З-посеред усіх обслідуваних рік Радянського Союзу Сулак перше обіймає місце глибиною і вузькістю своєї долини, близькістю її до залізниці (від 20 до 30 кілометрів) і добрих до неї шляхів. Сулак вирішає задачу одночасного постачання енергії для Грозного і для Баку. Довжина передачі до Грозного буде 110 кілометрів до Баку 450 кілометрів.

Міятлинська електростанція коштуватиме 29 мільйонів карбованців і Ахатлинська 23 мільйони карбованців. Кожна з них матиме потужність у 180 тисяч кінських сил.

Але це ще не все. Виноград, бавовна, риж, каспійська риба, нафта і метали, акуратно перелічені мною в попередньому розділі, допоможуть робити Даґестан одною з найбагатших республік Союзу.

Я почуваю, що мені пора вже вертатися на Україну. Інакше читач, запаморочений колосальною кількістю корисних інформацій і наукових фактів, покине читати мою книгу. Отже я ввічливенько дякую хазяїнові і хазяйці за те, що вони приймали мене як я є, в обірваній, засмальцьованій куртці і в смердючих мисливських чоботях, збираю речі в рукзак і виходжу зимового вечора на вокзал.

На вокзалі я зустрічаю лезгіна Абаса — завідателя найбільшої книжкової крамниці в Дербенті. В Абаса вихідний день, і він вирішив поїхати в Араблинську полювати на качки.

Коли я зайшов у вокзал, Абас балакав з хлопчиком років дванадцяти, і в того хлопця в руках була рушниця на чверть вища від його голови

Зустрінути горянина з рушницею на дорозі трохи небезпечно, бо в силу згаданої традиції він може вас застрелити. Але так само небезпечно дивитися на горянинову рушницю на вокзалі. Якщо ви будете дивитися на неї довго і любовно, то він може вам її подарувати.

Отже, я став осторонь і замовив собі шклянку чаю, тільки здаля привітавшися з Абасом. Я вже допив чай до половини, коли я раптом побачив, що Абас з урочистим виразом на суворому обличчі іде до мене, ведучи за руку хлопця з рушницею. «Дивись, — сказав Абас, — ця рушниця шамілівських часів. Сталь, з якої вона зроблена, викувана на нашім заводі. Золото і срібло, що їм карбоване було дуло і приклад, добуті на наших копальнях. А от і хазяїн рушниці. Йому тільки одинадцять років, але з нього добрий буде мисливець».

Він урочисто взяв рушницю з рук хлопця і передав мені. «Дивись сміливо, — сказав він, — я вже попередив товариша, що ти не можеш взяти від його подарунку».

Це була дійсно надзвичайна рушниця. Прекрасної роботи, довге гранчасте дуло було однаково пристосоване для того, щоб бити шротом птицю, або величезною гранчастою кулею бити звіра й ворога. Золотом ішов по ній надзвичайний візерунок — у рослиннім орнаменті визирали химерні звірі і люди.

Але я не міг роздивлятися її довго. Непристойно довго тримати в руках чужу зброю.

Я віддав хлопцеві рушницю, і ми з Абасом вийшли на перон.

Після стількох подорожів у рвучких паротягах, у цім теплім, темнім вагоні хилило на сон. Я одшукав свою полицю і влаштував свого рукзака так, щоб можна було покласти на нього голову. Потяг рушив, і мені дуже хотілося спати, але я вирішив іще раз подивитися на Даґестанські вогні.

Ліворуч від залізниці є шкляна гута «Дагогні». Із-під землі виходить горючий газ і рухає завод, побудований на останніх принципах європейської техніки. Розкішне, найпершої якости, скло виробляють на цьому заводі — і це найдешевше скло в Радянському союзі.

Той самий газ огріває робітничі квартирі, горить у ріжку над столом робітника, варить його суп і нагріває воду.

Яскравим разком зір, удесятеро світлішими за весь нічний Дербент, через усю ніч палають Дагогні.

Писавши, що редакція часопису вирядила до Даґестану експедицію в складі фотокореспондента, літератор-етюдиста, економіста, мисливця, адміністратора й язикознавця (які всі щасливо об’єднувалися в єдиній моїй особі), я дав вам «неточну інформацію», любий читачу.

Цей науковий вираз — «неточна інформація» має в багатьох випадках інше значіння — українською народньою мовою зветься воно «брехня».

Учитель фізики в тій школі, що я учився, привчав своїх учнів до такої наукової термінології:

«Приберіть цей метал», — кричав він, коли хтось грався під час лекції ножиком. «Хто вкинув цей мінерал у цей сусуд?» — грізно запитував він, побачивши в плювачці цеглину. «Сусудом» же він називав пляшку з-під горілки, викочену камчатниками* насеред кляси, і «сусудом» же звалася в нього звичайна собі склянка на воду. Через це учні і звали його «Стакан Петрович», бо слова «стакан» не було в його лексиконі — аджеж він був не просто собі чоловік, а фізик.

«От ви, Бубир, — казав Стакан Петрович, — зараз дали неточну інформацію! Ви сказали, що перед вами лежить "Фізика" Краєвича, а на ділі це "Етель Кінг — женщина-детектив!"»*

Далі Стакан Петрович робив павзу і тільки постукував себе вказовим пальцем по носі.

«Для чого ж ви неточно висловлюєтесь?» — грізне випалював він, і викритий привселюдно Бубир давав обіцянку віднині подавати тільки точну інформацію.

Отже, каюсь. Подав неточну інформацію. Не такі-то багаті наші часописи, щоб виряджати експедиції до Даґестану. Просто я за свої гроші поїхав до Даґестану на тиждень — головним чином відпочити і полювати качки, бо на курорти я не їжджу.

Тож усе, що я бачив у Даґестані і розповів вам, можете віднести на карб того, що я не тільки мисливець, а й громадянин, і окроме качок управився ще дещо побачити в солонцюватій долині Даґестану (хоч дехто, їздячи на курорти, не бачить нічого, окроме докторів, дієти, душів і дамочок).

Вийшло так, що була дуже сувора зима і качки перекочували до Азербайджану. Грошей у мене же не було, окроме як на квиток до Харкова, але в мене були (і зараз є) по гроб життя друзі серед машиністів. Отже, я вибрався на паротяг і подався до Азербайджану, доки сягають зв’язки даґестанських машиністів, а саме до станції Девічі.

Вантажний паротяг весело збігав з гір, важко витягав з долин, вистоював на станціях, а деякі гордовито проходив, він не цікавився пасажирами. Обіруч його одпливав Даґестан і то були ліси.

Листопадні і голі, вони стояли в засохлих травах, серед осінніх кущів, прорізались надвоє і відкривали вічну ріку Самур, що не замерзає ні в зимі, ні літом, і впадає в теплий Каспій, що бачить тут лід тільки весною, вигнаний сонцем від з увістя Волги. На грузькому надбережжі Самуру чорнів слід величезної кабанячої ратиці. Це були теплі краї, якими йшов зараз вантажний потяг, і я згадав колись написаний вірш про пташиний потяг і теплі краї.

Понад верхів’ям голим

ніби чорний край борін

Летів самітній

з поля

грайворін.

Був

лютий

місяць:

Дико кракав він,

бо пролітав,

Де люди

місять

плугом

бруд

у чорну далечінь.

Він дико кракав,

пролітаючи гіллям:

Гілля стирчало

з гір

і витикалося

із ям.

Кололо хмари,

— вир

крутився

хмар,

Звивавсь

від болю

і за обрії тікав.

І далі він летів

і дико кракав він.

Понад верхів’ям

одинокий грайворін.

Один як око

над незліченим гіллям,

Що лізло з гір

і плазувало з ям.

Він дико кракав,

далі він летів

степами понад кураєм,

що вітер пригинав долів.

Один як око

і горів,