Оце він сидів на ослінчику і лагодив чобіт.

Його три дні як випустили з тюрми. і він був у добрім настрою. У тюрмі він просидів рік за те, що не вбив татарина, а тільки одстрелив йому руку, і то у своїм дворі при численних свідках Коли б він цього татарина був убив сам-на-сам. як і тих шість душ, кого вже поїли шакали в усяких місцях гірської полонини, то йому не довелося б сидіти в тюрмі, бо ніхто б не знав.

Імовірно, що рябий Чапур не заживеться на цьому світі. Чи за рік, чи за два сам-на-сам із ним зустрівшися в лісі, якийсь татарин управиться вистрелити швидше від його, і від Чапура залишаться тільки дванадцять шевських цвяхів.

Ми вийшли з селища Хач-Манзель і подались дорогою на солонці. Я не беруся судити про рештки національного антагонізму в Даґестані. Ті півсотні народів, що там живуть, подекуди ще й досі не позбулися ворогування між собою, ворогують із заможними тюрками, що забрали плідну полонину, ворогують із залізничниками, ворогують із своїми муллами і, не проживши там десять років і не ззівши з ними десять пудів соли, дуже нелегко сказати, як нам треба вирішити національне питання. Ясно одне, що там, у Даґестані, національне питання більше ніж де-небудь тісно зв’язане з вирішенням усіх чисто економічних і соціяльних проблем; воно виринає на найнесподіваніших місцях і місцевим керівникам подекуди доводиться найхимерніших добирати способів для його вирішення.

Вранці другого дня стало ще тепліше. Ні одної хмарки не було на небі і година була така ясна і заспокійлива, що кілька душ дербентців, і з ними і Феська-хуліган, взяли рибальську шаланду і виїхали в море.

Ясної, теплої години мені нічого було робити в степу, і я зостався вдома. Хазяїн мій, добрячий, кругловидий гігант, роздобув вина і поточилася бесіда на всякі місцеві теми.

І залізничник-хазяїн, і жінка його, людина справедлива і розумна — рідкі люди серед некультурних «європейців» Дербенту, все ж таки сильно нападалися на тюрків, на гірські племена Даґестану. Я так і не добрав, за що вони на їх сердились, і мені здається, що це був просто вплив тієї самої проклятущої культуртрегерської традиції, що панує в усіх залізничних виселках уздовж Каспійського узбережжя.

Бо вони обоє погодилися, що тюрки ввічливі і виховані, що горяни гостинні і віддають усе своє, хоч би й чужому чоловікові, що вони поселяють гостя в найкращій своїй хаті, в якій сами не живуть. Можливо, що в їхніх міркуваннях деяку ролю відогравало і те, що татари і горяни не православні і Пушкіна не читали, а найпевніше, що це була та сама ганебна культуртрегерська традиція. Це люди були немолоді й жили в Даґестані ще за дореволюційних часів.

Інакші взаємовідносини з аборигенами в дітей радянського ладу. У крамниці союзу мисливців я познайомився з техніком Нейштадтом.

Технік Нейштадт — хлопець двадцяти п’яти років зроду. Національність його визначити важко; здається, батьки його були поляки. Але він сам говорить тією чудною російською мовою, що її можна почути тільки від «кавказьких креолів», тих, що з дитинства росли в оточенні кавказьких мов. «Здраздвуйде», — сказав технік Нейштадт (ми мали обміркувати з ним плян поїздки, яка так і не відбулася).

«Може, ви зайдеде до бене?» Я зайшов і через цілий вечір балакав з «дехніґом Нейждадом».

Він попереду працював у залізничних майстернях, а далі їздив помічником машиніста. Від залізничників він спочатку засвоїв зневажливе ставлення до «мусульманів», але досить скоро розійшовся з старими спецами і пристав до групи мисливців (а в Даґестані групи мисливців є, так би мовити, суспільні угруповання) змішаного типу. В його групі був лезгін Абас, ормен Сіманян, молодий тюрк, прізвище якого я забув, і якийсь колишній аґент ДПУ, що вже не служив.

З ними він полював і від них навчився гірських звичаїв.

Сам, верхи на коні, він об’їздив іригаційні канави за тридцять і за сорок верст від міста в горах, ночував і жив у селах, їв чурек і ночував у горян-мисливців. У лісах, у горах, він стрівав сам-на-сам лезгінів з глухих аулів, що ніколи не бували в місті і навіть не знали тюркської мови.

Нейштадт тепер був головний технік іригаційних закладів Плодовинспілки, і от одного разу йому треба було перебути в лезгінському аулі, в горах, скілька днів. Він ночував у найкращій саклі аулу, бо тільки в ній не було такої бісової тісноти, як у саклях бідних лезгінів — Нейштадт же мусів вечорами опрацьовувати виїжджені і видобуті за день дані.

Так він прожив декілька діб, не думаючи собі нічого ні про коня свого, ні про рушницю, бо закон гостинности оберігав його, поки він жив у саклі. Нарешті йому вийшла потреба переїхати до другого аулу глибше в гори і вранці він виїхав на ґрунтову дорогу.

Обіруч дороги росли гущі ожиннику, терну, диких слив. У тих гущах було до біса фазанів, але Нейштадтова рушниця була складена і пришвартована до сідла, бо він об’їздив канави і мав у руках мірило та папір для графіків.

Сонце вже вибилося над гори. Це вже був високий Даґестан — снігові верхів’я гір ще тліли одсвітом горяного сходу, але Нейштадт не помічав їх.

Він рівно вдихував сухе, як біле вино, гірське повітря і уткнувши довгого носа в «Довідник іригатора», порівнював дані і вже приблизно накидав схеми кошторисів. Він одкинувся в сідлі назад, а досвідчений кінь сам вибирав для ніг місця, де краще ступити — ступав, як кіт по ґзимсові даху.* Ліворуч дороги одкривалася прикра круча, дорога вужчала, стала стежкою, де навіть буйволячі біди* могли проїздити тільки мнучи і ламаючи буйні кущі правого боку — Нейштадт це знав і це його не цікавило — він помножав тризначне на тризначне число.

Раптом кінь фаркнув і разом навис над кручею, рвучись геть від кущів. — Шакал, подумав Нейштадт, або може й барс — він був уже за шість кілометрів від аулу і від саклі, де він ночував у лезгіна.

Не поспішаючи, Нейштадт заткнув книгу, олівець і папір у кишеню куртки і взявся за вуздечку. Знову фаркнув кінь і позадкував, занісши високо голову, підтягнуту вуздечкою, уже одна задня нога його була на схилі і конвульсивно намацувала точку опору. Нейштадт вирішив добути про всяк випадок рушницю і одстебнув футляр од сідла.

В цей момент з-поза буйного гілля виткнулось чорне дуло — і за дулом виткнувся його чорний хазяїн — хазяїн рушниці і хазяїн тієї саклі, де ночував Нейштадт. Хоч спідню частину лиця він замотав якоюсь ганчіркою, але Нейштадт одразу пізнав його бешмет і святечні червоні чув’яки.

«Двай ржо, — крізь хустку запропонував хазяїн. — Ґлади ржо — дам дорогу», — пояснив він крізь хустку той спосіб, яким Нейштадт мусів віддати йому рушницю льєжської мануфактури безкуркову.

Нейштадт сильно розсердився. Було б не ночувати в куркуля, сердито подумав він, кленучи свою голову і обіцяючи в найближчому часі ззісти її, голову, з кислою капустою. Але зараз на це не було часу. Хазяїн трішки повів гвинтівкою, і, націляючи на ту Нейштадтову кишеню, з якої вистромлювався вредний олівець, що одним черком придушував багатих виноробів і допомагав наймитам і бідноті. Десь у районі цього олівця під курткою мало бути технікове серце.

Нейштадт обережно поклав футляр із рушницею на дорогу, спускаючи його за ремінь, щоб не побилась об каміння — мисливець завжди шанує рушницю — навіть тоді, коли її в нього одбирають навіки. Далі він почав міркувати, як би йому схитрувати, щоб дістатись до револьвера — але хазяїн не кидався підбирати рушницю, а перманентно націляв у район вредного олівця і неприємних записів.

«Уздавай з гоня», — мовив хазяїн крізь хустку. Нейштадт так само, не поспішаючи, зліз із коня. — Бідний Стасик! — управився він подумати. — Коли ти навіть зостанешся живий, то де ти тепер добудеш таку рушницю й такого коня.

Але ще неясно було, чи він зостанеться живий. Хазяїн вагався. Технік міг його пізнати. У техніка ще був револьвер і ніяк не можна було його відняти. Щоб витягти з кишені револьвера, треба було одставити рушницю.