Виряджаючи в Даґестан експедицію в справі дослідження того, як проходить колективізація серед населення, і зокрема серед українців Даґестану, редакція зібрала всіх учасників експедиції: фотокореспондента, літератора-етюдиста, економіста, мисливця, адміністратора і язикознавця (і всі об’єднувалися щасливо в моїй особі) і висловила побажання, щоб матеріял з вагонних розмов був використаний експедицією в її роботах.

Згадавши про це, я підсів до ясно-блакитної тітки і, щоб розбити лід, запропонував, що я здійму з горішньої полиці її чемодан.

Отже це не можна вважати за добрий спосіб зажити довір’я в людини. Я пригадую, як їхавши на полювання в максимі, я пропонував старенькі бабусі, що я придивлятимусь за її вузликом убільшки з півкіла яблук. І от бабуся, що до того часу довірливо розпитувалась у мене про всякі речі, раптом схопилася і, притискаючи вузлика до серця, відійшла в коридор — там вона і простояла, аж поки я не вийшов з вагону. Але ясно-блакитна тітка не злякалася і спитала, що воно тепер з нами буде, що все так дорого, і для чого заварили оту саму індустріялізацію — хоча тітка була не проти радянської влади. — «Всьо ето я понімаю», — сказала тітка.

Не буду долігати[12] читачеві тим, як я агітував ясно-блакитну тітку, закручуючи уявлювану кучеряву сократівську бороду і підперши кулаком носа, щоб дати йому форму кирпато-сократичну. Той читач, з яким мені не нудно балакати, хоч би краєм ока свого добачає, в якій добі ми живемо і що про нас скаже історія, не зважаючи на всі наші помилки, на огріхи і на деяке запаморочення від успіхів. Той же читач, що його ідеї регулюються тільки тим, що він сьогодні жер на сніданок, і тим, що йому розповідає кума коло чаю — той читач чужий душі моїй. Може й корисно було б побалакати і з ним також, а тоді написати побутовий роман з болотного життя, але мене враз бере нудьга і дуже хочеться спати.

Найбільше зацікавило мене в тітчиній арґументації те, що, мовляв, робітництво наше малокультурне і до індустріалізації не підготоване. Робітництво, обстоювала тітка свою тезу, не почуває відповідальности за машину і за якість роботи, у відповідь на те я розповів тітці факт, з якого ті мого пера птахи зробили б новелю на сто п’ятдесят карбованців, а я, заїдений баглаями[13], подаю його, як факт голий, мов п’ятнадцять копійок.

В однім місті, саме коло того завулку, що ковбасою котиться вниз повз вітрини з штанами й капелюхами, у час до нас куди ближчий, ніж потоп і навіть прем’єра «Мікадо»[14], стояла цинкографія — в цинкографії пахло сірчанкою, ціянкалієм та іншими хемічними фіялками. Один хлопець робочого чесного роду працював у тій цинкографії. Був то копець здатний напрочуд, швидкий на розум і на доброго, на не абиякого мав вийти цинкографа. Від усіх найшвидше перейшов він науку і вже працював коло німецької на тонесенькому склі сітки, яка німецька сітка коштувала небагатій нашій державі ні багато, ні мало раунд шістсот марок золотій валюті.

Хутко і нестримно працював юнак, і одного дня він розбив німецьку сітку на шістсот марок у золотій валюті. У ту саму мить він пішов до майстра і показав йому скалки німецької сітки. Цієї ночі він не спав, не спав також і другої і третьої ночі.

Минув рік і учень виріс на робітника цинкографії. Він працював швидко і точно. Він роздивився до найменших деталів усе приладдя і нова німецька сітка на шістсот марок у золотій валюті в його руках була як дитина в міцній і певній колисці. Він уявляв собі, що б це було, коли б він знову розбив ту сітку. Його б не розстріляли і навіть не посадили б, можливо, що його навіть не викинули б з цинкографії. Йому довелося б тільки сплачувати рік або два вартість сітки на шістсот марок у золотій валюті. Але як він міг би далі жити? Йому не давали б пройти з тією сіткою, його зняли б з цієї роботи, яку він так полюбив, яку він так спритно, від усіх найкраще робив. Та він і сам зроду не наважився підійти до цієї роботу, коли б розбив сітку вдруге. Пропали б п’ять років науки, в художника одібрали б фарби, в музики одняли б скрипку. Він весь спалахнув кров’ю і стиснув пальці — щось хруснуло — він побачив, що надушив лінійку і сітка взялася жахливою розколиною.

Він оглянувся навколо. В майстерні нікого не було — він навшпиньках підійшов до шафи з хемікаліями, дістав флякон із ціянкалієм, висипав у рота, налив у склянку води і випив зараз.

— Але це був кваліфікований робітник праці, — сказав я, — артист, і може який-небудь вартовий на заводі не від того, щоб винести з півдесятка гайок на грузила для сітей.

— Але ні, — сказала ясно-блакитна тітка. — Є й сторожі, що оце так само, як ви кажете. У нас сторож — а був він випивши, — заснув коло баку з мазутом, крана ж він чогось одвернув. Коли він прокинувся вранці під палючим сонцем Даґестану, то побачив, що витекло сотень з дві відер мазуту. Він привернув крана, вмився і пішов до брата. «Дай рушницю», — сказав він братові. Трохи здивувався брат. — «Але зараз принесеш?» — І сторож узяв рушницю, одійшовши на ступнів сто від хати; було рано і нікого не було на вулиці. Далі він сів долі на солонцюватий ґрунт — побоявся, що застудиться, ба ні, земля тепла, і зняв з правої ноги чув’яка.

Сторож застрелився під палючим сонцем Даґестану. Здивована ясно-блакитна тітка зчулася, що саме доводить те, проти чого сперечалася. Вечір запав за гори, що немов шерег барсуків чимчикували вздовж залізниці. Кондуктор дав світ і барсуки зникли — тільки щось сопло і сичало в темних вікнах вагону. Скошені сном подорожні лягали а нумеровані полиці — і з людей робилися двозначними числами.

І я загнав у підголів’я клунка, поклав понад гінкою рушничку і став міркувати, хто саме з пасажирів украде мою фотокамеру, чоботи й, не при ночі сказати, рушничку.

Можливо, що це зробить причепурений, розгладжений і випрасуваний суб’єкт у максліндерівських штанях, з проділом посередині, з вусами щіткою в пенсне квадратиками. Я завжди був проти пенсне квадратиками — хоча тепер рогові окуляри змагаються з тим пенсне по всіх пунктах. Людей, що носили в сімнадцятому році пенсне квадратиками, можна було розстрілювати, не питаючись документів, без великих шансів на помилку. Такі люди, якщо не скінчили кадетського корпусу, то в усякім разі були не лівіші від кадетів.

Втім, не маючи достатнього досвіду в злодюжних справах (ставши дорослою людиною, я крав рідко, і несистематично), я все ж таки вагався. Могло бути. що на мої речі націляв саме не пенсненосець, а той моторний, чорнявий чоловічок з прудкими очима, що приходив півгодини тому в наше купе, роздивлявся на мій клунок і спитав, хто я і куди їду і чиї то речі. Я був холодно відповів йому, що їду до Таганрогу, де в мене є тітка вперших, але за речі злякався.

А може, міркував я, засинаючи, оця сама ясно-блакитна тітка і покраде мої речі, викинувши їх, скажімо, в Ростові, через вікно якомусь партнерові. Можлива річ, що всі ті розмови про політику є тільки декорація, тільки театральне оформленні реальної справи. Але цю думку я нагнав геть, ледве вона встигла народитися.

Ніхто не гарантований від такого штибу думок. Людина легко може уявляти собі абсолютно неможливі речі, як от, приміром, качку завбільшки за корову, з рогами, з ратицями і без крил. Їдучи з своїм власним батьком у вагоні, ви легко можете собі на одну мить уявити, що то батько спер вашого клунка, правда, ви цю думку негайно наганяєте і виявляється, що клунок просто запхано під лаву, щоб не заважав. Про вас розповіли якусь брудну плітку — реєструючи в розумі своїм усіх, хто міг це робити, ви реєструєте і найкращого золотого друга — тільки ви одразу ж викидаєте його з того реєстру. Ніхто не гарантований від такого сорту думок.