– Який конкурс?

– Конкурс краси.

– Обов'язково, – лагідно і вдячно посміхається вона вам і в душі жалкує, що ви це так тихо сказали. Але зате в ту ж мить скасовує своє суворе рішення і замість гірчичників обіцяє поставити вам банки, діставши в операційної медсестри навіть трошки ефіру для цього діла.

Якщо ж ви замість компліментів почнете давати медсестрі свої поради чи рекомендації типу:

«А ви знаєте, до цього комірця сіро-зелені очі не пасують», чи: «Я б вам порадив до цих сережок носити губи тонші і складати їх на ніч бубликом», або: «Ви знаєте, з цим кирпатим носиком ваші ямочки не гармонують. Ви або ніс випряміть, або ямочки заштукатурте», – вона не тільки залишить своє рішення про гірчичники в силі, але й не полінується перед сном дати вам пару уколів не на новокаїні, а тільки камфорні чи на спецрозчині. Але перед цим обов'язково побіжить до хірурга, і тільки тоді ви зрозумієте, що у функцію медсестер входить ще один обов'язок: вчасно підказувати лікарям, коли хворого вже можна виписувати.

– Сергію Івановичу, – звертається вона до вашого хірурга, – Міченого з сьомої палати вже час виписувати.

– В яку?

– Пробачте, ви мене не так зрозуміли: не в яку, а додому.

– Чому ви так гадаєте? – цікавиться хірург, що був у Місюрського за асистента.

– З ранку до вечора гасає по коридору, до хворих жінок пристає. Мені особисто проходу не дає. Ні стати, ні сісти через нього.

– Температура є?

– Яка температура?! – дивується вона. – Хапає мене за руки, так вони в нього холодні, як з морозилки.

– Завтра будемо виписувати, – твердо каже Сергій Іванович.

– Весь час мені поправляє зачіску і каже, що її шапочка псує. А ще має діло до халата, – додає вона для більшої переконливості.

– А які претензії у нього до вашого халата?

– Що закороткий.

– Тут він має рацію, – каже хірург. – Підготуйте документи, а халат спробуйте знизу й справді трохи розпороти й видовжити.

– Ви так гадаєте?

– Так. Він, знаєте, трохи дезорієнтує не тільки хворих, але й лікарів.

… Увечері молода і симпатична медсестра розмішує шосту каструлю марганцевого розчину і каже:

– До кінця. Скільки можете.

– Більше не можу, сестричко. Помру, – кажете ви. – Очі вилазять на лоба.

– Давайте через «не можу». Ще одну каструльку.

– Шлунок розтягнете. Діафрагма вискочить з-під ребра.

– Не вискочить. Ще трохи.

Згодом вам легшає.

… – Я так довго чекав на вас, – кажете ви, коли нарешті на порозі з'являється хірург.

– Що у вас, голубчику?

– Після апендициту... Ріже... Болить... Наче щось прорвалося всередині... Лікарю, врятуйте мене!

– Я тут безсилий, – каже лікар, щупаючи вашу очереватину. – «Обличчя Гіппократа». Загальний перитоніт. Зверніться до того, хто оперував, – каже він.

– Доцент, – ледь вимовляєте ви. – Місюрський. За рекомендацією Фартушняка. Мого товариша. Я більше до нього не хочу, – заявляєте ви крізь сльози. – Він доріже мене.

– Не доріже, – запевняє лікар. – Тепер він не знатиме ні сну, ні вихідного. Тільки до нього, і ні до кого іншого. Інший спише в архів разом з хорошим протоколом. Повірте мені, – хірург дає зрозуміти, що вас спишуть в архів і для проформи потримають не більше трьох днів у небажаному, як для вас, так і для ваших родичів, вигляді.

Коли персонал лікарні дізнається про ваше лихо, починається щось неймовірне.

– Мічений?! – дивується няня. – Я ж його вчора виписувала. Що трапилось?

– Кажуть, скальпель зашили, – чуєте ви і тільки тепер розумієте, що інколи легенди народжуються раніше своїх героїв.

– Що з ним?

– Повторна операція. Два тампони зашили хлопцеві і одні ножиці. Якраз в операційній світло погасло, – долинає до вас крізь підсвідомість.

– Господи, скарай тих електриків. Скільки тепер через них люди страждають, – бідкається няня. – Це ж він не виживе?

– Навряд, – каже чергова медсестра з санпропускника.

– На рентген, – чуєте ви знайомий голос доцента. Ви розплющуєте очі і дивитеся на нього поглядом благородного оленя перед дулами дубельтівки.

– Іване Гвідоновичу, невже справді ви мені ножиці зашили?

– Не говоріть дурниць, – каже молодий і вродливий доцент, якому (так вам здається) стояти не біля операційного стола, а на виставці мод, демонструючи елегантні костюми, і фотографуватися для журналу «Силует». – Треба було грілки не класти. Це прискорює перитоніт.

– Звідки я знав? Я ж не лікар.

– Не треба займатися самолікуванням.

– Все ясно, – притискуєте ви важкі повіки очей і звідти вичавлюєте дві скупі, як монети для жебрака, сльози.

До палати знову заходить доцент. Ви чекаєте його першого слова.

– Ну що ж, я буду з вами відвертим, – холодно каже він.

– Лікарю, шанси якісь є?

– Із тисячі один.

– Як у лотереї? – кажете ви.

– Як у лотереї, – механічно повторює доцент, думаючи про щось своє. Може, навіть про те, що його чекає, якщо ви більше його не побачите. Вам легшає. Невже судити будуть? Не треба. Він же не хотів.

– Дозвольте, я попрощаюсь з дружиною, – просите ви, як в'язень, засуджений до страти.

Доцент виходить.

– Ну що ж, дорога моя, мабуть, більше не побачимось. Шансів нема. Із тисячі один. Вибирати ні з чого.

– Золотце, не кажи так, – крізь сльози і фарбу ридає жінка.

– Я тебе про одне прошу, – продовжуєте ви. – Зараз не плач. Економ сльози. І ще одне: Не виходь заміж...

– Не вийду, Гвідя, – тихо говорить вона.

– Хоч у цьому році...

– Я витримаю, – заявляє вона і раптом кидається до вас в обійми... І сльози, гарячі жіночі сльози, не розведені ні на чому, крім імпортної фарби, заливають вашу чисту полотняну сорочку з квадратним чорним штампом на животі: «Лікарня».

– Дивись. На цей раз приглядайся. Зважуй. Вибирай. Досвід уже маєш. Синові батька не буде, але... Не дозволяй йому слів... Ну, тих, що в пресі заборонено писати. Щоб не казав тобі їх при хлопчикові. Бережи його...

У палаті, як у п'єсі, з'являється коляска й операційна медсестра.

– До побачення, – кажете ви, як завжди кажуть люди, вибираючись у далеку дорогу.

«Як би мені хотілося тебе обійняти, хоч раз, – думаєте ви, дивлячись на жінку такими очима, як за день перед одруженням. – І тебе, і сина, і рідних, і медсестру, яка так тихо везе мене по коридору».

– Не плач, – тихо просите ви дружину, яка біжить поруч коляски. – Не плач, я ще вернусь, але, може, не в такому свіжому вигляді. Чи не так, лікарю? – кажете ви до асистента, який з нетерпінням очікує вас на порозі операційної.

– Так, – заспокоює він.

– Бережи сина. Як виграєш у «Спортлото», пошли червінця матері, мені купи пару вінків, на решту постав пам'ятник і синові поклади гроші на кооператив. Йому з моїх заощаджень ні копійки. Хай сам заробляє, – гукаєте ви з операційної, але останніх слів вона не чує.

– Добре, добре, – шепчуть її солоні, як у юнги, губи. – Тільки за «Спортлото» я не певна. Якщо не виграємо, пробач мені. А заміж я вийду. Якщо ти так хочеш.

– Дорога моя, – шепчуть з ніжністю ваші пошерхлі губи, як колись у перший день після весілля. – Найдорожча моя. Ти знову зі мною. Отже, я народився вдруге. Аби ж тільки вижив.