Стелла слухала, бліда й змарніла. Через місяць-другий вона вирушила в контору до Теда Дрінквотера й переказала слова фахівця. Дрінквотер нахмурився — мабуть, через те, що почувався незручно й зауважив, що фахівцям заплатили за вигадування нісенітниць. Йому дуже шкода, але фірма повинна працювати далі, а тому для всіх, включаючи й Генрі, буде краще, якщо партнери розлучаться. Він ні в чому Генрі не звинувачує, втім, йому ніяк не виходить з голови, що через нездатність партнера привести себе в хорошу форму не реалізувалася найважливіша для них угода.

Пролежавши рік, Генрі Маккомас одного разу виявив, що може рухати рукою нижче ліктя; з цього дня одужання прискорилося. У 1919, не маючи майже нічого, окрім власних здібностей і відомого імені, він затіяв власну справу й на той час, 1926 року, коли закінчується наша розповідь, придбав собі кілька мільйонів доларів.

Далі — вже інша історія. У ній фігурують інші герої, і дія розгортається тоді, коли особисті проблеми Генрі Маккомаса були більш-менш вдало розв’язані, проте з минулим історія не пориває. Історія ця пов’язана з донькою Генрі Маккомаса.

Гонорії виповнилося дев’ятнадцять, і вона успадкувала від батька пшеничне волосся (сучасна мода вимагала коротку довжину), від матері — маленьке, гостреньке підборіддя, очі, схоже, були її особистим надбанням: жовті, глибоко посаджені, в оточенні коротких, цупких вій, котрі виблискували, мов зірки з променями на малюнку. Фігура її була крихітною й дитячою, коли Гонорія усміхалася, можна було застигнути з переляку, бо замість молочних зубів могли з’явитися дірки, втім зуби, маленькі й біленькі, зовсім не молочні, показувалися в повному комплекті. Чимало чоловічих поглядів стежило за її розквітом. Гонорія розраховувала вийти заміж цієї осені.

А з ким одружитися — вже інше питання. Був собі молодий чоловік, який проводив час у постійних переїздах туди-сюди з Лондона до Чикаго, учасник змагань з гольфу. Коли б вона обрала його, то принаймні могла твердо розраховувати, що бачитиметься з ним щоразу, коли чоловік проїжджатиме повз Нью-Йорк. Був ще Макс Ван Кемп, ненадійний (думала вона), проте з гарними рисами обличчя, схожого на поспішно виконаний ескіз. Ще — підозрілий тип Странглер, що грав у поло: він, може, як і герої Етель М. Делл[32], вирощуватиме дружину тростиною для верхової їзди. І був ще Расселл Кодман, права рука її батька, молодий чоловік із перспективами, який подобався їй більше, аніж інші.

Багато в чому Расселл Кодман нагадував її батька: неквапливий тугодум, схильний до повноти; можливо, ці якості зі самого початку допомогли вирізнитися серед інших чоловіків перед батьком Гонорії. Манери його були щирими, усмішка рішуча й добра, а до Гонорії він перейнявся інтересом з самого початку, коли, три роки тому, побачив, як вона входила в контору батька. Поки що, втім, він не зробив Гонорії пропозиції — і хоч це дратувало дівчину, але за це вона теж прихильно ставилася до нього: перед тим, як розділити життя на двох, чоловік має стати надійним й успішним. Макс Ван Кемп, навпаки, разів десять пропонував їй руку й серце. Він був такою собі дотепною «блискавкою», з нової епохи, голова в нього завжди повнилася задумами, що не просувалися далі сміттєвого кошика Маккомаса; один із тих дивних бродяг бізнесу, що кочують з місця на місце, подібно до середньовічних менестрелів, примудряючись все ж зберігати поступальний характер руху. У конторі Маккомаса він з’явився рік тому з рекомендаційним листом від приятеля шефа.

Ван Кемпа взяли на роботу. Довгий час ні він, ні його роботодавець, ніхто з офісу цілком не розуміли — що за посада. Тоді Маккомас цікавився експортом, розвитком нерухомості й, на майбутнє, вивчав можливість застосування ідеї фірмових магазинів в інших областях.

Ван Кемп писав реклами, досліджував маєтності та виконував такі невиразні завдання, що позначалися фразою: «Цим нехай займеться Ван Кемп». Він, своєю надмірною метушливістю, створював враження того, що старається більше, ніж необхідно; інші, спостерігаючи за його крикливістю та пустою мотаниною, називали Ван Кемпа шарлатаном й заявляли, що він завжди помиляється.

— Та що ж трапилося з вами, парубки? — одного дня запитав його Генрі Маккомас. — Схоже, бізнес для вас — це якісь фокуси, винайдені десь у тисячу дев’ятсот десятому, про які ніхто й ніколи не чував. Щоб розглянути якусь ділову пропозицію, ти неодмінно повинен перекласти її на свою власну новітню мову. Що ти розумієш, кажучи, що хочеш «продати» мені якусь пропозицію? Ти маєш на увазі висловити її, чи просиш за неї грошей?

— Це просто мовленнєвий зворот, містере Маккомасе.

— Тоді не обманюй себе, що це має ще якісь значення. Діловий розум — це звичайнісінький собі розум, обумовлений твоїми власними здібностями. І нічого більше.

— Те ж саме говорив містер Кодман, — лагідно погодився Макс Ван Кемп.

— Ймовірно, він має рацію. Послухай... — Маккомас примружив очі. — Як ти поставишся до того, щоб пристати на невеличке змагання між тобою й цим джентльменом? Переможцю вручаю п’ять тисяч доларів.

— Із задоволенням, містере Маккомасе.

— Дуже добре. Тоді слухай. У нас є роздрібні магазини залізних товарів у всіх містах Огайо й Індіани з населенням понад тисячу осіб. Якийсь хлопець на прізвище Мактіг запозичив цю ідею — він взявся за міста з населенням від двадцяти тисяч, і тепер у нього мережа більша за мою. Я хочу оскаржити його першість у таких містах. Кодман відправився в Огайо. Ти, скажімо, візьмеш собі Індіану. Пробудеш там півтора місяця. Відвідаєш у цьому штаті всі міста з населенням більшим, ніж двадцять тисяч, знайдеш кращі магазини залізних товарів і купиш їх.

— А що, якщо кращий купити не вийде?

— Роби що зможеш. Час втрачати не можна, цей Мактіг добряче нас випередив. Чи зможеш виїхати сьогодні ж?

Маккомас взявся давати подальші інструкції, Ван Кемп не міг знайти собі місця з нетерплячки. Він уже засвоїв, що від нього вимагали, і поспішав у дорогу. Але спершу він хотів поставити Гонорії Маккомас те саме питання.

Віковічна відповідь знову переслідувала парубка: дів­чина знала, що вийде заміж за Рассела Кодмана, тільки-но дочекається пропозиції від нього. Часом, залишаючись з Кодманом наодинці, її тіло тремтіло від хвилювання, бо вона відчувала, що час настав — через мить романтичне зізнання злетить з його вуст. Вона не відала, якими будуть ті слова любові, не могла їх і уявити, втім була певна, що вони сповняться бентежністю й незвичайністю, на відміну від спонтанних благань Макса Ван Кемпа, якого знала з голови до п’ят.

Дівча нетерпляче очікувало повернення Расселла Кодмана з Заходу. Цього разу, якщо він промовчить, вона заговорить сама. А, може, він і не хоче її насправді, може, душа його горнеться до іншої. Тоді вона вийде за Макса Ван Кемпа й зробить його нещасним, демонструючи, що молодик отримав лиш уламки її розбитого серця.

Півтора місяця непомітно підійшли до кінця, і Расселл Кодман повернувся в Нью-Йорк. Він повідомив батькові Гонорії, що того вечора має намір з нею побачитися. Знемагаючи від хвилювання, Гонорія тільки те й робила, що під різними виправданнями бігала до парадних дверей. Нарешті задзвенів дзвоник, у хол вийшла покоївка й впустила відвідувача.

— Максе! — скрикнула Гонорія.

Макс зробив крок їй назустріч, і вона побачила, що обличчя його втомлене й бліде.

— Вийдеш за мене? — запитав він без зайвих слів.

Гонорія зітхнула.

— Вкотре?

— Я вже не рахую, — весело мовив він. — Але я ще й не починав. Наскільки правильно я розумію, ти відмовля­єшся?

— Так, вибач.

— Чекаєш на Кодмана?

Вона насупилася.

— Це не твоя справа.

— А де твій батько?

Гонорія мовчки тицьнула пальцем у бік бібліотеки, не воліючи й слова більше промовити.

Макс увійшов у бібліотеку, Маккомас звівся із-за столу.

— Ну що? — запитав він. — Як успіхи?

— А як успіхи в Кодмана?

— Непогано. Він купив вісімнадцять магазинів — частина з них якраз ті, за якими полював Мактіг.