– Тепер уже виживеш, – каже дружина, тримаючи вас за руку, як під час першого побачення.

Рука в неї, незважаючи на «Нектар», пошерхла. Кухня дає про себе знати. «Вийду звідси і митиму посуд. Носитиму картоплю з магазину, з базару. Якщо тільки лікарі дозволять. Білизну в пральню здаватиму. Чоботи і черевики на ремонт. Відвідуватиму хімчистку і побуткомбінат. На Восьме березня куплю нарешті той золотий годинник, що обіцяв подарувати, як народить сина. Вона свою обіцянку виконала. А я?.. Всі ми, чоловіки, свині. Може, не всі. Може, є кращі. Але я такий», – думаєте ви.

– Ти сьогодні щось їла? Давно ти біля мене? Уже день? Ножиці у животі були?

– Які ножиці? Що ти вигадав? Он доцент на тебе сердиться. Каже, взагалі товариш несерйозний. Про це все хірургічне відділення говорить.

– Хіба ж це я вигадав?! Мені няні розповідали, коли переодягали мене.

– Звідки няням знати? Та й мало чого няні скажуть. А ти?

– Що я?

– Що ти?! Рота роззявив і... – вмовкає раптом вона: «Я ж дала слово: мовчатиму, як риба. Свіжоморожена. Як камбала в целофані. Йому ж хвилюватися тепер не можна. Що ж я роблю?»

Але сніжка уже кинута і котиться по схилу гори, переростаючи в лавину.

– Знаєш що?! – наливаєтеся ви кров'ю за допомогою «капельниці». – Якщо ти прийшла сюди, щоб доконати мене, то можеш забиратися геть. Негайно...

– Не сердься. Ти тільки спокійно вислухай мене. Я ще раз тобі хочу нагадати, що таким бути не можна. Для чого ти доценту сказав, що ти завсектором імпорту в універмазі? З якого це часу? Ти без цих коників не можеш?

– Ти чого сюди прийшла? – тепер уже цікавитеся ви. – Щоб вимотувати мені нерви? Чи, може, уже знайшла собі?! Тобі більше інвалід не потрібний?!

– Не говори дурниць! Як тобі не соромно?

– Іди звідси. Я тебе прошу. – Ви заплющуєте очі. «Я не хотів. Палата тому свідком. Вона сама почала. Перша. А я ж хотів якнайкраще. Але хіба з нею це можливо?!»– вистукує гіпертонічний пульс у ваших скронях. Дружина, розмазуючи туш і пудру на щоках, виходить з палати, як із зали суду.

Тільки тепер ви відчуваєте, що лікарі не на жарт кинулися вас капітально ремонтувати, хоч і гарантійних талончиків не дають. Всі сили кинуті на різні там стрептококи, стафілококи і кишкову палочку, яких навіть двічі перепаленою цеглиною з одного маху не заб'єш. А ще ж он стоїть пляшечка неокомпенсану.

– Цікаво, а для чого це?

Ви берете у руку посудину і читаєте: «6%-й стерильний розчин понівініл-пірамідону в дикстрозному розчині ізонічної крові».

Як все ясно, все зрозуміло, доступно навіть такому смертному, як ви. Ясніше не скажеш, хоч би хотів.

Хіба що так: «Між странгуляційною і обтураційною непрохідністю колон асценденс із вентральної мезодерми формується дві ламіни перієталіс і вісцераліс, з'єднуючись з мезенхімою, не утворює ні однієї брижейки, як мезентеріум дорсаліс, так і мезентеріум вентраліс. Але при ілеоцекальній інвагінації, яка складається з п'яти-семи циліндрів і дивертикула Меккеля, спостерігаються хронічні й рецидивні форми інвагінації». Це хоч зрозуміло. Не ясно тільки, які функції виконують у вашому організмі циліндри.

– Щось циліндри перебої дають, – скаржитесь ви, звертаючись до асистента.

– Аритмія, – відповідає він, накачуючи вас фіолетовим розчином за допомогою великого, як насос, шприца. – Це не страшно.

Виявляється, що в хірургії слова «це не страшно», «це не смертельно» вживаються хірургами, асистентами, доцентами і професорами частіше, ніж антибіотики.

– Валерію Андрійовичу, у мене після уколів почалося затвердіння.

– Маленький інфільтрат. Це не страшно. Скажіть медсестрі, хай покладе на ніч грілочку.

– Сергію Івановичу, в мене після кварцу утворилися страшенні опіки.

– Це не смертельно. Хай на ніч сестра змастить вазелінчиком або ще краще – кефіром.

– Федоре Тихоновичу, – кажете ви. – У мене в цю ніздрю зонд не проходить.

– Це не страшно. Скажете медсестрі, хай покличе вухо-горло-носа. Він подивиться. Може, вона у вас скривлена. Вставимо тоді в ліву.

– Юлію Вікторовичу, у мене після «капельниці» на нозі вени опухли.

– Маленький флебіт. Це не смертельно. Скажете медсестрі, хай покладе компрес. З мазі гепарину або краще мазь Вишневського. Трохи неприємний запах, риб'ячим жиром пахне, але я особисто люблю мазь Вишневського. Розсмокчеться.

– Іване Гвідоновичу, – кажете ви, коли надходить черга. – Від цих уколів я не можу ні сісти, ні лягти.

Вас починають обмацувати. У тих місцях, куди робили ін'єкції, у вас з'явилися якісь кульки: затверділі і болючі, як шпички білої акації.

– Інфільтрати, – каже по-вченому доцент. – Нам ще тільки цього не вистачало, – заявляє він так, ніби ті інфільтрати вискочили не у вас, а у нього. – Негайно дві грілки і по обидві сторони. А на завтра знову капельницю. Організм ослаб.

Сестра мчить негайно за грілкою, але ви розумієте, що слово «негайно» у хірургії часто прирівнюється до побутових «хвилин п'ять почекай», і тому спокійно заплющуєте очі й думаєте, як би хоч сьогодні заснути без допомоги таблеток і уколів. Нарешті вам приносять теплу коричневу гуму і кладуть її куди слід. І раптом ви кричите:

– Сестра, сестра!

– Що там ще трапилося?!

– Сестричко, коли настане ранок? – цікавитесь ви, добре усвідомлюючи, що ще не наступив навіть вечір.

– Ви тут, як на курорті. Вже переплутали, де ранок, де вечір. Коли робочий день, коли вихідний. От життя! – багатозначно каже вона, вводячи вам вечірню порцію промедолу чи пантопону.

Оскільки ви ще не в змозі давати безплатних консультацій і порад новоприбулим, запевняючи їх, що апендицит – це найпростіша операція, якщо не дає ускладнень, до вас у палату, як до людини, якій залишилося витоптати рясту менше, ніж ви уже витоптали, з ранку до вечора йдуть консультанти: терапевти, урологи, фтизіатри, отолярингологи, фізіотерапевти, окулісти, невропатологи, ендокринологи, онкологи, нейрохірурги і, звичайно, колишні ваші товариші по палаті, яких виписали, а вас залишили одного до наступного операційного дня чи екстреного випадку.

Останні, як ніхто, вас морально підтримують, втішають, приносять журнали з модними дівчатами без іноземного одягу і постійно запитують, ніби самі не бачать:

– Ну, як?

– Оце з апендицитом?! – дивуються ті, яким історія ваших операцій відома ліпше, ніж вам.

– Уже без нього, – криво посміхаєтесь ви.

– Я розумію. Але ж казали, що апендицит – легка операція.

– Як кому.

– Це правда. Легка для того, хто під ножем не був. А скільки після цього апендициту вмирають! Особливо коли роблять повторні операції.

Ви заплющуєте очі, але тільки на мить.

– Тобі щось принести? – питають ті, що ще вчора лежали поруч вас.

– Спасибі, нічого. У мене все є, – киваєте ви в бік капельниці, яка тим часом акуратно виконує свої функції.

– Ти герой! Винести таких дві операції! Хірурги розповідали, що вони вже не вірили в твоє повернення до нашої палати. Ми цікавилися, чи скоро тебе переведуть до нас. Там твоє ліжко досі ніким не зайняте. Але ти не падай духом. Може, все буде гаразд.

– Як це «може»?– сердитеся ви. – Я, здається, вже вижив!

– Це ти скажеш тоді, як мине четвертий день після операції.

– Який четвертий? – насторожуєтесь ви.

– Ну, четвертий. Після операції. Критичний, – пояснюють вам товариші. – Це найстрашніше.

– Та невже?! А я думав – найстрашніше позаду,

– Ти що? Найстрашніше попереду. Під наркозом не так страшно помирати, як при свідомості, – пояснює товариш, начебто йому вже доводилося проробляти і те, й друге. – Сьогодні який у тебе день?

– Другий. Після повторної.

– Отже, четвертий наступить у середу. Якраз футбольний день. Наші з «Ейндховеном» грають. От би й голландцям дали, як «Бурсаспору». Цікаво буде подивитися. Якщо виживеш, ми тобі рахунок скажемо. Не хвилюйся. Тобі зараз особливо це шкодить. Не переживай. Не в усіх післяопераційна криза закінчується некрологом на четвертій сторінці. У тебе в цей день може початися що? Пневмонія, одностороння чи двостороння, сухий або мокрий плеврит. Може здати серце, ти можеш задихнутися.