Я зовсім розхвилювався, остаточно покинув хохітви, насмикав у жменю патронів і приготувався перебити всіх собак до одного. У цю мить я побачив, що від прогнилих сірих стіжків на мене швидко посувалися якісь три фігури. Мені недовго довелося на них чекати. Це було троє тюрків: один з косою і двоє з ножами. Вони бігли так швидко, що я тільки управився закласти два набої з круглими кулями. Коли вони підбігли до лінії собак, я передрейфив до такої міри, що стратив всяку рівновагу і націлився в переднього з них.

«,Стій, — сказав я, — а то буду стріляти». Тюрки спинилися і, страшно схвильовані і розгнівані, щось гукали до мене.

Я вже забув чисто про свої хохітви і думав тільки про те, щоб урятувати свою шкуру. Отже я знову почав відступати і, перейшовши ступнів із тридцять, ще раз оглянувся назад, тримаючи рушницю в плечі. Підстібувані різноманітними почуваннями, легко одягнені й взуті в спортивні чув’яки, тюрки знов наздоганяли мене і були вже ближче, як за двадцять кроків.

Щось у мене тьохнуло і обірвалось. Я зрозумів, що так без кінця тривати не може і що рано чи пізно мені доведеться вбити одного з тюрків, і далі або мене з’їдять поночі шакали, або, коли я управлюся перебити їх усіх, мене судитимуть за потрійне вбивство.

Але дрейф мій дійшов такої міри, що я вже не міг думати. Я знову націлився в переднього тюрка і гукнув, щоб вони не рухалися з місця. Вони стали. Стали поруч них і собаки. Але я не міг далі відступати: коли б я повернувся до них спиною, я б уже може і не управився б своєчасно вистрелити.

Тепер я вже перестав і дрейфити. Стріляти так стріляти. І я твердо вирішив, що нехай уж краще мене судять за потрійне вбивство, але я все ж таки постараюся краще вбити їх, ніж дати їм убити себе. Я стояв на місці і акуратно вицілив у живіт переднього татарина. Мій палець лежав не як-небудь, а вже торкався спуску. Коли б середній зробив один крок, я б, чи хотів би я цього, чи не хотів би, всадив би йому кулю в живіт.

У цю мить, як голос із раю, як небесну музику, в почув за собою голос. Це був машиніст Лисун: почувши вистріли, він прийшов мені на підмогу. Дуже спокійно, не поспішаючи, він підійшов і став поруч зі мною. Він тримав рушницю на лікті, а в правій руці у його були приготовані дві запасні кулі. Тюрки теж підійшли ближче, і почалася розмова. Один молодий і один старий тюрк з ножами не знали ні слова по-руському, але середнього віку дядько з симпатичним круглим обличчям, що вимахував косою, міг з нами балакати. «Нащо б’єш собаку», — сказав він. Я почав довго і гаряче пояснювати йому, що хоча мені дуже шкода його собак, але мені ще більше шкода себе. Коли я скінчив, тюрк коротко сказав:

«Ти вбив два собаки».

Тепер уже встряв Лисун. Знову зовсім спокійно і не поспішаючи, він пояснив тюркові, що я чоловік приїжджий, тамтешніх звичаїв не знаю і не хотів зробити нічого лихого. Він закидав тюркам, що ті, почувши собачий гавкіт, відразу не покликали собак. Тюрки заворушились. «Він казав — буду стрілять», — сказав тюрк, показуючи на мене пальцем. «Ти будеш стрілять, я буду стрілять», — із страстною енерґією гукнув він. «Ти уб’єш, я уб’ю. Прийдуть інші — вас уб’ють».

Не менше, як годину тривала ця драматична, хоч і безплідна розмова. Я пропонував тюркам приїхати в Дербент і здатися на суд владі. Я був готовий заплатити такий штраф, який на мене накладуть у Дербенті.

«Юз манат? — сказав тюрк. — Що мені юз манат. Собака нема? Другий собака нема».

Я трошки злякався, почувши таку суму (юз манат — сто карбованців), але не став сперечатись. У крайньому разі можна було телеграфувати в Харків, щоб вислали гроші, але машиніст Лисун поставився до справи інакше, і став доводити тюркам, що собака не коштує ста карбованців.

«Як не коштує, — знову сказав тюрк. — Собака не бий. Краще брата бий. Без собака нема баранта. Без брата є баранта».

Так розмова безрезультатно і припинилась. Просто машиніст Лисун раптом повернувся геть, добив моїх хохітов, оддав їх мені і ми пішли. Тюрки ще трохи постояли і пішли й собі.

Коли ми одійшли з Лисуном на безпечну дистанцію, я відчув, що не можу далі йти. Напруження скінчилось — мені вгиналися коліна, все тіло охляло, і я відчував негайну потребу лягти на землю і кричати. Але своєчасно я згадав про пляшку, що висіла при боці Лисуна, в яку ми вчора насипали три повні пляшки вина. Я не дочекався, поки Лисун здійме пляшку, притулив її до рота і пив, пив, пив на ходу так, що Лисун злякався, що йому не залишиться.

Заспокоївшися і перекуривши по разу, ми згадали про Косенка. Ми вже давно дійшли до того місця, де була його засідка на хохітов, але Косенка не було, він зник, мов корова язиком злизала. «Еге, — сказав Лисун, — он де він». Мало не на обрії нерухомо манячила чорна фігурка. Побачивши, чим пахне, Косенко втік за дві версти від небезпечного місця.

Тільки тоді я зрозумів, що значить добрий товариш у біді. Коли б не було Лисуна, то Косенко тим паче не прийшов би на підмогу, а вже був би десь коло станції і сідав би на паротяг. Щоб покарати Косенка, ми з Лисуном випили все чисто вино і ззіли всю ковбасу.

Коли ми пізніше наздогнали Косенка біля озера, він поводився так, ніби взяв цілком правильну й розумну лінію. «Що з ними балакати, з іродами, так і так їхню маму», — сказав він. Нам нічого не зоставалося йому відказати.

Нехай не подумає хто, що мені не було соромно, що я чинив у цьому випадкові як самий зостатній хам і культуртреґер. Я справді почував і тепер почуваю теплу любов до малих націй і, зокрема, я дуже люблю і поважаю тюрків.

Проклята ганебна традиція обопільного вбивства затягла мене супроти моєї волі в свою орбіту. Коли ви все-таки вважаєте, що я чинив неправильно, розкажіть мені в деталях, що б ви були робили на моєму місці.

Насамперед, звичайно, скажете ви, не треба було підходити до кутану, до зимової загорожі для овець. — Може, коли б на тому кутані була вивіска, хоча б і самою тюркською мовою, я б не підійшов до нього. Але вивіски не було. Були якісь сірі, прогнилі стіжки — очеретяні дахи загорож.

Уже з того факту, що хохітви підпустили вас на півсотні кроків, можна було догадатися, скажете ви, що тут справа не чиста, і добре подивитися навкруги. — Я теж так думаю, і коли вам доведеться побачити на вистріл перед собою трьохсотголовий табун хохітов, ви, звичайно, не стрілятимете, а тихесенько підете геть.

Нарешті, скажете ви, можна було згадати пораду машиніста Лисуна, сісти на землю і гукнути на весь голос: «Ури», бо ж собаки привчені до того, щоб у таких випадках чужака одразу не рвати, а почекати, поки прийде хазяїн.

Але скажіть, яка в мене могла бути певність, що всі собаки цілком закінчили курс науки і що ні один з них, проти всяких правил, не схопив би мене за горлянку і не звалив на землю. Умовимося, що, коли з вами трапиться така історія, то ви ні в якім разі не стрілятимете в собак, а сядете на землю і гукнете на весь голос «ури». Баста.

Правда, я мушу признатися, що моя любов до культури малих націй Кавказу поки що суто абстрактна і платонічна. Я ще не управився вивчити тюркської мови, але будьте певні, що, приїхавши вдруге у Даґестан, я хоч трохи, а балакатиму по-тюркськи.

Бо тюркська мова є інтернаціональний язик вісімдесяти трьох націй Даґестану. У західній смузі гірного Даґестану живе п’ятнадцять народів, а саме: аварці, андійці, каратинці, авхахи, багулав, ідері, чемалал, хвашинці, дідоївці, кубачинці, гунзал, батліхці, чеченці, лаки і арчинці. Більшість цих народів не має нічого спільного між собою, хоч історичним своїм походженням, хоч і мовою. Часто-густо можна побачити два сусідні аули, що населенці їх один одного не розуміють. Один аул Арчи балакає своєю власною мовою, яка більше ніде у Даґестані не вживається.

У цій смузі мало не всі балакають хоч трохи аварською мовою.

На південь, схід від басейну Койсу[46], живе вісім гірських племен: даргінці, кайтахці, кубачинці, табасаранці, агули, лезгіни, рутульці і цахурці. У передгір’ї на узбережжі і в північній частині Даґестану, від річки Кума і аж до річки Гюльгаречай живуть кумики, ногайці, тюрки, тати, гірські євреї, перси, чеченці, інгуші, туркмени, німці, росіяни й українці.