Починаються ті місця, що їх індустріялізація переводитиме одразу на три щаблі вище — місця мулл, калиму, натурального господарства й інших доісторичних категорій.

Це не значить, що ці народи некультурні. В них є своя старовинна складна культура. Пролетаризуючись, скажемо, бакинські татари одразу стають прекрасними робітниками, це звичні до тонкої, складної роботи люди. Та все ж таки це інший світ і інакша культура. Наближається Даґестан. Десь між нами і цією старовинною культурою прикра проходить грань. Ще довго треба боротися за те, щоб грань ту спиляти рашпілем.

Близько Махач-Кала. Зовсім стає тепло. На калюжах зелена жива ткань — це третього лютого, коли в Харкові «хрещенські» морози. Контури гір стають гостріші. Потяг теплу здіймає куряву.

Зима, що схожа на пізню осінь, коли пожовкли очерета й опало листя з дубів. Горби ліворуч стали вже гори — це Даґестанське передгір’я.

Праворуч появляється Каспій. Серце б’ється, побачивши його, так само, як близько кожного моря, не зважаючи, серце, на те, що з Каспія немає виходу в океан. Людський організм, хоч би і вивчений географії в гімназії, не цікавиться виходом в океан. Серце б’ється, коли очі бачать бирюзову, вузьку смугу в вечірньому вікні вагона. О, колосальна калюжо! О, гігантська, солона ванно! О, зелений акваріюме з десятипудовими рибками! О, просторе плянктонів, неконів і бентосів! О, безмежне мокре місце! О, море!

Є інші на світі — сірі — моря: холодна Балтика, що викинула на береги пісок, на якому дід мій садовив картоплю і сіяв овес, свинцювате Нордзее, замерзлі зимою Зунд, Катеґат і Скаґеррак[30]. Є інші міста коло тих морів, буржуазні статечні емпорії[31], самовпевнені й ситі, що крізь дощовий сон почувають, як ворушиться море коло добрих дамб, підточуючи їх, як двигтить пролетаріят, готуючи гибель емпоріям.

То город-дощ холодний і зелений

Над морем, що під парусом туману

Щодня лаштується його покинути навіки,

Прощає й робить гістеричні сцени:

Мов Емі Робсарт сквайру Тресильяну,[32]

Б’ючись об приступці ґранітного фонтану,

Солону слину ллє на вогкі черевики.

По вінця повний кави і какао,

Мов пароплав батавський, дихає й парує,[33]

Що на Руан записаний у книги,

Дощами змитий ясно і яскраво.

То город-дощ бульвари пришвартує,

Коло церков і ратуш. Рукосуї

Заметушаться, вигружаючи релігії.

То город-дощ під парусом туману

Захований від сонця і від вітру,

В холодній непозбуваній розпуці

Проценти вираховує старанно,

Фантоматичне обчисляє мито

По день химерний, що навіки витре

Його з реєстру східних революцій.

Та це зовсім інакше море. Оце й зараз, у лютому місяці, воно блакитняво-зелене. Перед вікном виростають гранітні загорожі гавані, шкуни й пароплави гойдаються в затишку, мартини пливуть у теплім вечері, а вздовж берега, мов безконечний ремінь невидимої прозорої машини, чорною безкрайою смугою, взад і вперед снують качки. То гоголі, черниці, сиваки й крижні спочивають на каспійськім курорті після довгих мандрів у Росії, Німеччині, Норвегії.

На жаль, більшій частині читачів не заб’ється серце, почувши про гоголів, черниць, сиваків і крижнів. «Як ви можете вбивати безневинних пташок?» — запитували в мене, розуміючи під безневинними пташками качок усякого пера.

Коли б я був крижнем і в дурній голові крижневій моїй були б законилися абстрактні міркування про долю й ролю крижневого народу на цій зеленій землі, то може я управився б знайти якусь загальнокрижневу мету для всіх моїх співкрижнів і очевидно гостро протестував би проти стріляння в крижнів п’ятим нумером шроту, таке бо стріляння подекуди шкодить крижневому організмові, ба навіть самому життю крижневому.

Та що й я сам не крижень і читачі мої не крижні й не крижачки, то питання це нерозумне. Крижень існує для того, щоб його вбито, засмажено і ззідено. Причина цьому та, що випадково на землі всі організаційні функції перебувають у руках людей, а не крижнів. Так само ми не будемо сподіватись на те, що блощиці, комарі й морква колись знайдуть якусь самоціль для свого існування.

Апотеоз крижня, найвеличніший момент його життя, це той, коли в нього влучив центр заряду і він шкереберть гупає у воду. Для цього він жив, викльовувався з яйця, дзьобав носом ряску, вчився літати, жирував на хлібних полях, нагулював мускули і засвоїв правила на ніч кудись летіти, летіти бездумно, підштовхуваний диким солодким інстинктом — мотати крилами, і в чистім повітрі вечірнім умерти. Той крижень, що вмер від подагри, чи апендициту і зогнив в очеретах, не виконав свого призначення і не гідний славного імени крижня.

Місто Махач-Кала, раніше називане Петровськ, — бо Петро І, воювавши із персами, тут зробив був свій пляцдарм, — має стільки тисяч мешканців, займає стільки квадратових гектарів і зареєстровує стільки випадків малярії пересічно на кожне літо. Потяг стоїть на станції Махач-Кала двадцять хвилин, отже я не управився збігати до міста, порахувати населення, виміряти гектари і зробити діягнозу малярикам, а наводити дані з книжок нечесно та й немає рації — все одно читач не запам’ятає.

Не буду, отже, повідомляти читачеві, що в Махач-Кала живе тридцять дві тисячі душ, що є порт із двома молами, північним та південним, що є чимало двоповерхових будинків, курорт, лікарня з родильним відділом, готель із назвою «Не рыдай» і ощадкаси. Скажу тільки, що це колись російське місто, тепер столиця Даґестану і названа ім’ям Даґестанського революціонера Махач-Дахадаєва[34]. «Кала» значить «фортеця», що ясно вже із назви «Сухум-Кала» на чорноморськім узбережжі.

Швидко за Махач-Кала, проминувши Дагогні[35], станція Дербент.

Коли я приїхав у Дербент, я дізнався, що утопла велика шалянда з цукром. Шалянду тягли буксиром у Персію. В ній було ні багато, ні мало — сімдесят вагонів цукру. В газетах написано, що сорок вагонів пощастило врятувати. Не легко уявити собі, як можна врятувати цукор із солоної води. Але очевидно, що хоч перси менш робитимуть шербету і рахат-лукуму, то риба в каспійському морі, безперечно, буде колись солодша — як марципан. Очевидно також, що коли в Дербенті не вистачатиме цукру в церобкоопі, то можна буде пити чай в рибою.

З науки ми знаємо, що в Каспійському морі така солона вода саме через те, що там багато оселедців.* Коли аллах пошле ще два десятки штормів на той час, як везтимуть шалянди з цукром, то треба думати, що саме Каспійське море з найсолонішого стане найсолодше.

Дербент — слово перське і значить воно — «двері на замку». Зветься воно так з таких пустякових причин: коли народи йшли з Азії в Европу через Закавказзя, то в них було дві головні путі: путь перша через гори, і путь друга рівненькою долиною Даґестанською понад морем. І тільки в одному місці коло Дербенту гори підходять так близько до берега, що, побудувавши пару високих мурів, якийсь винахідливий народець почав стригти переселенців, беручи з них мито, а коли переселенців було не дуже багато, то й продаючи їх гуртом і вроздріб на тяглову силу.

Цим інтересним місцем, свого часу, зацікавились перси і теж настригли чимало багатств.

Далі ним зацікавився Петро І і в свою чергу пробував сісти коло пирога.