Зі злісним риком містер Вудлі скочив на ноги, порився в кишені та кинув на стіл жменю монет.

Через десять хвилин тимчасовий співробітник, що зайшов із доповіддю, помітив, що на звичному місці немає ані юного Маккомаса, ані його капелюха. Зате в кабінеті він застав містера Вудлі — з червоним обличчям і піною з рота той люто кричав щось в телефонну слухавку. Одяг його, на подив співробітника, нагадував соромливе дезабільє, а на паркеті красувалися всі шість ґудзиків від підтяжок.

У 1902 році Генрі Маккомас важив 196 фунтів[31].

У 1905-му, коли повернувся в рідне місто, Ельмір, аби одружитися зі своєю першою любкою, його вага підбиралася рівно до 210.

Наступні два роки маса тіла залишалася незмінною, але після паніки 1907 року швидко досягла 220 фунтів, які, либонь, до кінця життя, притримували його тіло ближче до землі.

На свій вік Маккомас виглядав: жовте волосся при певному освітленні переливалося в солідно сиве, огрядна фігура вселяла ще більше поваги. Протягом п’яти років після того, як покинув господарство, він не планував зайнятися власним бізнесом.

Темперамент Генрі Маккомаса, який жив за власними правилами, не бажав танцювати під дудку інших. Так чи інакше він мав дотримуватися власних правил, нехай навіть під загрозою приєднатися до когорти невдах, які щось та й намагалися зробити. Рівно через тиждень після того, як Маккомас отримав свободу від всіх чужих ієрархічних структур, йому довелося викласти свою точку зору перед партнером, Теодором Дрінкватером — той поцікавився вголос, невже Маккомас взяв собі за правило ніколи не приходити на роботу раніше одинадцятої години.

— Схоже на те, — відгукнувся Маккомас.

— З якого дива? — обурено запитав Дрінквотер. — А ти подумав, який приклад ти подаєш нашим конторським працівникам?

— Хіба міс Джонсон демонструє ознаки дезорганізованості?

— Маю на увазі той час, коли в нас працюватиме більше людей. Ти ж не старець, Маку, за плечима якого життя працелюбного чоловіка. Тобі ж тільки двадцять вісім, як і мені. А що ти робитимеш в сорок років?

— Я приїжджатиму на роботу об одинадцятій все своє життя.

Того ж тижня перші клієнти запросили партнерів на ланч у відомий діловий клуб; найменш значним членом цього клубу був раджа з успішної, могутньої імперії.

— Оглянься, Теде, — прошепотів Маккомас, коли вони виходили з їдальні. — Ось той схожий на борця-професіонала, а цей на актора-кривляку. Той, що за тобою, викапаний водопровідник; є ще візник вугілля й пара ковбоїв — бачиш? Он — хронічно хворий, разом з тим — хижак; той, що праворуч — лихвар. Святий Боже, куди поділися всі бізнесмени, з якими планували зустріч?

На зворотному шляху в контору вони заглянули в невеликий ресторанчик, де зібрався на ланч натовп місцевих клерків.

— Оглянься, Теде, і помітиш людей, які знають правила — думають і діють відповідно до свого стану.

— Гадаю, якщо вони почеплять рожеві вуса й стануть приходити на роботу о п’ятій годині дня, з них вийдуть великі люди, — пожартував Дрінквотер.

— Хіба я мав на увазі вихваляння? Потрібно просто приймати себе таким, який ти є. Нас виховали на казках про чистий аркуш, але хто вірить у них, крім тих, хто потребує віри й надії, щоб не зійти з розуму? Думаю, коли люди засвоять ту істину, що в кожного є свої слабкості, Америка стане більш щасливою країною. Всі риси, притаманні двадцятиоднорічним, зазвичай залишаютьс й надалі.

У будь-якому разі, риси характеру Маккомаса залишилися сталими. Генрі Маккомас не погодився б пообідати з клієнтом в поганому ресторані заради тризначної угоди, не скоротив би час своєї трапези заради чотиризначної угоди та не скасував би її взагалі заради угоди п’ятизначної. І попри всі ті примхи, експортна фірма, в якій він був власником сорока дев’яти відсотків акцій, почала посилено постачати Південну Америку локомотивами, динамо-машинами, колючим дротом, гідравлічними двигунами, підіймальними кранами, гірським обладнанням та іншими атрибутами цивілізації. У 1913 році, коли Генрі Маккомасу виповнилося тридцять чотири, він був власником будинку на 92-й вулиці й планував наступного року заробити тридцять тисяч доларів. Але через абсолютно неочікуване замовлення з Європи — предметом якого аж ніяк не був рожевий лимонад — з’явилася можливість подвоїти дохід. Прибув агент із закупівель британського уряду, за ним його колеги з Франції, Бельгії, Росії та Сербії; під наглядом Дрінк­вотера й Маккомаса була зібрана частина товару. З’явився шанс стати багатіями. Та в справу несподівано втрутилася жінка — дружина Генрі Маккомаса.

Стелла Маккомас була дочкою дрібного торговця сіном і зерном з околиці Нью-Йорка. Батькові не щастило, він вічно балансував на межі краху, так що дитинство Стелли пройшло під тінню тривоги. Пізніше, коли Генрі Маккомас завів справу в Нью-Йорку, Стелла заробляла викладанням фізкультури в одній з середніх шкіл міста Ютика. Як наслідок, дівчина вступила в шлюб з вірою в ряд певних суворих правил, що стосувалися догляду за тілом, та ще з перебільшеними страхами перед нещастями.

У перші роки жінка була настільки вражена швидкими успіхами свого чоловіка, настільки поглинена турботою про дітей, що страждаючи від провінційної обмеженості, уявляла свого коханого в ролі святенника й захисника. Але діти підросли, дівчинка вже одягала сукні та носила у волоссі банти, хлопчика віддали під опіку англійської няні, і в Стелли стало більше часу для того, щоб придивитися до чоловіка. Його ледачі звички, надмірна вага, цілеспрямованість, що вже зводила з розуму — перестали здаватися їй атрибутами успіху; то були його особливості характеру.

Якийсь час Генрі не звертав особливої уваги на її натяки щодо дієти, щодо зміни розпорядку дня й не зважав на заздрісні зіставлення його звичок з усталеними зразками. Та все змінилося одного ранку, коли Маккомас помітив, що подана йому кава зовсім позбавлена смаку.

— Я не можу пити цей напій — вже як тиждень кава ні риба ні м’ясо, — скаржився він. — І чому ти приносиш з кухні готову чашку? Я хочу сам додавати вершки та цукор.

Стелла уникла відповіді, але пізніше Генрі повернувся до цієї розмови:

— Стосовно кави. Ти ж пам’ятатимеш, що сказати Розі?

Раптом вона розпливлася в невинній посмішці.

— Хіба не почуваєшся краще, Генрі? — радісно запитала вона.

— Що?

— Безтурботно, спокійно?

— Хто сказав, що я був стурбований, чи неспокійний?

— Ну ось, — жінка переможно глянула на нього. — Ти смієшся над моїми теоріями, але цього разу тобі доведеться визнати, що вони таки працюють. Ти почуваєшся краще, бо вже тиждень не п’єш каву з цукром.

Генрі недовірливо втупився в неї.

— Що я пив?

— Каву з сахарином.

Він обурено піднявся з місця й жбурнув газету на стіл.

— Я мав би здогадатися, — спалахнув він. — Всі ці трюки з готовою кавою з кухні. Що таке, чорт забирай, сахарин?

— Це замінник для тих, хто схильний до повноти.

Якусь мить чоловік готовий був зірватися з люті, та потім опустився на стілець, здригаючись від сміху.

— Тобі пішло на користь, — з докором промовила дружина.

— Гаразд, надалі я без цієї користі обійдуся, — похмуро відгукнувся чоловік. — Мені тридцять чотири, і за десять років я не хворів жодного дня. Я знаю свій організм з голови до п’ят — ти так свого не знаєш.

— Генрі, ти не провадиш здоровий спосіб життя. Організм твій тобі це скаже після сорока.

— Сахарин! — Генрі знову вибухнув реготом. — Сахарин! Я думав, це засіб, щоб утримати людину від спиртного. Знаєш, бувають такі...

Стелла несподівано розлютилася:

— Чом би й ні? Має бути соромно — в такому віці та такий опасистий. Якби ти хоч трохи займався фізкультурою й не валявся цілий ранок в ліжку, цього б не сталося...

— Якби я хотів бути фермером, — холоднокровно заперечив чоловік, — я б не виїжджав з дому. Питання з сахарином на сьогодні вирішене — зрозуміло тобі?