Але ми, здається, трохи відхилилися від основної теми, Тим більше що нова форма вами повністю одягнена, хоч і не можна сказати, що вона ніби на вас шита і «сидить» на вас, як на солдатові надстрокової служби.

– Вам пощастило: сьогодні операційний день, – повідомляє вам радісно няня. – Але оперувати, – професійно додає вона, – вас одразу не будуть. Полежите день-два. Візьмуть аналізи, поставлять діагноз, а тоді вже... почнуть різати.

– А як прорветься? – запитуєте ви.

– Не прорветься, – пропускає вона вас у такий просторий ліфт, що в нього міг би заїхати трактор «Бєларусь» з причепом, . – Хоча у нас, у хірургії, всякі випадки трапляються...

Але ви вже її не слухаєте. У вас якраз починається психологічний процес, який вимагає мужності і хоча б пари таблеток триоксазину[52]. Процес внутрішньої боротьби і сумнівів складний. Перш за все ви собі кажете: «Візьми себе в руки. Будь мужчиною».

Поки няня уточнює в старшої медсестри, в яку палату вас покласти, ви стоїте й відчуваєте, що ще себе в руки не взяли і що у вас живе одна-єдина думка, чи не дати дьору через вікно з швидкістю балістичної ракети.

– У сьому палату, – чуєте ви нарешті голос няні, яка передає вас у руки медсестри, звісно, не в буквальному розумінні цього слова – адже ви ще тримаєтесь на ногах, хоча вже й не так певно. Ви робите перші кроки до палати й відчуваєте, що ноги у вас якось підкошуються й вибивають дріб, мало чим схожий на барабанний. Ви заходите в палату, де з кожного ліжка на вас дивляться по одному, по двоє очей (у декого вони перев'язані). «Мужні люди, – думаєте ви про них, – не те, що я». І тільки тепер, здається, берете себе в руки.

– Оце ваше ліжко, – каже медсестра. – Зараз няня принесе постіль.

– Номер тринадцять, старик, – гукає жовчний тип з підбитим лівим оком і струсом мозку третього ступеня. Але про його хвороби ви дізнаєтесь згодом.

– Дякую, сестричко, – переходите ви на пестливу форму звертання і, лагідно посміхаючись, тільки тепер помічаєте, що фігура у сестри – копія ранньої Бріджіт Бардо[53].

– У тебе що? – запитує один з тих хворих, яким хірургічні відділення давно замінили рідний дім і забезпечили тимчасову столичну прописку.

– Апендицит, – кажете ви і для більшої вагомості додаєте: – Гострий, – хоч цього діагнозу вам ще ніхто не встановлював, окрім вашого приятеля і няні, яка видавала вам обмундирування.

– Фі-ю-ю! – робить він рота трубочкою. – Серйозна операція! Умерти можна! Але ти не дрейф! Може, й виживеш, – зневажливо каже він і дає зрозуміти, що з вами йому нема про що говорити. Він висовує з-під ковдри ноги (на одній вашу увагу привертає шкарпетка, друга – боса) і майже торкається ними вашої подушки. Посмішка співчуття, що до цього непідробно грала на його обличчі, тієї ж миті поступається місцем байдужості і відвертої до вас зневаги.

– А у вас що? – звертаєтесь ви тільки до його профілю, який оддалік нагадує класичний римський.

– У мене, синок? – перепитує він так, ніби не чекав від вас цих слів.

– У вас, – миролюбно й по-синівськи підтверджуєте ви.

Він підводиться на лікті й ховає ноги. Видно, ви йому сподобалися.

– Ти краще, синок, запитай, чого у мене тільки не було. В енциклопедії таких хвороб не знайдеш. Професори з ніг збиваються. Дивляться на мене так, ніби операції – це моє хобі. Ти мене зрозумів? Чого я тільки не переніс: ремонт копчика – раз, королівська грижа – два, професійний геморой – три, дві резекції – п'ять, – він сідає на ліжко і починає знову загинати ті ж самі пальці. – Один холецистит, два паропрактити. Це маєш вісім, раз рвав гланди, раз аденоїди, додай сюди два переломи нижніх і верхніх кінцівок і твій нещасний апендицит, якого я до операцій не відношу. Маєш скільки?

– Дванадцять, – кажете ви.

– Ти думаєш, цього мало? – питає він вас.

– Я цього не думаю.

– Ну, так додай сюди ще одну «тритомну» і плюс подарунок Варвари Іванівни – колишньої моєї дружини, яка на вічну згадку мені нанесла удар твердим тупим предметом під відомою назвою макогін. Цього тобі мало?

– Мда-а! Ви перемучились.

– Єрунда. Мені до цього не звикати. Заживає як на собаці. Чоловік, синок, все витримає. Навіть рідну жінку. Ти одружений?

– Був гріх! – ніяково посміхаєтесь ви.

– Воно з гріха все починається, – каже він. – Ти що, у хірургії вперше?

– Уперше, – признаєтеся чесно ви.

– Воно й видно. Тремтиш, як цуцик на прив'язі. Не бійся. Візьми себе в руки. Це головне. Інакше... Без ускладнень не обійтися. Повір мені.

– А я вже взяв. Мені зовсім не страшно.

– Ну, ти не бреши. Перший раз усім страшно, як новачкам на передовій. Але ти не бійся і не переживай. Це головне. Послухай, синок, ветерана. Я всі шістнадцять операцій переніс тільки тому, що вмів себе тримати в руках. І завтрашню перенесу. Бачиш, здоровий як бугай.

– Бачу, – підтверджуєте ви, не вірячи в свою щирість, як і в те, що він здоровий як бугай. – А завтра у вас що за операція?

– А, синок, довго розповідати. Не операція, а любов. Женився я. Не в шістнадцяте, але десь близько біля того. Маю один недолік. А правильніше – не один, а два. Люблю горілку, як жінок, і не можу досі розібратися, кого з них більше. Тепер усе. Зав'язав. Напоїла жінка і, здається, востаннє. Кислотою. І, видно, не зовсім свіжою, бо щось усередині попекла. Хірурги пообіцяли завтра подивитися... Ну, ти лягай, синок, лягай. Ліжко не таке, як дома, але ти не переживай.

Ви, здається, потроху починаєте заспокоюватися і цього разу по-справжньому берете себе в руки.

Якщо вірити дисертаціям, різним теоріям, розповідям і, нарешті, студентам-медикам, то апендикс вирізають скальпелем. Але в хірургічному відділенні, якщо вам пощастить туди потрапити, ви переконуєтеся, що ніхто скальпелем той апендицит ніколи не вирізав. Апендикс вирізають тільки ножем. Невідомо, чи то ніж кухонний, чи добре відточений десертний, але відомо напевно, що то ніж.

Принаймні в цьому з самого ранку наступного дня вас переконують усі хірурги, які по черзі обмацують вашого живота і при цьому кажуть:

– Я особисто не бачу підстав класти його під ніж.

Підкреслюю: під ніж, а не під скальпель. Ніхто навіть з найвидатніших професорів, які є в наявності хірургічного відділення, ніколи не скаже: «Покладіть цього товариша під скальпель». Всі, наче змовилися, кажуть: «Треба класти під ніж», ніби останнім часом заводи медтехніки випускають якісь особливі ножі для апендицитів. Як би там не було, а ви вже можете дати голову навідріз і будь-якому дилетанту довести, що апендикс вирізають ножем, а гланди виривають звичайними обценьками, тільки перед цим добре їх стерилізують.

Але це буде потім. Поки що вам забороняють їсти, зовсім не дають пити і час від часу беруть кров. Беруть і такі лаборантки, при яких тільки близька присутність хірурга не дозволяє вам сказати чогось теплого й ніжного про їхні пальчики.

Бувають і такі, яким нічого не хочеться сказати, а тільки, як ровесницям жінчиної мами, по-синівськи поскаржитися:

– Скільки ж можна колоти?! Ви сьогодні вже третя!

– Нічого не поробиш, сонечко, терпи. То брали у тебе загальний аналіз. У них щось не вийшло. Мало лейкоцитів. Зробили повторно. Ніби все в нормі. Ну, а я з центральної лабораторії. Для контролю. Після операції весь час так буде, – заспокоює вона вас, жонглюючи піпетками, неначе досвідчений склодув. – Будуть ще брати й на цукор, і на протромбін, і на згортання. Аякже?!

– А щоб зразу це все? Не можна?!

– Можна, сонечко, можна, але це ж різні лабораторії. Я з центральної, а ті з санпропускника, а ті з третього відділення. Тому, сонечко, тебе так часто й колять.