Увечері я сходив до залізниці й набрав на колії повнісінький портфель каміння. Але й це не допомагало. Синичка й дятел наче дражнили мене.

– Так і справді недовго до божевілля. Треба щось робити,

Уночі я те сало зрізав і викинув дворовому псу. Те ж саме зробив і з годівницею, Але такого я не міг зробити ні з дятлом, ні з електрокапелюшком, який завивав на вітрі, як старий грамофон.

Уранці я прокинувся передчасно. Страшенно боліла голова, під очима з'явилися синці. Снідати не пішов – пропав апетит.

– Ви зовсім змарніли! – зустрів мене в коридорі рожевощокий професор. – Може, мені треба було поїхати додому? ..

– Ні-ні! – усміхнувся я. – У мене просто дружина прихворіла... Боюсь, що додому доведеться їхати мені. – Я почервонів до самих вух і, напустивши на себе скорботний вигляд, поплентався до виходу.

До кімнати більше заходити не міг. Я пішов на вокзал. Сів на першу електричку і поїхав до першої станції. Там зліз і дав сам собі телеграму. «Негайно приїжджай при смерті крп

Твоя Ася».

Телеграма прийшла наступного дня. Я, звичайно, її показав професорові... Ї попрощався...

Він міцно потис мені руку й провів аж до самого вокзалу. По дорозі увесь час співчував та запевняв, що все буде гаразд. Тепер головне – спокій, спокій і ще раз спокій...

На що він натякав, я й досі не знаю... Невже догадався, що я не одружений?

__________________

– Товариші судді, хай я навічно сяду на цю лаву, якщо в моєму останньому перед вами слові є хоч крихта вигадки й неправди...

Почну здалеку... В народі кажуть: одна біда сама не ходить. Не ходила вона одна й за мною...

Усе почалося з фотокарток розміром 3 на 4 см. Напередодні того, як я вже мав одружитися, мені сказали: «Вам потрібно обміняти паспорт. Він своє відслужив».

Того ж дня я пішов до першого-ліпшого фотоательє і сфотографувався.

– Через скільки днів ви можете зробити картки? – запитав я.

– Рівно через день, якщо вас це влаштовує, – відповіли мені.

Це мене влаштовувало, і я, щасливий і чомусь гордий, пішов додому.

Рівно через день я знову переступив поріг того ательє.

– Ваші фотографії ще не готові...

– Як – вихопилося мимоволі в мене.

– А от так... Приходьте завтра…

Я прийшов наступного дня. Мені сказали, що вже є негативи, а ось до відбитків ще не дійшла черга...

– Я обмінюю паспорт, – почав доводити їм, – подав заяву до загсу, через кілька днів одружуюсь, маю гарну наречену, але досі не маю тих фотографій...

– Фотографії будуть. Нікуди вони в нас не дінуться, – запевнив мене директор, коли я попросив у нього книгу скарг і пропозицій. – Своїм записом ви тільки зіпсуєте нам книгу, а собі настрій, і залишите нас без преміальних... Приходьте завтра, – він ґречно потиснув мені руку, хотів було поцілувати, але я не дозволив...

Через два дні я подався з нареченою до загсу. Із старим паспортом і такими ж фотокартками. Але нас не розписали.

– Термін користування вашим паспортом давно минув. Ми вас розписати не можемо...

– Це ти навмисне так зробив, – сказала мені наречена, жбурнула в обличчя букет квітів і вибігла геть…

Можете уявити мій стан... Я був за крок до щастя... Я спіймав таксі. Вирвав із будинку дві цеглини й наказав шоферові везти мене до фотоательє... Їхнє щастя, що того дня в ательє був вихідний... Боюся, товариші судді і товариші народні засідателі, що ви сьогодні судили б мене не за це, якби в той день я зустрів директора ательє чи хоча б одного фотомайстра…

Я упав на траву, незважаючи на випрасуваний костюм з лавсановою ниткою, і почав гризти ту цеглу... Я гриз її і закушував травою доти, поки не спала на думку ця геніальна ідея...

Я взяв свій піджак, поклав до кишені квитанцію на фотокартки і кинувся до перехожої...

Далі ви вже знаєте, товариші судді...

– Продовжуйте, – запропонував суддя і постукав по карафі олівцем, хоч у залі було так тихо, що я почув, як хтось у задньому ряду схлипнув...

– Я вихопив у якоїсь перехожої жінки, – продовжував я, – господарську сумку, ридикюль і метнувся геть... Забігши за ріг, я скинув піджак і накрив ним сумку...

Жінка, помітивши сумку, на мить зупинилася й перестала галасувати... Цього мені було досить, щоб сісти в таксі й приїхати додому.

Розрахунок мій був простий. Жінка візьме піджак і, помітивши квитанцію, віднесе його до міліції... А міліція уже примусить фотоательє негайно зробити фотокартки, щоб по них знайти власника піджака й грабіжника ридикюля...

І я не помилився... Того ж вечора мене забрали... Фотографії вийшли на славу, хоч перед цим у ательє мене запевняли, що негативи слабенькі і доведеться перефотографуватися.

– Як бачите, розрахунок мій був правильний... Але, товариші судді, одного я не передбачив: викрадення ось цього ридикюля може закінчитися ось цією лавою... Та хіба ж я викрадав його заради грошей? Колишня моя наречена, що плаче в останньому ряду, – свідок...

– Чому колишня? – перепитав суддя, витираючи скупу чоловічу сльозу.

– Тому що того дня вона пішла до загсу з іншим. Тепер вона, товариші судді й товариші засідателі, плаче... Але вже пізно... Я ті фотокартки порвав.

__________________

Цілком випадково мені запропонували цього песика. Мій приятель втратив сон і спокій, шукаючи, де б краще прилаштувати цуценят, які раптом з'явилися у його квартирі. По своїй доброті й легковажності я пообіцяв його виручити: одне з п'ятьох цуценят узяти собі.

– Це тільки для вас, – запевнила мене дружина приятеля. – Про цю подію в нашому домі ще ніхто не знає. Ми вам хочемо зробити приємність: за вами лишаємо право вибору...

Я настільки був розчулений її увагою до моєї особи, що не знайшов у собі мужності сердечно подякувати їй і коректно відмовитися від подарунка, який мені насправді був ні до чого.

– Нам пропонують пса, – того ж вечора повідомив я дружину.

– Якого пса?

– Невеличкого, але породистого, – поспішив заспокоїти її. – Батько спанієль, мама – ньюфаундленд...

– Ніякого ньюфаундленда. Нам і самим ніде жити. Тобі ще пес потрібен...

– Ну, ти, як кожна жінка, перебільшуєш. По-перше, у нас є де жити. По-друге, це не простий пес, а породистий. Я вже казав. Не згадав лише про їхні медалі й нагороди. Мати – рідна сестра пса англійської королеви, батько – учасник усіх всесвітніх виставок: Гонконг, Монако, Гонолулу, Ліхтенштейн, – перерахував я міста і князівства, які тільки потрапляли мені на язик, щоб хоч цим приголомшити її.

– Все одно, – спокійно відповіла вона.

– Що – «все одно»? Я вже дав згоду. Не можу ж я відмовлятися від свого слова. Я пообіцяв, що ми прийдемо і обов'язково заберемо песика. Просив, щоб нікому не віддавали...

… Сказано – зроблено. Рівно через місяць ми вирушили до приятеля майже всім сімейством.

За головного арбітра у нас був син, і його слово мало бути вирішальним.

– Ось цього вухастого, з чорною латочкою на спині, – вибрав з п'ятьох цуценят головний арбітр.

Першого дня до вечора з Принцом (так ми назвали песика) забавлялася вся сім'я. На ніч бабуся просила покласти його біля себе, синок наполягав, щоб песик ліг тільки з ним. Дружина сказала, що найспокійніше за всіх спить вона і щоб Принц був біля неї. Дідусь категорично заперечував і доводив, що Принц хоча й з аристократів, але все одно його місце в коридорі.

– Собак, навіть породистих, – казав він, – не можна привчати ні до ліжка, ні до постелі.