Знову перед очима туман, і ви тривалий час перебуваєте в такому стані, коли навіть наймолодша і найсимпатичніша з медсестер не хвилює вас, а рідна жінка в цю мить здається найдорожчою істотою, яка є на світі, і ви в душі даєте їй слово віднині бути вірним, чим би ця операція не скінчилася. Нарешті ви наважилися розплющити очі. Спочатку помічаєте людину у білій масці, на яку з двох зеленкуватих очей поволі витікають такі мініатюрні сльозинки, яких неозброєним оком одразу й не помітиш. Це ваша дружина. Ви. відводите погляд і спочатку зупиняєтесь на вікні, завішеному простирадлом, тоді на баночці, де колись був майонез, а тепер вода з квачиком.

Саме в цей час, коли вам хочеться продовжити незакінчений діалог з дружиною, на двох інших ліжках починають повертатися в світ ще два «наркотики», як тут називають тих, хто оперувався під загальним наркозом.

У перші післяопераційні хвилини хворих, як ніколи, цікавить цілий ряд досі ніким не розв'язаних проблем і питань. Тут вони ці питання ставлять гостро й безкомпромісно. Їх цікавлять саме ті питання, над якими ось уже тисячоліття б'ється людство, починаючи від Сократа і кінчаючи Іваном Валігурою з-під Житомира. Останній щойно вийшов з-під наркозу.

– Господи, де ти? – запитує він.

Спробуйте відповісти йому на це питання. Будь-які відповіді, навіть найкваліфікованіші, його не задовольняють. Правда, постова медсестра, в якої в атестаті з атеїзму, очевидно, «п'ятірка», на чергове запитання Валігури: «Боже, чи є ти на небі?» ствердно відповідає:

– Є, заспокойся, є, – і штрикає його в те саме місце, назву якого цнотливий редактор викреслює навіть тоді, коли його дати курсивом і латиною. Валігура деякий час дивиться на стелю тим поглядом, якого не назвеш допитливим і гарячим, і знову береться за своє:

– Мамочко, для чого ти мене на світ народила?

Ні медсестра, ні хірург (та, напевне, й доцент) на це питання відповісти теж не можуть. Валігура засинає.

Ви збираєтеся знову розпочати незакінчений діалог і теж не проти того, щоб поставити декілька питань, але в цю мить не витримує ваша дружина.

– Я більше не можу, – раптом заявляє вона. – Прийду завтра.

– Ти мені так і не сказала: у мене апендицит знайшли?!

– Знайшли.

– В руках хірурга не розірвався?

– Не знаю. Але мені знайома медсестра по секрету призналась, що в тебе був голубий...

– Який? – ви хапаєте її за руку й робите відчайдушну спробу здаватися перед нею бадьорим і мужнім.

– Голубий, – повторює вона.

– Голубий?– кажете з острахом ви, збираючись самі собі влаштувати ще один загальний наркоз, який у побуті іменується втратою свідомості.

– Ти не лякайся. Кажуть, це зовсім не страшно.

– Але я про такий не чув. Хворі розповідали про гострий, гангренний, флегмонозний, катаральний...

– Оце, здається, і є катаральний. Сестра казала, що його хірурги називають голубим. Таке трапляється дуже рідко. Майже ніколи.

– Дивно. Мабуть, тому й під загальним наркозом?!

– Мабуть, – каже вона. – Тільки ти не падай духом.

– Не буду, – кажете ви і відчуваєте, що мурашки на вашій спині зараз вийдуть на старт.

– Голубий апендицит, синок, це звичайний катаральний. У тебе, значить, взагалі не було ніякого апендициту. Видно, неточний діагноз поставили, – чуєте ви знайомий голос. Ви повертаєте голову і тільки тепер пізнаєте сусіда по палаті № 7. Це той, що уже переніс 16 операцій, не рахуючи сьогоднішньої. Прізвище його Козак.

– Голубий апендицит, – пояснює він з французьким прононсом, бо одна ніздря у нього зайнята шлангом, через який проходить кисень, – це той, синок, з яким бігають за дівчатами, не боячись, що він прорветься, до ста з половиною років. Даремно тебе прооперували. Видно, хтось неправильний діагноз поставив.

«Хто ж, як не Фартушняк, і... доцент», – хочеться сказати вам.

– Мене спочатку хотіли виписувати, – кажете ви і чуєте, що старт мурашками на вашій спині уже взято і вони роблять, здається, дванадцяте коло навколо лопаток.

– Ото й треба було, синок, уже давно сидіти вдома...

– А для чого ж загальний?

– Мабуть, щось шукали. Хотіли встановити, що ж тебе все-таки поштрикувало, синок. Боліло ж, еге-е? .

– Хто його зна, – механічно відповідаєте ви, і вам раптом себе стає жаль. «Невдача, – думаєте ви. – Проклятий Фартушняк! Теж мені друг зі своєю міною уповільненої дії. Але куди ж дивився Місюрський? Доцент? Що ж він там мацав? Мак-Бурней. Симптом Щоткіна-Блюмберга. Очі б їм повилазили. Не було у мене ніяких ні симптомів, ні Блюмбергів. Правильно сказав професор. Коліт. Ні, понесло мене сюди. У палаті тринадцяте ліжко. Один виписує, другий оперує, третій каже – сорочка навиворіт. Здуріти можна. От і не вір після цього в забобони. Швидше б виписатися. Тепер мене в лікарню ніхто не затягне. Хіба що непритомним візьмуть», – клянетесь ви і засинаєте, забувши попросити обезболюючого.

Болі, як і сторожі, приходять надвечір.

– Сестро, сонечко ти моє, – стогне на ліжку Валігура.

– Чого тобі?

– Укольчик. Обезболюючий. І снотворне, – просить він у неї.

– На обезболюючі ліміт кінчився, а снотворне можу дати, – каже сестра.

– Ой, ой, йой, – вплітаєте в цей діалог і ви свої звуки.

– А вам чого? – підходить сестра до вас.

– Хоч трохи ніжності й ласки.

– Завтра вранці прийде Сергій Іванович, – каже вона. – Він вам зробить таку приємність. Потерпіть.

– Не треба, сестричко. Не кажіть йому нічого. Він завтра мені шви зніматиме.

Вона посміхається посмішкою переможця і йде з палати, як артистка під аплодисменти зі сцени, знаючи, що в неї ноги значно кращі, ніж голос, і вона від того не в печалі.

– Пора великих перемін, – каже Козак. – Раз, синок, ти вже сестру доглядаєш, а не вона тебе, то й додому час. Та й дзеркальце ти з жінчиної сумочки, здається, сьогодні попросив. Гребінець. Це перші ознаки того, що йдеш на поправку. Хірург помітить – негайно випише.

Вони по цьому в основному орієнтуються. Вважай, що тепер тобі тільки телефон залишилося дати медсестрі або адресу: «Головпошта, до запитання».

За вікном на землю опускається ніч, а в коридорі хірургії спалахує світло.

«Найдовші ночі у хірургії, – думаєте ви, – і в сторожа, якщо він страждає безсонням». Спить Валігура, як спокійний пасажир у залі для транзитних. Ви йому трохи заздрите.

Ранок до вас у палату заглядає несподівано, як заступник головного лікаря по господарчій частині. У коридорі починається зміна караулу: на пост заступає нова медсестра. Ваш найближчий сусід по палаті виймає з тумбочки окуляри, ретельно протирає їх, а тоді, примружуючи одне око, до другого приставляє скельце, наче лорнет, і довго й уважно дивиться.

– Куди це ви? – прокидається Валігура.

– На пост! – відповідає колишня виразка шлунка. – Сьогодні моя симпатія заступає.

– О, діло буде. Ви вже теж ідете на поправку, – втручається Козак. – Це перша прикмета. Передайте жінці, нехай негайно принесе вам дзеркальце, піжаму, одеколон...

– .. І модний широкий галстук, – додає Валігура. У палаті лунає сміх. Перший ранковий сміх.

– Мічений, – раптом чуєте ви своє прізвище, – вам уже пора ходить. На сніданок, – запрошує вас дієтсестра таким голосом, ніби збирається вас пригостити за свій рахунок.

– Я з задоволенням, – кажете ви.

У коридорі хворі вже займають столи: дружно, весело, життєрадісно, як у вашому дворі «козлятники».

– У вас що? – питає роздавальниця.

– Апендицит.

– Який день?

– Третій.

– Перший «а»...

– Що – перший «а»? – перепитуєте, ніби ви не в хірургії, а в дитячому садку.

– Стіл перший «а», – ставить перед вами ріденьку кашу роздавальниця.