дивився він

За гір

краї,

де хилитавсь туман,

Де Алтагир

виходить

на Лиман.

І от одкрилося:

— кривий, мов сагайдак,

між синіх гір

улився Таршанак

У Алтагир,

де як сокира — саксаган

Сталлю й саєтою

без краю ліг Лиман.

О, тепле море,

о, бажаний океан!

І крила

грайворін

простерті

склав.

І в хвилі

піняві

в обійми

смерті

впав.

Тільки цей грайворін летів до Мелітопільського лиману, лиману Молочної Ріки, що замерзає взимі, хоч і не надовго.

А потяг мандрував уподовж вічного Каспію, що не замерзає ніколи. Але краєвиди і я, і грайворін бачили ті самі.

Розумний читач давно вже догадався, що вірша «Грайворін» написано для того, щоб показати краєвиди ранньої зими і пізньої осени, сумні й нерадісні в природі. Голе гілля, жовті очіски трави, колюче лахміття кущів ростуть з мокрої, і гливкої, грузької, холодної землі. Над усім похмурі хмари, не то на дощ, не то на сніг. Абиякі краєвиди.

Тож, щоб показати ці краєвиди в рухові, треба було дати рух почерез краєвиди. Для цього над пролітає грайворін. Отже й краєвиди летять назад, як зараз пливуть назад повз вікно вагона такі самі краєвиди Даґестану. Таким способом у віршеві забезпечено динаміку.

Але вірш призначено не для грайворонів, а для людей, і не тільки тих, що живуть у містечку Грайворон. Люди могли б зважати, що грайворонові мандри і подорожі для них нецікаві. Хай собі летить.Довелося, щоб зацікавити розумного читача грайвороновим рухом, надати йому риси романтичні. Став це вже не грайворін, а мало не Байрон, і прагне півдня, як англійський поет, і летить на теплі моря, як бухгальтер на курорт. Романтичні тюркські назви річок і заток посилюють відповідне вражіння.

Едгар По теж написав баляду про «Ворона». Тільки в нього в баляді ворон пристроєний для настрою, а тут, навпаки, настрій пристроєний для ворона, сам же ворон пристроєний для руху.

Таким чином позначається діялектична суперечність поміж одним з найцікавіших поетів буржуазної Америки і одним з найцікавіших поетів Радянської України.

Бо я справді один з найцікавіших авторів Радянської України, і вам, розумний читачу, я можу це сказати прямо. Бо читачів у мене поки що мало, але зате ж і дурних серед тих читачів теж мало.

Десь за Самуром почався Азербайджан. Географічно Азербайджан — це, так би мовити, продовжена поширена ідея долини Даґестану. Плодюча долина межи горами й морем чимраз ширшає, теплішає, нафта з-під ґрунту все багатша, індустрія чимраз могутніша.

Вони поруч себе лежать, ці дві республіки, ті самі тюрки населюють ту саму долину, але Даґестан одна з найвідсталіших республік Союзу, а Азербайджан одна з найпередовіших.

І національне питання тут уже в інакшій стадії. У Даґестані всі залізничники і більшість службовців були росіяни й українці. Тут понайбільше тюрки. З-під червоного диску начальнико-станцієвого кашкету визирає смагле обличчя й чорні глибокі очі.

І от змінюється сама природа. Все ті ж назад пливуть ліси, але в них як гриби повиростали тартаки, гуральні, садки, бурові башти. Палало багаття, стук сокир і спів пилок доходив з вітром до потяга. Росли риштовання. Прозорі візерунки їх вирізьблялися над низьким чорноліссям. Оформлене пролетарською рукою дерево виростало над лісів декораціях його поволі й важко з’являлась індустрія. Ми різали ліси — але з них вставали ліса.

Пливуть верхівля

в синім плесі неба,

Накупчуючись хмари зачіпляються за крони

І розійнявшися пливуть,

пливуть плотами

У теплий південь

вогкі ешелони.

Нерухомо ростуть дерева!

Як чорні цифри незчисленними рядами

По вінця повні

водозбірні цебра.

Прийдуть вітри

і гуляють до лісів,

Сокочуть птиці,

веврики несуть*

В сутемні дупла

кедрові горіхи в стіс.

Але внизу дзвеніння, дзизкіт, скрегіт, спів

Лісовики — ми ріжем ліс.

З числа стає нам громадянин кедр,

Підводимо під нього кругову:

Коротка пісня

— лісових катедр,

Професор тихо валиться в траву.

Як чорні цифри

ще стоять колеґи.

По вінця повні

водозбірні цебра,

Внизу

дзвеніння, дзизкіт, співи, скрегіт,

І одкривається екран ясного неба.

Це вечір тихий,

це в Донбасі ллють чавун.

Вечірнє сонце,

як вогненне горно,

Горить

і шлаком заливає шлунок,

З захмарних форм,

струмить у яму чорну.

Чавун просвічує крізь хмари—

Це вогонь.

Товаришів вогонь

— всесвітове багаття,

Його в прозорі пальців

трудових долонь

Щовечора

з усього світу

бачить наше браття.

Пливуть плоти

блакитним Доном неба,

синьою Волгою

і голубим Дніпром.

Лісів глицевих

вирубані ребра

Пливуть на південь,

сплетені

плотом.

Шабаш!

Як пахне тепле дерево!

Горять під казаном

тріски.

Товариш в руки

дерево бере

І розглядає,

як воно росло,

Як буде плисти

і гойдатися плотом,

Смолу, що заслезилася як скло,

Вкидає знову

у жар під казаном.

І над усе ліса,

над домнами ліса,

Ліса над цехами,

над нафтою ліса,

Увесь Союз — в лісах.

Ми ріжем ліс,

Але ростуть ліса

З лісів,

як сонце з сліз соснових,

із хмари пилу, свіже як пасат

Встає лице великої будови.

Вантажний потяг спинився на станції Девічі. Далі їхати на паротязі мені не було дозволено. Отже я вийшов і подався до машиніста нафтовні Івана Дорошенка.

Не уявляйте собі високого чорнявого козака з довгими вусами, в яких виблискує просивина. Це був білявий хлопчик, якого ви приділили б до першого курсу технікуму. Але в нього була така сама мініатюрна жінка і двоє дівчат. Одне коло материних грудей, а друге, старшеньке дівча, побігло гостювати до сусіди — тюрка, залізничного стрілочника.

Оце й був той, що ви собі уявили, високий чорнявий козак з довгими вусами, в яких виблискує просивина. Діти їх гралися вкупі, і тюрк частував Галю лавашем (такі млинці — чи хліб) з медом.

— Можете йти просто на лиман, — сказав Ваньо Дорошенко. — Десять верстов, по путі дві чи три кочівки — кутани, але боятися нічого. У нас в Азербайджані люди одне одного не займають. Це не Даґестан.

У крамниці мисливської спілки голова — балашівський робітник — видавав гірським лезгінам круглі кулі на вепра. Вони сміялись і ляскали його по плечі. Розмовляти їм було ніяк, хоч голова міг непогано торохтіти тюркською мовою. Лезгіни ж по-тюркськи не могли, крім одного діда. Голова сяяв від радощів успіху.