піти.

— Скоро я піду, — мовив лікар Мун, — але не хочу, аби ви зробили колишню помилку.

— Я не роблю помилок, я залишаю їх у минулому.

Зношений костюм застигнув у дверях. Кругле бліде обличчя розпливалося, роздвоювалося, множилося; всі обличчя були різні, але це було те саме обличчя — сумне, щасливе, трагічне, байдуже, покірне, і нарешті десятки лікарів Мунів вишикувалися в нескінченний ряд відбиттів, як місяці, що йдуть у перспективу минулого.

— Ви намагаєтеся втекти від себе, але не можете. Чим більше тікаєте, тим більше себе наздоганяєте.

— Але я мушу, — люто заперечила вона. — Геть з цього будинку, сповненого смерті й невдачі!

— Ще не все втрачено. Все тільки починається.

Вона підвелася.

— Дозвольте пройти.

— Ні.

І тут вона здалася, як бувало щоразу при їхніх розмовах. Вона закрила обличчя руками й заплакала.

— Відправляйтеся назад і скажіть доглядальниці, що самі повезете чоловіка на прогулянку.

— Не можу.

— Можете.

І знову, подивившись на лікаря Муна, Луелла зрозуміла, що підкориться. Усвідомлюючи, що дух її зломлений, вона підхопила валізу й попрямувала назад.

Чому лікар Мун здобув над нею таку дивовижну владу, Луелла не розуміла. Та з плином часу усвідомила, що робить багато речей, які раніше їй були огидні. Жінка залишилася в будинку з Чарльзом, а коли він остаточно одужав, бувала з ним на званих обідах і в театрі, та тільки якщо він сам висловлював таке бажання. Ходила на кухню щодня й із невеликим бажанням стежила за будинком — спершу зі страху, що все знову піде шкереберть, а потім за звичкою. Причому її не полишало відчуття, що її поведінка якось пов’язана з лікарем Муном: він немовби постійно розповідав їй щось важливе про життя чи натякав, але щось і приховував, боячись, що вона дізнається.

Коли відновилося їхнє нормальне існування, Чарльз, як зауважила Луелла, став не таким нервовим. Зі звичкою потирати обличчя він розпрощався й, хоч світ здавався не таким різнобарвним й щасливим, як раніше, до душі інколи горнувся раніше незвіданий спокій.

І ось одного прекрасного дня лікар Мун сказав їй, що йде.

— Як так, назавжди? — злякалася Луелла.

— Назавжди.

Якусь дивну мить жінка не розуміла — шкодує вона чи радіє.