Звільнившись від усіх процедур, як ви собі гадаєте, і, нарешті, повністю освоївшись з обстановкою, ви виходите в коридор, щоб побачити життя зблизька. По довгому коридору парами і поодинці снують хворі. Одні з претензією на справжню усмішку – посміхаються, інші, жестикулюючи, дають останні практичні поради таким, як ви, новачкам,

– Пробачте, у вас що? – питаєте ви, наперед знаючи, що він у свою чергу не запитає вас: «А яке твоє діло?». Народ у хірургічних відділеннях ввічливий. Особливо перед операцією і, не більше тижня, після неї.

– Апендицит! – відповідає він.

– Ну і як?

– Та-а. Зашили.

– Боліло?

– Ні, тільки неприємно, коли ото ножем...

«Ага-а, все таки ріжуть ножем, а не скальпелем», – остаточно переконуєтесь ви, ніби це для вас зараз найголовніше. Ви хочете запитати у нього ще про щось, але раптом чуєте позад себе:

– Мічений!

– Мене? – запитуєте ви, тикаючи себе пальцем у груди, ніби певні, що в хірургії ще є пацієнти, які мають такі прізвища.

– Ти – Мічений?

– Ну?!

– З сьомої палати?

– З сьомої! – підтверджуєте боязко ви.

– Тебе хірург шукає...

У вас серце разом з шлуночками опускається аж в regio hipochondriaca sinistra, починає так калатати в os temporale[54], що ви уже не певні, чи дійдете до палати.

– Мічений?! – запитує вас лікар, який уже вас мацав у санпропускнику і двічі на ліжку і, здається, збирається робити це ще раз.

– Лягайте, – командує він.

Ви виконуєте команду, навіть забувши скинути халата кольору галіфе із синього шевйоту.

– Не на живіт, на спину.

Ви повертаєтесь, дивлячись на лікаря очима переляканої лані.

– Ще раз промацаємо вашого животика. Дивний якийсь у вас апендицит. Хто вам установлював діагноз? ..

– Один знайомий... – відповідаєте ви так, ніби це речення ще не закінчене і повністю має звучати так: «Один знайомий лікар».

– Ну, гаразд, – перебиває він вас. – Підніміть ногу вище голови і не згинайте в коліні. Не цю, праву. Тепер опустіть.

Ви опускаєте.

– Ну як, болить? – відриває він руку від вашого живота і так дивиться на вас, ніби чогось чекає.

– Ні, – спокійно кажете ви.

– От що, Мічений, я думаю ще вас день-два потримати для обстеження, а тоді виписати додому. Ніякого апендициту я у вас не знаходжу. Як ви на це?

– Позитивно! – вигукуєте ви і дивитеся на нього, як іменинниця на гостя, що підніс їй найоригінальніший подарунок. – З радістю. Я вам буду дуже вдячний, – не знаючи за що, дякуєте ви йому, забувши про дванадцять своїх колег по палаті, які мовчки спостерігають за цією сценою. У цей момент у палаті з'являється ще двоє хірургів. Попереду йде рудий, з-під білої накрохмаленої його шапочки стирчить волосся кольору мідної тарілки на оркестровому барабані. Другий вищий і чорний, ніби щойно з пустелі Сахари.

– Іване Гвідоновичу, – звертається ваш лікар, який щойно обмацав вашу очеревину. – Подивіться, будь ласка, хворий поступив до нас з гострим апендицитом, але я особисто...

– Як прізвище?

– Мічений, – відповідаєте насторожено ви.

– Ви-и Міче-ний?! – цікавиться здивовано він, ніби ви назвалися не Міченим, а щонайменше Александром Македонським чи Тамерланом.

– Я Мічений, – відповідаєте трохи з викликом ви.

– Гвідон Іванович?

– В житті і побуті. А за паспортом – Гедеон, – посміхаєтесь ви з виглядом людини, якій тепер нічого не страшно, бо не пізніше як післязавтра вас виписують і ви знову будете вдома.

– Дуже радий з вами познайомитися, Гвідоне Івановичу. Мені вас рекомендував товариш Фартушняк.

«Доцент, – раптом вистрілює у вас думка, як зернята достиглої акації, – друг мого друга».

– Так що нас хвилює? – питає накрохмалена шапочка з мідним волоссям і сідає поруч вас, кладучи вам на плече руку, ніби родич у першому коліні.

– Поступив з діагнозом «гострий апендицит», але я...

– Пробачте, – перебиває доцент Місюрський лікаря, який збирався вас виписувати. – Ви можете йти. Я це вже чув.

Лікар виходить. Доцент оголює вашого живота і, схрещуючи на вашому животі руки, з усієї сили тисне на правий нижній квадрант.

– Ой, – від несподіванки вигукуєте ви.

– Так болить?!

«Та ні, то я з переляку», – хочеться сказати вам, але ви тільки заперечливо киваєте головою: мовляв, не дуже. Доцент, обійнявши вас по-братському за плечі, уточнює:

– Значить, завсектором хутра й ондатрових шапок?

– Завскладом імпорту, – неприязно відповідаєте ви. – Бразільська кава, японські парасольки і цейлонський чай у металевих баночках.

– Це чудово, що ви перед операцією не втратили почуття гумору. Сподіваюся, під час операції ви його теж збережете?! – підводиться він.

– Як – схоплюєтесь ви так рвучко, ніби у вас ніякого апендициту нема й ніколи й не було. Ви кидаєтесь до виходу в пошуках того лікаря, який збирався вас виписувати.

– Як його звати?

– Юрій Антонович, – гукає хтось із хворих.

– Юрію Антоновичу, Юрію Антоновичу, – забувши про субординацію і етикет, хапаєте ви хірурга за накрохмалений рукав. – Що ж це виходить?! Ви ж казали – випишете. А цей товариш каже – на операцію...

– Це сказав доцент, – коротко, як в армії, кидає він, і його білий халат щезає в ординаторській за дверима. Ви залишаєтесь один на один зі своїми роздумами в коридорі і затуманеними очима дивитесь на вікно й думаєте:

«Якби не другий поверх, а так трохи високо».

Ваші роздуми перериває медсестра чи няня (це вже вас не цікавить).

– Прошу, – каже вона і професійним рухом садовить вас у коляску.

– Куди? – запитуєте ви.

– На операцію.

– Я й пішки дійду.

– Пішки не заведено. Ми зобов'язані хворих возити, – розвертає вона коляску, на якій після апендициту полюбляють кататися наймолодші пацієнти відділення.

В операційній вас кладуть на холодний, як дно морозилки, стіл з різними не зрозумілими для вас важільками й білими нікельованими штучками, голову засовують під залізну дугу і міцно прив'язують за руки й ноги.

«Ну, все, – кажете ви, – тепер не втечеш».

– Е-е, так, любий мій, не годиться, – раптом кажуть вам. – У сорочці навиворіт ми не оперуємо. Переодягніться.

«Є ще шанс», – підбурює вас внутрішній голос.

«А ноги?! – запитуєте ви в того голоса. – Та й не солідно. Хай для профілактики вже виріжуть. Кажуть же, не боляче».

– Іване Гвідоновичу, – звертаєтесь ви до доцента, який ходить перед самісіньким вашим носом, але поки що без ножа. – А ви собі вирізали апендицит?

– Ні, а що?

– Я так і думав. Швець завжди ходить без чобіт, – і ви заплющуєте очі, так і не побачивши, чим же все-таки вирізають апендикс: ножем чи скальпелем, і несподівано для себе засинаєте.

Прокидаєтесь ви від наркозу так само несподівано, як і засинаєте.

– Де я?

– У палаті, – чуєте ви знайомий голос.

– Води, – благаєте ви.

– Тобі ще не можна. Тільки губи змочи. Ваткою. Вологою. – І ви відчуваєте на своїх спраглих губах якийсь холодний квач.

– Жінко, ти? – нарешті впізнаєте ви свою дружину. – Приїхала? Це добре. Пропустили?

– Всього на декілька хвилин.

– Болить, – тихо і відверто повідомляєте ви.

– Нічого, потерпи. Найстрашніше позаду.

– Ти так гадаєш?

– Тобі ж сам доцент операцію робив.

– Хіба мені від цього легше?!

– Не легше, але... всі кажуть, він гарний спеціаліст.

– А для чого загальний наркоз? Апендицит же роблять під місцевим?!

– Кажуть, довго не могли знайти в тебе апендикса. Нібито й зовсім не було...

Ви мовчите. Згадуєте перші хвилини на операційному столі. Спочатку вас примусили переодягти сорочку, а потім? Що ж було потім?..