– Тут одне зернятко доганяє друге, – пояснює вам сусіда.

Ви нічогісінько в цьому не розумієте і тому питаєте:

– Де?

– У каші, – кидає нашвидкуруч він, забувши навіть розреготатися, бо зайнятий своєю справою.

У хірургії жартують всі: медсестри, хірурги, няні (дуже рідко), професор, доцент і, звичайно, хворі. Найбільше жартують «безсовісні»,

Безсовісні – це ті, що ходять повз післяопераційну палату і регочуть так голосно, що медсестра не чує, чи там стогнуть, чи теж сміються.

– От безсовісні, – каже вона. – Тихіше, ви ж у лікарні, – нагадує вона їм. – Там тяжкохворі, – показує вона на післяопераційну палату.

– Ох, безсовісні, – ледь вимовляєте ви пересохлими губами. – Завтра-післязавтра і вони будуть отак лежати.

І справді, «безсовісні» лягають на ваше місце, а ви ходите вже повз ту палату і гомоните, жартуєте, тільки не регочете – боїтеся, що розійдуться шви.

– Совість у вас є? – цікавляться медсестри і вказують на ту палату, де вчора лежали ви.

– Ох, і люди! Ох, і безсовісні! – чуєте ви з палати і затихаєте. Тоді набираєте серйозного вигляду і йдете по коридору, зупиняєтесь біля вікна й даєте першу консультацію новоприбулому з таким виглядом, начебто ви все життя те й робите, що тиняєтесь по лікарнях.

– Підв'язуйте простирадлом живота. Це лікарі не всім радять, але, між нами, не всі це й знають. Цьому в інститутах не вчать.

– А під час операції дуже болить?

– Під час операції зовсім не болить, – кажете ви. «А втім, звідки мені знати! Був же під загальним наркозом». – Після операції трохи болить. Але то вже не страшно. Біль швидко проходить, як любов після весілля.

– А що у вас? – зупиняє товариш ще двох, що вийшли після сніданку і чергових «променад» на «рандеву» у коридорі.

– Апендицит, – водночас ледь не вигукують вони.

– Скажіть, дуже болить, коли ріжуть? – перевіряє ваші дані товариш.

– І не чути...

– А чого ж ти верещав, що ми у палаті вуха затикали? – перебиває його напарник.

– Хто-я?

– А що ж – я?

– Та ти що! То ж водночас зі мною на сусідньому столі жінку різали. Вона й кричала...

– Отаким басом?!

– Під час операції не тільки басом закричиш, вовком завиєш.

Новоприбулий іде в палату. Йдете за ним і ви. Адже колись ви тут лежали. Тепер у вас таке враження, ніби ви повертаєтеся з госпіталю в рідну військову частину.

– А-а-а! Привіт! Ну, як справи? Вирізали? Молодець! А ти боявся, – летять звідусіль голоси.

Ви залишаєте палату, але рожевощокий не залишає вас і своїх тепер уже банальних запитань.

– Якщо хірург не черкне випадково по кишці ножем, то не страшно, – кажете ви, щоб він тільки відчепився.

– А таке може трапитися?

– А чого ж не може?! Все може. Може трапитись, що ви потрапите до хірурга, може, до доцента, а може, й до студента шостого курсу. Як кому пощастить...

– А якщо попередньо домовитися? – його губи ледь не торкаються ваших вух...

– Тоді й професор може!

– А професор як?

– Бетховен, – згадуєте ви слова Фартушняка.

– Хто, хто?

– Бетховен, композитор такий, – кажете ви. – Пальці тонкі, ніжні й точні, а око зірке, як у чемпіона з стрільби з пневматичного пістолета. Зрозуміли?

– Смієтесь, – сердиться дядько, і його щоки спалахують, як начищені довоєнні п'ятаки з червоної міді. Він круто повертається і тікає від вас у палату.

Виписки ви чекаєте, як модниця чобіток, висланих поштою. Ви ждете і думаєте, чому ж не заходять хірурги, професори, доценти. Чому ніхто з них вами не цікавиться перед тим, як удруге вас пустити в світ, щоб ви творили там свої незакінчені діла. Оскільки у вас апендицит, та ще й не який-небудь, а голубий, найлегший, то не думайте, будь ласка, що до вас у палату хтось з названих осіб хоч загляне. Єдине, на кого ви ще можете розраховувати, це на старшу медсестру. Вона завітає до вас у палату і скаже:

– Мічений, документи вам виписані. Ми готові.

– Але не готовий я.

– За чим затримка?

– За штаньми, – кажете ви. – І сорочкою. Треба ж жінці подзвонить. Хай приїде, привезе.

– Дзвоніть, – коротко кидає вона, ніби розбиває фразу об цементну підлогу.

– Рано тебе щось, синок, виписують, – каже Козак.

– Рано, – погоджуєтесь ви й думаєте, що Люба, ця золотистокучерява німфа у вигляді постової медсестри, чергуватиме тільки післязавтра.

– Рано, – зітхаєте ви. – Та й живіт щось здуває. Медсестра дала парочку синіх таблеток. Трохи начебто легше стало...

– Не страшно, – блимає очима найближчий сусід. – Не вийдуть природно – ще раз операцію зроблять. Раз сюди потрапив – звикай.

– Фурункул, – по-вченому кажете ви, – фурункул вам на кінчик язика.

– Завбільшки з м'яч, – додає, як завжди, Валігура, не уточнюючи, який саме м'яч він має на увазі. Ви висловлюєте йому свою вдячність, одначе в очах у вас щось близьке до тривоги і смутку.

– Щось рано тебе виписують, – наче в унісон Козакові, заявляє ваша дружина крізь телефонну трубку й електричні розряди в ній.

– Рано, – погоджуєтесь ви,

«Ще ж хотів Любину адресу записати. Чи хоч телефон». Останніх слів ви в трубку не кажете. Їх ви промовляєте подумки.

– Дуже рано. Чимось я хірургу не сподобався. А може, через апендицит. Каже, з таким апендицитом, як у мене, за часів академіка Грекова прямо з операційної відправляли додому, а на третій день дозволяли брати участь у народних танцях.

– Ну, гаразд. Після обіду я за тобою приїду. А взагалі – це щось дуже рано. Ти там нічого не накоїв? Бюлетень видали чи довідку?

– Бюлетень, – маловпевнено стверджуєте ви, бо його ви ще в очі не бачили, як і свого апендикса під час операції.

«Накоїв! Що ж я справді накоїв?! – піднімаючись по східцях на третій поверх, запитуєте ви самі себе. – Сказав завідуючому відділом, чому телефон-автомат не поставлять на поверсі, щоб не опускатися так низько? Ні, здається, не це. Що ж могло бути?»

А все так просто. Ви й не догадуєтесь, бо все те хоч робилося за безпосередньою вашою участю, але без вас. Все почалося з учорашнього дня. Після того, як до вас у палату завітала медсестричка.

Одягаються медсестри в лікарнях інтригуюче, і ви в перші дні не можете зрозуміти, для чого це робиться. І тільки тоді, коли нарешті операція і болі позаду, вас осяває думка, як німб.

«Все зрозуміло, – ляпаєте ви себе по голові, як кожний вчений перед великим відкриттям, – їх підбирають і одягають так зумисне для того, щоб хворі швидше піднімалися на ноги».

Якщо ви помічаєте, що халатик у медсестри значно коротший, ніж дозволяє мода і завідуючий відділенням, ви обов'язково не стримаєтесь і запитаєте:

– Валю, у вас сестричка теж медсестра?

– Ні, а що?! – насторожується вона. – У мене взагалі сестри нема.

– Тоді все зрозуміло.

– Що зрозуміло? – покривається вона плямами, які проступають навіть крізь густий прошарок компактної пудри «Лакме», і про себе думає: «Я тобі сьогодні, здається, маю поставити гірчичники. Я тобі їх поставлю!»

– Так що вам зрозуміло? Чого ви посміхаєтесь?

– Що ваша сестричка такий коротенький халатик не носить, бо у вас її просто нема.

– Ї все? – розчаровано питає медсестра.

– Ні, не все. Ще є одне питання: скажіть, халатик ви шили на першому курсі чи ще до вступу в училище?

– У вас температура нормальна? – кладе вона вам руку на чоло. – Дивно! Нормальна, – без градусника визначає вона. – Пора вже виписувати.

Після цього медсестра виходить і сідає на своєму посту з таким розрахунком, щоб найдосконаліша її сторона була повернена у бік алати.

– Ви, мабуть, і конкурс проходите? – тримаючись за живіт, цікавитеся у медсестри, наблизившись до її столу.