Без зайвої скромності скажемо, що книга має і свої недоліки: вона легко загоряється від настільних ламп, цигарок і сірників.

На закінчення авторові хочеться від усієї душі і від імені героя повісті Гвідона Івановича Міченого сердечно подякувати усім професорам, хірургам, асистентам, аспірантам, які виявилися настільки скромними трудівниками своєї справи, що просили їхніх справжніх прізвищ не називати (окрім доцента тов. Місюрського І. Г. ), а обмежитися тільки їхніми титулами і посадами, а також медсестрам, які як ніхто сприяли видужанню нашого героя, і їхні очі постійно йому говорили, що на світі нема нічого прекраснішого, ніж життя після операції.

Автор

Апендицит з'являється несподівано – як дефіцитні товари на прилавку. Але, на противагу товарам, не в кінці місяця чи кварталу, а після славного ювілею родинних свят чи просто доброї випивки, Якщо поява товарів визначається масовою появою людей в районі крамниць, то поява апендициту визначається в індивідуальному порядку (вашою дружиною чи знайомим) у нижній ділянці живота або пупка і супроводжується, як правило, вигуком «ой», хапанням себе за праву здухвину і приблизно таким діалогом:

– Ти знаєш, у мене щось страшенно поколює в животі, – скаржитесь ви своєму знайомому.

– Де? В якому саме місці? – насторожується він так, ніби не вас поколює, а його.

– Ось тут, – показуєте ви на правий нижній квадрант живота.

– А коли ось так пальцем торкнутися? Болить? – присідає турботливо він, набираючи вигляду швидше гінеколога-любителя ніж ескулапа-хірурга.

– Неймовірно, – ледь не вигукуєте ви після того, як приятель з усієї сили штрикає вас під ребро вказівним пальцем.

– Все ясно! – підводиться він з переможним виглядом полководця, який, тільки-но познайомившись із розташуванням військ на карті, уже вважає бій виграним. – Апендикс-с! – заявляє авторитетно товариш.

Потираючи від задоволення руки, як малодосвідчений хірург, якого більше цікавить діагноз тематичного хворого, ніж сама операція, збуджено починає ходити по кімнаті і, не поспішаючи, тягне з себе кожне слово.

– Треба негайно оперуватися! – нарешті робить він остаточний висновок і підкріплює його масою прикладів та випадків із життя його ближніх родичів, а то й із свого власного.

– Треба негайно оперуватися, – повторює він. – З цим не жартують!

– А ти звідки знаєш? – цікавитеся ви і б'єте його прямо в сонячне сплетіння, образно кажучи, такими словами. – Ти що, хірург?!

– То не має значення. Я тобі кажу як людина, яка перенесла апендикс. І не якийсь там, а гангренний! Ще б півгодини, і я б ніколи не зумів тобі поставити цей діагноз. Апендикс розірвався на моїх очах у руках хірурга. Тут жарти короткі. Апендикс – це атомна бомба. Гірше: міна уповільненої дії, про існування якої ти знаєш, але не знаєш, коли вона вибухне.

Далі, вже й так налякавши вас добре (він на цьому не зупиняється, бо, бачте, турбується про вас, як рідний брат), він починає на додачу наводити ще й статистичні дані, які показують, що смертність від апендициту вища, ніж від операцій на серці і трепанації черепа, разом узятих.

– Так показали останні дослідження, – закінчує він, не посилаючись на жодне джерело, куди при першій нагоді могли б зануритися й ви.

– Хворі на апендикс, – щоб у ваших очах зріс його авторитет, він говорить в усіх випадках «апендикс», як окремі люди, що полюбляють більше назву «гіпопотам», ніж «бегемот», особливо тоді, коли друге слово викликає у вашого співбесідника неприємні асоціації, – так от, хворі на апендикс гинуть, як мамонти під час льодовикового періоду. Часто хірурги безсилі. В одних цей атавістичний відросток розривається в поїздах, в інших – у каретах швидкої допомоги, в третіх... Я вже казав, як у мене. Це може завтра повторитися з тобою, якщо ти зараз негайно не викличеш таксі і не поїдеш до лікарні. Пам'ятай, завтра буде пізно, – починає закликати він вас. – Дев'яносто дев'ять і дев'ять десятих після цього не виживають.

Виріж негайно, якщо не хочеш залишити дружину молодою вдовою. Операція – укус комара. Я поїхав, жди мого дзвінка.

Він міцно тисне вам руку і з закликом «тримайся!» щезає за дверима.

Окрім згаданого, є ще декілька способів, як визначити апендицит. Один із них – звернутися до гарного спеціаліста, який, якщо вірити йому, давно на цьому ділі зуби з'їв.

Він заведе вас у кабінет чи ординаторську і, поклавши на тапчан, заголить вам живота й почне на ньому спочатку вишукувати якусь точку під загадковою і невідомою для вас назвою Мак-Бурнея[43], якої ви особисто в своєму житті там ніколи не помічали і дуже сумніваєтесь, чи вона там є й тепер. Не знаходить її у вас і професор, але на цьому, як і ви, він не заспокоюється і починає вишукувати ще якісь симптоми типу Ситківського, Ровзинга, Щоткіна-Блюмберга або ж навпаки, – поклавши вас на лівий бік, – Блюмберга-Щоткіна.

Якщо й ці симптоми йому нічого не дадуть – примусить вас негайно здати кров, не забувши на клаптику паперу написати cito[44].

Поки молоденька лаборантка з пальчиками ніжнішими, ніж у вас, братиме sanguis[45], ви зіщулитесь так, ніби вона збирається не вколоти вас пером, а нанести удар ланцетом. Вдаючи, що вас це аніскільки не лякає, ви в душі міркуватимете, чи пішла б вона з вами в кіно, якщо у вас не виявиться апендициту, а в неї ніякого homo sapiens[46] чоловічої статі.

Після того, як лаборантка піде і ви помітите, що й ноги у неї теж не рівня вашим, професор засукає рукави і з новою силою візьметься за вас та за вашу точку Мак-Бурнея. Покладе вас на один бік, потім на другий, тоді примусить підняти й випрямити ногу і якийсь час потримати її вище вашої, а не його, голови, натисне з усієї сили вам на живіт і аж після цього дозволить різко опустити ногу.

Словом, коли з вас піт почне котити градом, а біль розпливеться з правого нижнього квадранта по всьому великому квадранту, ви закотите очі під лоба і скажете:

– Професоре, я більше не можу. Швидше або ріжте, або, або... я...

– А що ж тут різати?! – запитує він у вас, хоч ви прийшли про це запитати в нього. – Що ж тут різати, коли я нічого не знаходжу. У вас звичайний colitides[47], і не більше.

– Професоре, а щоб зрозуміліше... – перелякано благаєте ви і дивитеся на нього такими очима, як перед цим дивилися на лаборантку, хоч вам аж ніяк не хочеться призначати йому побачення вдруге.

– Щоб зрозуміліше, – у вас звичайний коліт.

– А це не страшно? – питаєте ви.

– Не страшно, якщо врахувати, що доведеться трохи посидіти на дієті № 4 та забути про aqua vitae[48] і spiritus vini[49]. Це вас не лякає?

– Не дуже, – чесно признаєтесь ви.

– От і прекрасно. Тільки раджу вам зробити іррігоскопію, і якщо все гаразд – то, як кажуть в атеїстичний вік, – з богом, Парасю!

Ви схоплюєтеся з тапчана й кажете не просто «спасибі», а «велике спасибі», хапаєте обома руками професорову руку і, забувши з кишені пальта витягти власну шапку, вискакуєте з відділення з такою швидкістю, ніби у вас професор, шукаючи апендикс, несподівано для себе і для вас виявив реактивний двигун, який до цього не заводився.

– Ніякого апендициту нема, – сяючи, як накрохмалений халат хірурга зранку, сповіщаєте ви урочисто приятелю.