– Тільки не строчіть, як. з кулемета, – перебиває він. – Не все зразу.

Доктор Штоф обмацує вас товстими, з однією ямочкою, пальцями, які нібито складаються не з трьох, а з однієї фаланги. Його стетоскоп, здається, з'єднаний з окулярами. Він робить вигляд, що дуже уважно вас слухає, але з усього видно, що йому за ці консультації нічого в хірургії не платять, і в бухгалтерській відомості він розписується зовсім в іншому місці.

– Хто вас веде? – запитує він, закотивши під лоба свої великі, круглі (під окулярами) очі.

– Доцент Місюрський, – доповідаєте ви. – Гвідон Іванович. Пробачте, навпаки: Іван Гвідонович. Гвідон Іванович це я.

– Який прекрасний збіг, – каже доктор Штоф. – Вам, молодий чоловіче, пощастило. Місюрський – чудовий спеціаліст. Він, здається, першим апендикс не зашиває, а клеїть. До нього не кожний потрапляє, але коли потрапляє, то хворий його пам'ятає все життя, – Штоф повертається на сто вісімдесят п'ять градусів до медсестри, і в одному з куточків губ спалахує ледь помітна посмішка, зовсім не схожа на ту, яку ми називаємо іронічною.

– Прошу попередити доцента, – каже він медсестрі. – У молодого чоловіка відкривається «другий фронт». Підготовка йде серйозна. Організм треба негайно блокувати: термопсис, нітросорбід, окситетрациклін і валокордин. Ви, сестра, зрозуміли, що сказав доктор Штоф?

– Я вас зрозуміла і записала, – відповіла медсестра. – А що з уколів?

– Дайте йому кофеїнчику і димедрольчику. Можна й олететринчику...

– Професор Власюк, – раптом вбігає старша медсестра і щезає з палати з такою швидкістю, ніби її ззаду хтось з усієї сили смиконув за халат.

– Доброго дня! – вітається вищий, ніж середнього зросту, худорлявий чоловік у шапочці значно меншого розміру, ніж голова. Професора Власюка супроводжує величезний почет терапевтів, хірургів, аспірантів, асистентів, медсестер і того медперсоналу, який завжди добровільно приєднується до професорського ескорту, аби довести, що вони з професором на короткій нозі.

– Ну, що в тебе, орел? – звертається він до вас ще живою, незважаючи на латинські терміни, мовою і тут же, не даючи вам відповісти, додає: – Я все знаю. З історією знайомився.

Він постукує вас худими крючкуватими пальцями по ребрах і промовляє:

– «Другий фронт» ще не відкрито, але підготовка йде.

Ви догадуєтеся, що пневмонія наступає.

– Як перистальтика?

До нього в ту ж мить простягується декілька пар рук, озброєних імпортними фонендоскопами. |

– Ми стара школа, – гордо каже він. – Цією технікою не користуємося. Це тепер молодь боїться вухо прикласти до живота, Інтелігенти. Мені рушника.

Декілька пар щік спалахують здоровим молодим рум'янцем. «Оце, видно, і є "інтелігенти"», – думаєте ви, не спускаючи очей з рожевих щік.

Професор оголює вам живота і, простеливши рушника, припадає до нього вухом, як залізничний обхідник до колії.

– Чудова перистальтика. Тьху! Тьху! Тьху! Аби не зурочити! Продовжувати давати ізобарин. По півтаблетки три рази в день. По таблетці забагато. Фтивазид, валокордин і олететрин по сто двадцять п'ять тисяч одиниць. Чотири рази. Колоти ще є куди. Поправляйся.

Наступного ранку у палаті знову з'являються консультанти, приходить і ваш доцент. Він дивиться на температурну таблицю і бачить, що крива, як по надоях молока, пішла вниз.

– Ну, як наші діла? – Зробивши вам другу операцію, він тепер, очевидно, вважає, що це вже не тільки ваша справа, але і його.

– Та так, – песимістично кажете ви.

– Гази були?

Ви радісно посміхаєтесь.

– Покажіть язика!

Ви мовчки показуєте, оскільки язик нічим не зайнятий. Тут язика ви показуєте усім: асистентам, доцентам, хірургам і всім бажаючим, хто хоче показати, що він у цій справі теж щось тямить.

– Непогано. Трохи обкладений. Але ще ж блокада. Їсти хочеться?

– Трохи.

– А як живіт? – Він закидає вам сорочку. – Ну, ви зовсім молодець. М'який. Тут не болить? А тут? Прекрасно. А завтра, – ці слова в бік медсестри, – якщо діастаза і цукор будуть нормальні, можна дати скляночку бульйону. Але пісного! Ви мене зрозуміли, сестра?

– Так, Іване Гвідоновичу, – каже сестра. – Я вас зрозуміла.

Не зрозуміли нічого тільки ви, але про це – вже в наступному розділі.

Якщо тільки перед вами вдруге постане питання: «Як же вони все-таки носять ці халати? Чи його на голе тіло одягають? Чи під тим халатом щось є? І чому в цієї халат на спині завжди застебнутий, а в тієї, навпаки, жодна шпилька не держиться? Навіть та, на якій державний штамп якості», – так і знайте: це перша ознака того, що все йде на поправку, «блокада» позаду, «другий фронт» так і не відкрився. Тепер головне – харчі.

Як же харчуватися? Це питання настільки ж складне, наскільки й суперечливе. Одні медичні світила стверджують, що в цій справі треба послідовно наслідувати їх і їсти тільки те, що вони рекомендують. Інші заперечують:

– Найкращій орієнтир – це ваш організм.

Але чи правильно це? Мабуть, ні. Бо ваш організм, скажімо, в цей час вимагає копченої ковбаси чи засушеної тараньки, а доцент Місюрський дозволяє тільки бульйон, та й то пісний, рецепт якого обіцяє дати аж увечері після операцій.

Оскільки йому зараз ніколи (у нього операційний день), ми спробуємо трохи зупинитися на цьому дивовижному періоді вашого відродження і сказати, що віднині ваше життя ділиться, як і літочислення, на два періоди: доопераційний і післяопераційний.

Доопераційний період – це той, коли ви постійно говорили:

– Та-а! Якщо на все звертати увагу, то чи варто жити. Їж і пий на здоров'я, що душа бажає. В усіх шлунок, в усіх печінка, в усіх апендицит, рано чи пізно – усі там, – показуєте на небо, – будемо!

Післяопераційний період зовсім інший.

Тільки тепер, після хірургічного відділення, ви зрозуміли: бережи здоров'я змолоду. Здоров'я – це все.

Характерне для цього періоду й те, що все ваше життя віднині підпорядковане двом поняттям: «можна» – «не можна». Ці слова тепер у вашому житті, як колоїдні шви під сорочкою.

– А «московську напівкопчену» мені можна?

– З півроку і не заїкайтесь.

– А коньячку можна?

– Не можна.

– І ще довго тобі отак: «можна» – «не можна»?– цікавиться Фартушняк, який точно так, як і доцент, поставив вам діагноз і тепер каже: «Бач, а я що казав? Треба було ще раніше до хірурга звернутися. Не кінчилося б другою операцією! А тепер... Бач, до чого довела тебе твоя власна халатність. Так тобі ще довго отак?»

– Хірург казав, не менше півроку.

– Та не звертай ти уваги на хірургів. Що вони розуміють?

– Розуміють – не розуміють, – це вже ваша дружина, – а йому тепер не можна. І не півроку, а півтора року, як казав лікар. Ти, будь ласка, – це вже до вас, – не зменшуй. Півтора року і в рот не візьмеш.

– Пс-с! – стискує і так тоненькі губи Фартушняк. – Так ти зовсім того... А пива хоч можна?

Ви мовчки хитаєте головою.

– А львівське бархатне?

– Ні львівського, ні сміховського, ні бранденбурзького[56].

– А що ж тобі можна?

– Усе капельниця замінює.

– Ну, знаєш, – це вже не життя. Так жити, о краще тих операцій не знати. Та після того, що ти переніс, – співчуває, – тільки й залишається напитися й заснути.

– На лаві, – кажете ви.

– Ну, звичайно, або на схилах Дніпра біля Печерської Лаври.

Приятель прощається, залишаючи вам на тумбочці букетик ніжних пролісків, щоб вони у вас, як сказав Місюрський, «збуджували імпульси й передавалися в гіпоталамус, де здійснюється інтеграція нервової і гуморальної ендокринної регуляції».

А тим часом віконечко, яке нагадує бійницю неприступної фортеці, осаджують ваші знайомі, товариші, родичі, однокашники, друзі, співробітники і, звичайно, колишні кохані, якщо у вас такі були в наявності. Тепер ви на них обіцяєте навіть не глянути. Принаймні до виписки. Вони зрозуміють – все. Такі дві операції. За тиждень.