– Ти 6 хоч ножі поточив! ..

А й справді, чому б вам і не поточити ножі. Але як? У вашої дружини це виходить блискуче. Ніж буває як лезо бритви. Інколи, нарізаючи собі хліб, ви раните пальця і зозла кидаєте:

– Ну, ти й точиш! Тобі що, цим ножем голитися чи хліб різати?! Он через тебе ледь пальця не відтяв.

– Так точи сам, – каже вона замість того, щоб поцікавитися, як ви там порізалися: до кістки чи не до. кістки.

– Не до кістки, радуйся! ..

Ви йдете на кухню і відчиняєте пенал (є такі довгі вертикальні стовпи, які чомусь називаються ще й пеналами).

– Що ти тут шукаєш?!

– Ножа!

– Якого ножа?

– Звичайно, кухонного ножа. Хочу нагострити!

– Так він же у шухляді. Ось тут, горе ти моє, в буфеті, – каже вона і витягає з брязкотом шухляду, начинену всяким непотребом: сіточками, виделками, ложками, ополониками, нікуди не годящими штопорами, шилом, ключами для відкривання консервних банок, старими ручками від м'ясорубок і, звичайно, ножами – випуклими кухонними, столовими, десертними, срібними, з нержавіючої сталі.

Ви берете газету (бажано ту, яку свого часу відклали, щоб потім почитати чи перевірити якусь таблицю), загортаєте в неї ножі – і до дверей.

– Ти куди?

– Точити ножі.

– На всю ніч?

– Чому на всю?! Незабаром повернусь...

– То хіба їх не можна точити дома? Он скільки брусків і наждаків понакуплювали!

– Петро Семенович обіцяв поточити на заводі, усі разом, електролізом. Щоб ти не мучилась. І метал не стирається, і ножі... волосінь на льоту ріжуть...

Ви прихоплюєте м'яту п'ятірку (без півлітри якось незручно людину турбувати) і йдете до Петра Семеновича.

Після того, як уже в пляшці залишиться остання крапля, ви кажете:

– Ну, мені, здається, пора. Засидівся...

– Та ти що! У мене ще й своя пляшка є...

– Ну, хіба що... Але так, по одній... На коня... і додому... А то жінка... Ти ж знаєш мою жінку...

– Вони всі однакові, – спокійно каже Петро Семенович, а ще спокійніше розливає по фужерах. – Вони нас ніколи не розуміли... Ну, поїхали... Запивай з чарки...

– Ух, – кажете ви. – Міцна. Мабуть, власного виробництва! Така коня з ніг звалить...

– Ти закусюй, закусюй. Огірочками. Ювілейні... Маємо скоро срібне весілля відсвяткувати... Ну, то як, ще по одній? ..

– Ні, – підводитесь ви.

– По маленькій. А запивати з фужерів цього разу будемо. Навпаки...

– Мені, розумієш, ще дома ножі треба поточити, Жінка просила.

– Ножі?! Дивак. Принось мені їх, я на заводі... Не ножі матимеш, а бритви... Ти їх випадково не приніс?

– Випадково, здається, поклав у кишеню... Зараз подивлюсь... Точно є... Мабуть, жінка підсунула...

Ви подаєте йому згорток, він бере, потискує вам руку й питає:

– Треба терміново? ..

– Та бажано. Уже з півроку жінці обіцяв...

– Ну, так завтра увечері приходь.

Наступного вечора, прихопивши із «загашника» (є така у кожного мужчини засекречена невеличка кишенька, що знаходиться в лівій верхній частині штанів під поясом. Жодна жінка про існування цієї кишеньки не знає і не догадується. Принаймні так думають чоловіки) ще одну п'ятірку, мчите до товариша.

– Ну як, наточив? – ще з порога гукаєте ви, навіть забувши привітатись.

– Аякже! Роздягайся. Знайомся. Мій товариш і точильник твоїх ножів.

Ви потискуєте руку своєму точильнику. Нашвидкуруч випиваєте дві-три чарчини і мчите, як ніколи, додому.

– Ось, – кажете ви так, ніби нарешті купили дружині отой золотий годинник, що обіцяли їй ще в день одруження. – На! ! !

– Що це? – злякано, щасливо, заінтриговано бере вона в руки газетний згорток.

– Ножі! Не ножі, а леза... Наточив.

Вона з цікавістю розгортає газету, дивиться спочатку на ножі, тоді на вас і з острахом запитує:

– Що ж ти наробив?!

– А що? – в свою чергу перепитуєте ви. – Наточив ножі!

– Це ж срібні ножі. Десертні. Хто ж срібні ножі точить?!

– То точи сама! ..

Найкраще ножі точити самому. Об камінь… Біля порога…

__________________

Здавалося, я вже добре вивчив своїх сусідів. Якщо вони мені пропонували виїхати з ними на лоно природи, то я знав: заодно прихоплять свої килими, і на одній з галявин Кончі-Заспи чи Пущі-Водиці мені доведеться їх вибивати.

Коли ж вони запрошували в село, до батьків Філарета Карловича (так звали мого сусіда), то я знав: це означає, що звідти я на своїй спині тягтиму картоплю та іншу городину.

– Анатолію Денисовичу, – телефонували вони мені. – Вам не потрібні дієтичні яєчка, зелений горошок, розчинна кава і мандарини?

– А що?! – насторожувався я.

– Якщо вам щось треба, то, будь ласка, приїжджайте. У нас дають.

І я їхав, хоч знав: на мене знову чекає якась несподіванка. Я купував потрібні мені продукти і, коли збирався вже додому, чув позаду себе єлейний голос Марії Павлівни (так звали мою сусідку – дружину Філарета Карловича):

– Анатолію Денисовичу, чи не були б ви такі люб'язні заодно і наші продукти прихопити? Ми, знаєте, трохи затримаємось на роботі...

– Що ж, люб'язність за люб'язність, – ніяково посміхався я, брав їхній саквояж і все це, підриваючись, ніс додому. «Віслюк, бевзь, ідіот», – кляв я сам себе і в душі давав слово, що це буде востаннє. Навіть з квартири не вийду, не переступлю поріг. Хто тягне, того поганяють.

– Скажіть, будьте такі ласкаві, – зустріли мене біля дверей (на одній же площадці живемо) Філарет Карлович і Марія Павлівна. – Ви нікуди не збираєтесь через день-два їхати?

– Ні, – твердо, категорично і навіть трохи грубувато відповів я. – Ні через день, ні через тиждень і навіть через місяць. Я сидітиму дома.

– Господи, як це чудово. Нам просто пощастило. Чи не так, Тезій? – звернулася Марія Павлівна до Філарета Карловича. – Ви не дивуйтесь. Ці слова адресуються не вам, – пояснила вона мені. – Тезій – це я так називаю Філарета Карловича. По-домашньому.

Його мама хотіла, щоб він звався Тезій, а тато – щоб тільки Філарет. А сам Тезій тоді ще в цьому не розбирався. Тому в нас такий різнобій.

– А ми якраз зібралися у відпустку, – додав Філарет Карлович.

«Слава тобі господи, – подумав я. – Хоч цей місяць спокійно відпочину».

– А ви випадково у відпустку не їдете? – вела далі все тим же медовим голосочком Марія Павлівна.

– Не їду, – оптимістично посміхався я про себе думав: «Тепер ви вже мене нікуди не затягнете. Валізи й рюкзаки до поїзда я вам не понесу. Я вам не вантажник. Знайшли енциклопедисти примітива». – Не їду і навіть не збираюсь, – обпершись об одвірок, посміхався я.

– Це просто прекрасно. Прекрасно – не те слово. Це просто чудово! – захоплено вигукує Марія Павлівна, і я ціпенію: «Невже й цього разу купився? Невже хочуть, щоб я зі своєю паховою грижею ніс їм валізи аж до привокзальної площі?»

– Як добре, що ми маємо такого милого й такого доброго сусіда, як ви, – продовжувала тим часом вона. – Ми просто щасливі. Ви єдині в цьому будинку, на кого можна покластися, як на себе. Ви нас виручите! Тезій в цьому навіть не сумнівається... Чи не так, Тезій?

– Це справді так. Я про де сказав Мані ще вчора увечері: «Анатолій Денисович – і більше ніхто». Таких людей, як ви, тепер нема. Ви рідкість. Ви, Анатолію Денисовичу, можна сказати, унікум.

Я розгубився остаточно. У мене перехопило дух, і в перші хвилини я не знав, що й сказати. Тим більш, я не відав, про що власне йдеться і як далі себе поводити.

– Ми вам його зараз принесемо, – промовила Марія Павлівна. – Нехай він цей місяць побуде з вами. Він такий тихий, сумирний, малесенький, ніжний. Ми його можемо довірити людині, в якої таке чутливе і щире серце, як у вас. Не хвилюйтесь, його вже не треба годувати з соски...